– Здоров, – вітаюся нарешті.
– Умгу, – киває немовби доброзичливо до мене.
Розговорилися. Йому, бач, кортить до людей ощасливити кожного. Мені – навпаки, хочеться чим далі в нетрі букового пралісу, побути сам-на-сам з Абсолютом.
– Я – месія, – намагається мене переконати.
– А я вже – знаю двох. Будеш третім, – пристаю жартома на його твердження.
Щириться:
– Дурень – ти!.. Чому мені не віриш?..
– Я – згоден... І, вірю тобі...
– Тоді, чому мене вважаєш – третім... Я – перший, і такого – до мене ще не було... Христос і Ющенко – то пусте. Не варті й моїх топанків, – тицька захоплено на чомусь моє засніжене взуття.
Міркую, щоб знову не зачепити його за живе та не образити:
– Тат-так... Ти – перший... Я ще не зустрічав тута таких, як ти...
Він раптом кинув протяжним поглядом довкола:
– Сніг... – мружиться від іскристо-білуватої кірки. – Літо буде тепле. Люблю я літо.
– Я – також...
– Ех, шкода... Треба йти...
– Нічого не вдієш, – стинаю плечима та проступаюсь йому.
І він рушає в бік села.
А я неквапом беруся д’ горі!..