На розпутті

– Здоров, – вітаюся нарешті.

– Умгу, – киває немовби доброзичливо до мене.

Розговорилися. Йому, бач, кортить до людей ощасливити кожного. Мені – навпаки, хочеться чим далі в нетрі букового пралісу, побути сам-на-сам з Абсолютом.
 

– Я – месія, – намагається мене переконати.

– А я вже – знаю двох. Будеш третім, – пристаю жартома на його твердження.
 

Щириться:
 

– Дурень – ти!.. Чому мені не віриш?..

– Я – згоден... І, вірю тобі...

– Тоді, чому мене вважаєш – третім... Я – перший, і такого – до мене ще не було... Христос і Ющенко – то пусте. Не варті й моїх топанків, – тицька захоплено на чомусь моє засніжене взуття.


Міркую, щоб знову не зачепити його за живе та не образити:

– Тат-так... Ти – перший... Я ще не зустрічав тута таких, як ти...
 

Він раптом кинув протяжним поглядом довкола:
 

– Сніг... – мружиться від іскристо-білуватої кірки. – Літо буде тепле. Люблю я літо.

– Я – також...

– Ех, шкода... Треба йти...

– Нічого не вдієш, – стинаю плечима та проступаюсь йому.

І він рушає в бік села.

А я неквапом беруся д’ горі!..

Теги:

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати