У творчість Володимира Винниченка я закохався молодим. І дотепер стою на тому, що власне він, автор «Краси і сили», ввів мене до красного письменства. Філіґранно, з почуттям особистого Я у запаскудженому малоросійством Кийові. Що за його молодості, що за моєї, Київ як був, так бо є – провінціалом-містом. І коли тоді я прочитав одне, друге, третє оповідання В. Винниченка, поклав собі: пора тобі, Оросе, не папужити чужинців, а візьми на облавок – життя і творчість Володимир Кириловича.
Вельми вдячний долі, що моїм викладачем і покровителем тодішньої моєї творчості був Павло Максимович Федченко, який за часів панування Хрущова був перший, хто щиро намагався видати хоча б збірочку В. Винниченка. Проте не дали… На се мають відповідь усі нині ще живущі!
Беззаперечно, прізвищ наразі не перераховуватиму, надто довгий вийде перелік. Одначе, на чому кортить наголосити, гляди, ба навіть сьогоденні світочі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України нарешті перейнялися життям і творчістю В. Винниченка. Маю на оці членкиню-кореспондентку НАУ України сього «літературодієвого» академічного закладу, себто членкиню-кореспондентку, яка днями видала таке, що ліпше б промовчала. Тамара Гундорова!
Ся пані, звісно, не злиденна, скажімо, як Катерина Білокур, а живе з грантів, а зарплатню отримує й з моїх податків і роками пропадає поза простором та часом «у тамтешніх архівах». Ся пані вельми слабка у думках, але понтова у своїх «курячих» висловлюваннях.
Наприклад. Сайт «Читомо». Взяв я до уваги те з її інтерв’ю, що стосується власне В. Винниченка.
«Я захоплююся темами, які мене цікавлять. Але я мала одного разу і розчарування та нехіть до роботи. Я була як фулбайтівка на стажуванні в Колумбійському університеті, де досліджувала творчість Винниченка. Зокрема я працювала в архіві Винниченка. І що глибше занурювалася в його архів, тим більше розуміла, що він мені глибоко несимпатичний, як людина. Конфлікт полягав у тому, що я була дуже зацікавлена ним як письменником, але розчарована його надмірною чоловічою енергетикою, самозакоханістю і бажанням самоствердитися.
Кінець кінцем, я, назбиравши багато матеріалу, зрозуміла, що просто не можу поки що нічого писати про нього. Він викликав у мене щось подібне до відрази. Але за якихось 20 років, з дистанції, я вже починаю потроху про нього говорити. Цього року я мала дві доповіді у Нью-Йорку і Кембріджському університеті про Винниченка. Я тепер можу бачити і власне людські його переживання, і його текстуальні порахунки з революцією, і це цікаво. Якісь речі, давно задумані мною, досі не дописані, якісь ідеї не доопрацьовані. Я досі маю кілька дуже цікавих тем, на які просто не маю часу».
Ось тобі Грицю та й твої копиці. Доки п. Т. Гундорова там-то роками вникала у сутність життя та творчість В. Винниченка (відповідно й сумнівалась), я за підтримки тута поклонників таланту автора «Соняшної машини» домігся назвати одну з бібліотек Києва його іменем, та насамперед видав з трудом його вперше в Україні твори: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Лепрозорій». А з Галиною Сиваченко та з тим таки Павлом Федченком провів не одну радіорозповідь на Українському радіо про В. Винниченка.
Знаю, що років з двадцять тому той таки Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України з одним з українських видавництв уклав угоду на видання повного зібрання творів Володимира Винниченка. Та… та… та… Наша пісня гарна знову… Бабла забракло!
Попри те, мова наразі про інше. Тоді молодим, коли вперше я познайомився з життям і творчістю В. Винниченка й узнав, що бездітний Володимир Кирилович залишився без спадкоємця, й узявся за популяризацію його творчості. Позаяк, хто, як не я пишатиметься своїм великим Пращуром! Одним з найкращих і буйних у красному письменстві після Тараса Шевченка.
Ось і в чому полягає наше з В. Винниченком щастя, що його так і не зміг він, нестерпний, Володимир Кирилович, за життя розгадати…
Щастя – се пісня, що вабить, бунтує, вирує, проникає у інше життя.
Читаєш Винниченка й пригадуєш на те Франка:
««І відкіля ти такий узявся?» – так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новелі, яких у отсій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка».
Або ж Коцюбинський:
««Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов про Винниченка».
Нині, звісно, Україну заполонив піснями Олег Винник. Хвігура в українському шоу-бізнесі десь на кшталт членкині-кореспондентки НАН України Тамари Гундорової. Попса… Поплавський і наука. Винник і Винниченко!