Давня-прадавня колядка

Давня-прадавня колядка

Доцент тоді ще УжДУ Петро Лінтур, невтомний збирач закарпатського фольклору, 1958 року записав на Іршавщині казку з вельми промовистою назвою «Дідо-всевідо», що перегодом дала назву й усій збірці народних казок (Ужгород, 1969). Можливо потім се видання й спонукало мене до поглибленого звідання світогляду в рідному краї. Що не кажіть, а, бува, одна збірка казок закарбовується в пам’яті дужче, ніж, скажімо, пустопорожня «цеглина» когось з лавреатів Шевченківської премії. Та мова на разі про те, що незабаром настане Різдво й дні знову почнуть збільшуватися, а ночі коротшатимуть. І вирішив я реконструювати Святвечір, що його відзначали хтозна коли, ще не за пам’яті златоустих крутіїв «братів наших близьких». Для сього мені запомогли: вже згадана казка «Дідо-всевідо» (Дідо-всевідо – він бо ж Дажьбог); ґрунтовна праця ««Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» Ксенофонта Сосенка; Кощій – волхв-баїльник, відлюдько; не християнізована давня-прадавня колядка й, звісно, спогад з дитинства, коли малим ходив я колядувати. В даному разі першу скрипку виконує мій художній герой Ольґерд Переяславець. Дія переходить в одному з закарпатських прообразів: містечку – Горішнє та селі – Ґринджоли.

 

Від Покрови до Різдва в Ольґерда труднувато, можна сказати, клигає час. Дні: вкрай короткі, хмарні та сірі, вечори і ночі надто довго-нудні. Сонечко коли-не-коли, якщо й визирне ген віддаля, то ненадовго. Подеколи Переяславцю кортить вовком завити, та з думкою про те, що незабаром з Святим Вечором усе повернеться на круги своя, – з нетерпінням чекає Коляди. Хоч добре знає, що зимове сонцестояння не відповідає тим дням, що його християнізували й збили з ліку недолугі попи: тепер і ті і ті (католики та православні) одні від других святкують обчухране ними ж арійське Різдво з різницею у два тижні: католики – з 24 на 25 грудня, православні – в ніч на 7 січня. Насправді перший день Різдва-Коляди, в залежності від зсуву календаря, припадає на 21-22 грудня. З сим погоджуються геть чи не всі, та майже ніхто не дотримується прадавньої суті. Суть бо полягає у тому: допоки світить і гріє – з усього – найясніше, наснажене жаркими міріадами термоядерне Сонце, тут, на Землі, можна верзти та чинити, що кому заманеться. Скажімо, порскі златоусті вже до нестями задрали своїм просторікуванням про всесильність і важність транснаціонального їхнього Ягве-Єгови, який цілком випадково (?), мо’ без наміру, породив згодом Ісуса й Магомета. Й дотепер вирощений, спожитий і перетравлений ген ще коли на Близькому Сході  п е р с и к  уминають за милу душу з десяток конфесій у містечку Горішнє та й по два боки вкраїнських [і не лише вкраїнських] Карпат. Ольґерду – невтямки, коли й так усе зрозуміло: who is who, звідки ноги ростуть в Ісуса й того ж таки Магомета, як сила-силенна затурканого люду досі ведеться на перетлілу облуду! Лицедійство. Дурман. Хоч, якщо відверто, він і сам не одразу, поволі почав усвідомлювати, що намарне ще донедавна щовечора, перед сном, мимрив під носа завчені на зубок «Отче наш», «Вірую», «Богородице». Просвітлення настало з роками, коли осмислене покволом спряглося в одно й порозплітало схоластичні звивини в ясній голові. <…>

На Святий Вечір приїхав Переяславець у рідні Ґринджоли до матері, наслухався з нею колядок за празниковим столом од найменших, які ходили хто в чому вбраний від хати до хати з одною-єдиною чотирикутною зіркою до переряджених – старших дітей з уже цілим вертепом. Наступного дня підвечір, коли про Різдво у кожній сім’ї сповіщають і щастя-здоров’я ґаздам бажають дорослі: суто чоловіча ватага,  провідав леґінь Кощія. Знає ж бо, дорослі колядники не привітають Кощія, роками-віками обминають його зачароване обійстя відлюдька. Мало того, він сам проти їхніх християнізованих колядок і грошового подаяння, що збирають у кожній садибі «на церкву». 

– Колядують не за гроші, а за дай, Боже! – випровадив ген ще коли здирників з хати, й відтоді його більше не тривожать. – Десятину, бач, їм подавай. Дзуськи! Ваш любий Христос вас же засуджує: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віра». Хоч, – не вгаває Кощій, – уже інший ваш талалай – апостол Павло править навиворіт: «Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити». То спершу, драні християни, розберіться межи собою, хто з них найважливіший вам – Ісус, немовби Йосипа Обручника пасерб, чи перелицьований в апостола скорохвацький рабин Савл!

Зате Кощій тішиться найменшим колядникам, діткам до семи-восьми років. Вони – ще не осквернені душі, чисті створіння, раді не грошам, а гостинцю. Залюбки, коли поколядують (нехай як: затинаючись, через пень колоду, навмання), частує малих  припасованими в запічку сушеницями, волоськими та лісовими горіхами й придбаними на торжку солодощами. Пригадує Ольґерд, ідучи до сусіда у гості, й несе зворушливо… плічку, вигнуту дерев’яну палку, що посередині обертається довкола гачка, попросту кажучи – несе з собою вішалку для одягу. Малим, п’яти-шестирічний, він бо ж з своїм другом дитинства, не маючи обертової, чотирикутної зірки, ходили по найближчих сусідах з такою само штуковиною колядувати. Й перший, хто оцінив їхнє різдвяне старання – Кощій. Надавав їм стільки дарунків, що вони ледве поприносили їх у руках по домівках, заздалегідь не прихопивши з собою хоч якоїсь тайстринки.

Лишень увійшовши у напівосвітлені сіни, леґінь, як годиться, голосно запитав:

– Чи треба колядувати? – й не чекаючи відповіді, ступив, одчинив двері до ясно прибраної світлиці:

– Добрий вечір тобі, пане господарю. Радуйся.

Святково вбраний Кощій, як побачив Ольґерда, швидкома підвівся з-за накритого чистим обрусом столу з закосиченим корочуном гілочкою розмарину посередині, ледь усміхнувся:

– Радуйся, – ввічливо кивнув головою.

Переяславець раз-удруге пустотливо крутнув принесену з собою плічку, й відклав її збоку на поличку та розпочав давню-прадавню колядку:

 

– Вимітайте двори новими мітлами,

Печіть паляниці з ярої пшениці,

Застеляйте столи та все килимами, –

Xай посядуть звані довгождані гості!

 

Радуйся.

 

А що першим гостем – то Краснеє Сонце,

А що другим гостем – то ясненький місяць,

А що третім гостем – то дрібненький дощик.

 

Радуйся.

 

А що Сонце мовить – людей благословить,

То ізрадується й дитятко маленьке.

 

Радуйся.

 

А що місяць мовить – звіра благословить,

То заворушицця й звірятко дрібненьке.

 

Радуйся.

 

А що дощик мовить – поля благословить:

«Як перейду яром – польом господарьом,

То заколосицця жито і пшениця,

Жито і пшениця й усяка пашниця».

 

Радуйся.

 

Не встиг леґінь закінчити колядку, коли, чує, знадвору хтось увійшов-увірвався у сіни, навстіж розчинилися двері, й до світлиці влетіла сяйлива Жар-птиця, кружляє-іскриться під стелею, оповіщає своєю появою, що принесла на зоряних крилах Різдво (розділила ж світ учорашній і нинішній навпіл), та затісно небозі в кутаних стінах, стрімголов кинулась у жерло палахкотливої печі, хутко вибралась через задушливий комин назовні, понесла далі радісну звістку, що світ новий народився. Після неї неквапом увійшов до господи Дідо-Всевідо, також, як і Кощій, файно вбраний, привітав Ольґерда з Святвечором, поручкався з ґаздою осідку, побажав їм обом – старому й молодому у щасті-здоров’ї довго прожити.

На що дотепний Кощій промовив:

– Батьку Дажьбоже, сього ти зичиш мені вже не перший вік. Щиро дякую. Та тут з’явився у нас з тобою ондечки леґінь. Йому б ти побажав чогось особливого. 

– Ха! – задерикувато відповів Дідо-Всевідо. – З сим молодим опришком я вже знайомий, і оддавна назичив йому всіляких гараздів. 

Кощій невтямки глянув на Переяславця, той у пориві, неоглядки підтвердив:

– Так… Безперечно, знайомі, – Ольґерду глибоко закарбувалася в пам’яті зустріч з Дідом-Всевідом на мукачівському вокзалі, коли той зустрів його, випускника київського вишу, по дорозі влаштовувався на роботу в Горішнє. – Щиро дякую, Дажьбоже, за призволення.

20 грудня 2019р.

Теги: Різдво

Коментарі

Тайфун 2019-12-20 / 18:39:36
Наші діти насолоджуються мобильником!

Степан Крук 2019-12-20 / 13:47:09
Дуже змістовна та цікава публікація. Ярослав Орос, дякую!

Степан Крук 2019-12-20 / 13:44:51
Збірка казок "Дідо-всевідо" була моєю першою прочитаною книжкою в далекому дитинстві. Перевидати б її... Другою були "Казки Верховини, казки Буковини". Дуже жаль, що цю чудову спадщину наші діти та внуки не вивчають, не насолоджуються нею...