П’ємо. Добряче. В Кийові. Запитує мене цімбор з Черкащини: «Слухай, старий, а звідки в карпатських горах узявся твій Широкий Луг? Адже в горах не буває широких лугів. Тільки у нас, на Черкащині, в степах». Почухав я потилицю та й узявся за книжку. Обмацав її, «мудру закарпатську» книжку, з усіх боків прочитав, а виявилося, що й не кожна книжка каже правду, – бреше, сука. Так, як слід. І вчителі втокмачують про те відтак школярам. Усі брешуть – гав-гав!
Одначе, у світі відбуваються такі речі, що й не знаєш звідки їх, любу, чекати. Правду. Позаяк я народився в Широкому Лузі, совок стовідсотковий, відповідно сповідував усі ті балачки, що мололи мені малограмотні, продажні вчителі. Буцімто Широкий Луг заснували п’ятеро опришків. Прізвищ у даному разі не називатиму, бо з-поміж них рябіють вони і по моєму батькові і по матері. Нафталінові! Соромно. Зрозуміло, що більшість закарпатців, як моє село, хворіє на делірію, болячка вельми невиліковна. Затяжна. Проте, хто тягнеться до знань – ОК.
Отже. За совка опришки були голодранці, які вбивали багатих і награбоване віддавали ледарям. Усі від того тішилися. Попри те, мій батько повсякчас зневажав босоту, себто колгоспників. Адже він був освічений (закінчив за чехів хустську гімназію), звісно за рахунок мого заможного діда Ороса, а переважна більшість у селі – ні. Бо – не вчилася. Знання в Закарпатті до сьогодні не вважається найбільшим багатством. Няько з мамков купить диплом свої дитині, а продажний ужгородський прохвесор за хабара знань-то їй не дав. І, скажімо, в Нересницькому пологовому відділені на Тячівщині, помирає немовля, лишень через те, що в чехах на зароблені гроші дохтор у Нересниці вгробив чиюсь кровинку. Та закарпатцям пофік! Сперми стачає вуйкам. Клепануть іншу… Ні-ні! Не – душу. Тіло.
Та я про Ґринджолу. Справді, така легендарна особа й заснувала Широкий Луг. Се засвідчує принаймні мадярський етимологічний словник, хто заснував ї м, вуйкам неотесаним, Szeles-Lonka, себто Широкий Луг, й я тривалий час притримувався сьої думку, аби таки визначитися, затвердити її. І зрештою переконався в тому, що моє село Широкий Луг заснувала міфічна особа з Галичини на ймення Ґринджола. Звичайно, що я не прихильник комуно-християнського вчення про те, мовляв народ рушій прогресу. Довго товкся над тим, а хто ж таки заснував Кийов і Широкий Луг! Власне на пенсії над сим працюю. Що з Кийовом – мені легше. Зрозуміло, чому. Джерел – більше. Що стосується Широкого Лугу!
Тими роками, коли ще жили мої батьки, приїхав з Пермі в Широкий Луг мій брат двоюрідний. Николай Вирстиший. Спина рівна, красень ще той. Із кацапкою – жонов. Обійняв мене та й каже на вухо: «Я відпиздив сих лужан лиш за те, що вони комуняки. Через що й відсидів. Бо я – Ґринджола».
– Колю, хто-хто ти?
– Брате, наш рід заснував Ґринджола. А опришки з’явилися потім.
P.S. У даному разі я віддаю шану великому засновнику Широкого Лугу, який тіль-тіль наближається до поселення, що невзабарі стане столицею українського поступу, що його заснував.
(Пропоную невеличку згадку про те).
***
Ґринджола, мов рись, пругко іде за водою берегом бистрої річки. З каменю скочить на камінь, сікне барткою зігнуту напроти галузку, звільнить, полегшує звивисту путь. У тінистому зворі. Зусібіч дерев не злічити. Струнких, товстелезних, знизу рясно замшілі. Крізь густе віття ледве пробиваються щільники ясного неба. Річка бучно, завзято гуде, більше нічого не чутно. Шпаркий погляд Ґринджоли ні на мить не згасає, підбирає на важкому шляху – найлегшу дорогу. Дикі, захаращені нетрі: буреломом вирвані з корінням дерева, старі пні, трухляки, грубе каміння, раз по раз потічки, що впадають у річку вкрай перешкоджають Ґринджолі прошкувати у незнайомій йому, важкодоступній місцині. Навмання рятується він од погоні, насоливши за перевалом заможним ґаздам, обібравши не одного до нитки, а ті відповідно найняли гайдуків з придворного почту, добре холуям заплатили, аби спіймали того сучого сина та мертвого або живого доставили у постерунок. Інакше – той драпіжник розорить у Галіції всіх рутенських ґазд і значно заможніших ополячених дук. Але Ґринджола не з тих, аби датися легко собацюрам у руки. Кріпкий і спритний опришок. Уміє водити попихачів за носа, ще й пританцьовує. Чаклун-зарізяка. Вдатно замітає за собою сліди. Сього разу забрався подалі від лиха в незвідані нетрі, аж хтозна-куди. Десь приблизно між Сиґітом і Хустом (Чув краєм вуха, спало на згадку, про маєтні міста Хуст і Сиґіт на берегах Тиси). Прикидає швидко в умі: «Річка в горах найліпший покажчик. Неодмінно приведе до одного з двох згаданих міст».
Маріка Циля Петрового 2019-07-08 / 14:30:49
Пак айно, Цилю лужанський, нині фару попові в селі зробили, а школа рушиться. Така біда у нас в селі.
Василь лужанський 2019-07-04 / 07:50:43
Гарну назву дали цій місцині - Широкий Луг. Бо він дійсно широкий, якщо порівнювати з Тарасівкою-Терешелом або Тисоловом чи Новоселицею. До недавнього часу це було село з доволі чистим в етнічному плані населенням: останній жид Мортхо з сім'єю виїхали, мадяри в гори не їхали жити, бо важко, невелика кількість привезених із заробітків представниць мордвинського народу погоди не робила. І в цьому чисто українському селі дотепер церква московська, а вітаються "Здрасьтє!" замість "Доброго дня!" чи "Слава Ісусу Христу!". Чи є ще в лужанах опришківська кров, кров бунтарська? Сумніваюсь. Пристосуванці і терпили.