РОЗАРІЙ БЛАКИТНИХ ТРОЯНД

Тут ми їли, пили, різались у карти та, коли надворі ішов дощ, смалили тухлі цигарки. В кінці вузького, оббитого шалівкою хідника тулилися до причілка ще кімнатка і комора. Ліворуч – ми спали, хропли, нюхали сопух онуч, немитих ніг та ядучих відпрацьованих газів. Одне слово, жили дружньо, як колись невибагливі опришки. За день нароблені по крутосхилах і мокрих зворах, звісно, на другий поверх ми не заглядали навіть з пустої цікавості, хоч знали, що там не обжито кілька шикарних, як для сторожки, хоромин. І коли тамтешній лісничий поселив туди, на шток, двох київських краль-науковців, які, бач, приїхали вивчати болота високогір'я, миттю кинулися крученими ґарадичами нагору. Одна з них була чорнява, метка, старша за колежанку, пругка, невисока, з іскрометним гострим поглядом та туго скрученою в дульку косою. Друга менш приваблива, про таких зазвичай кажуть – куріпка. Потому виявилося, що молодша з них аспірантка, а старша – відомий біолог, її науковий керівник. З поважною та ґречною Вірою Панасівною я й закрутив шуру-бурю, точніше вона перша дала привід. Якось суботнього вечора, за столом, після масних анекдотів та чергової чарки у веселому товаристві, нечестива бахурка, на перший погляд таке й не скажеш про знатну паню, привселюдно повела хтиво до мене бровою, моргнула, мовляв: „Мерщій іди наверх". Я несміливо, поволі, мов той зненацька приголомшений бебур, і зробив. За хвилю-­другу в темному й тісному коридорчику з трепетом чую, як вона піднялася до себе, щось хутко скрутила та вже з матрацом під пахвою пошепки каже мені: „Заходь... Там відчинено", – ледвесенько штовхнула. В геть порожній кімнаті, лише матове повісмо падало з кватирки на недавно помиту підлогу, Віра Панасівна вправно і хутко розстелила ватяник, простирадло й подушку, безцеремонно і завзятого припала налитими пишними цицями: „Хлопчику мій, хлопчику мій солоденький", – раз по раз долинав з-під мого давно неголеного підборіддя її зворушливий голос у перервах поміж гарячими медовими поцілунками. Навшпиньках п'янила мене своїм жагучим літеплом, заповзятливо вальсувала коліном. Звичайно, я не розчарував її, навпаки – мій прогонич стрімко і пругко хвисьнув угору, та й сам уже знав не з чуток, як слід поводитися в даному разі. Тут таки поскидав з неї легке рам'я. Розжохана, гола, згаряча рвучко махнула головою, коса віялом майнула на всі боки, і проти мене, глядь, збентежено диха на повні груди сама довершеність – налита в квітні брость. Тільки бери й легесенько дмухай на неї. Ат, ні! Карколомно, в любощах, згріб її невимушено під себе, й стрімголов опинився зверху на пурпурових лоскотних кришталиках, і лишень лепсько ввійшов, як до себе додому, в змащені ворітця, прожогом закинув собі на рамено її гладесеньке колінце, та – мац рукою збоку, побіля кубельця, вп'явся пазурами в пругку грудку затужавілого сиру, і звилися ми з любкою в одне ціле, та давай безтямно на всі лади терхатись. Голодну жінку, завважте, потрібно м'яти всяко, довго й настирливо. Навзнак, крижем, ниць, боком, навколішки, напівлежа, сторчки, навприсядки, а ще: на голові, шпагаті, в повітрі... Вправам і позам у даному разі нема числа. Головне, чути втіху від супротивного. Той розбурханий вечір на вулкані, звісно, непомітно перейшов у таку ж невгамовану ніч і десь над ранок Віра Панасівна розніжено, лежма хрестом на жужмом зібганому простирадлі, насилу проказала: „Більше не можу, солодкий". Я мерщій зібрав розкидане по всій кімнаті цуря, вкрив її, присів обік і несподівано прохопився словом: „Спи, люба", – ба, ледь не підскочив від почутого. Глядь, дротиком різонуло в тім'я, я, нікому невідомий чорнороб, так просто й фамільярно назвав знатну й ставну столичну паню. Та вона ніби того й чекала, млосно повела рукою, сягнула мені на горбок, узяла в кулачок підупалого стрижня: „Умгу... Ти найкращий опришок у світі", – як його вільно тримала, так, витіпана, притьма і заснула з ним. Світало, коли бочком я вмістився біля неї на забабраному клейкому матраці, і раптом, чую, гостро війнуло з єдвабного моря її розкуйовдженого волосся терпким запахом ялицевої глиці. Поруч мене: ба-бах – осягнуло спотиньга, – спить цариця. Цариця білосніжних розморених хмар, блакитних глибоких озер, мінливих зелених боліт, чистих округлих небес і наскрізь, до самого споду, прохолодних полонин. Той, легко вкритий сталево-сірою памороззю брунатний краєвид високогір'я, що, бувало, я намагався зараз охопити, одним махом, на тобі, будь ласка, легкодоступний, під боком. А ще, пригадую, не раз ми заворожено милувалися з Брецкула Петросом і Говерлою. Звідти, мов на долоні, добре видно водночас дві найвищі вершини. Сказати, що я тоді безтямно закохався, буде, напевно, неправильно, радше дуже сильно прокинувся у мене хижий інстинкт голодного легіня до вродливої, значно старшої жінки. В ній – навіть абищиці, нічого не було такого, щоб викликало ба найменшого невдоволення. Лише, вона – доладна вивершеність удатного різця! Жадібно впиваючись її принадами, кортіло тоді в геть порожній кімнаті – раз, і повністю проковтнути те доглянуте, пещене тіло, запопадливо, з насолодою припасти до безсоромно-зухвалих пуп'яшків з рум'яними околишками, нипати кінчиком носа по оксамитових впадинах, ярах та горбочках. І я ледве дочекався, коли розніжена сном нарешті прокинулася, щоб знову, з ще більшою насолодою, я широко розсунув гладенькі полози її овальних санчат і присадив, як там і був, жилавий рудок у копійчане війстя. Що ж то за пісня була! Ох... Ай... Ой-йой-ой... Запаморочена, мов очманіла... Зирить зісподу на мене отакенними мокрими сливами. Насилу тільки й кине: „Солодкий..." Не тямила, що відбувається. Щось... таки, та, напевне, не з нею... Принагідно нагадаю, що тоді я й гадки не мав про якісь збочення. Діяв чин чином, класично, без порушень усталених віками, як тоді мені здавалося, норм. Кілька тижнів утішалися ми вволю, а там, надвечір, провів їх з куріпкою до Рахова, посадив на потяг і задивився з берега на бистру воду, де стікаються в одну Тису Чорна і Біла, та чомусь подумав, що неодмінно зустрінемось з Вірою Панасівною ще. Так воно й сталося. Через рік, самостійно, без допомоги батьків, тіток, дядьків і хабарів, я склав іспити та вступив до київського університету. Минув якийсь час, і принагідно побачив її в сквері Шевченка. Вона була не сама, в оточенні кількох осіб, неквапом ішли гарно вбрані колеги та про щось, аби, либонь, не мовчати, перекидалися словами. Віра Панасівна помітно вирізнялася від своїх супутників увиразненою елеґантністю та піднесеною ходою. Звичайно, миттю прокинувся в мене хижий інстинкт полонинського звіра, назирці подався за зворушливим цокотом шпильок її бежевих черевичків. На Майдані вона з усіма чемно розпрощалася, нічого не підозрюючи, помалу, ледь-ледь розмахуючи світло-каштановим портфелем, рушила вгору. З Інститутської вулиці звернула на подвір'я багатоповерхового будинку, біля парадного її перепинила сусідка, про щось на ходу перекинулися словами. Лише за милозвучним цоканням туфельок зачинилися двері, як я мерщій кинувся до тої жіночки: „Вибачте, Віра Панасівна, здається, мешкає в 21 квартирі?" – Та розгублено вирячилася на мене: „Ви її аспірант?" – „Так", – збрехав, як відрізав. – „Сорок сьомій". – „Щиро дякую", – помчав у недавно пошитому в районі голубому кремпліновому костюмі, що в деяких київських перехожих викликав хитру посмішку, до першої лавки по гостинець. З пляшкою „Ігристого" та коробкою „Трюфелю" вже стою насторожено перед її обтягнутими дерматином і поцвяшкованими латунню дверима, збентежено чекаю... Тільки їх відчинила, якусь мить ані руш, остовпіла в єдвабній халамиді, та враз як плесне в пещені долоні, рясно залилася сміхом: „ Опришок!.. Ой... Ясно-синій..." – укмітив я, що й їй одразу не припав до смаку мій, як потім виявилося, когутський façon. Але, стривайте, не перескакуватиму спішно через пень-колоду... Одне слово, ввійшов я до затишного покоїку, вручив подарунок, вона його ввічливо взяла, подякувала. Дещо стримано почоломкалися, наразі вже не кидалися в палкі обійми. Водить хазяйновито по вмебльованому й зі смаком упорядкованому в стилі folk-modеrn помешканню, показує спальню, вітальню, кабінет, увійшли на кухню. Тут, звичайно, мій терпець урвався, взяв її чимдуж у руки, стис обмахом, вона не пручалася, але й не проявила того, що в лісовій сторожці, бурхливого завзяття, так – абияк, роби зі мною що хочеш, тільки якомога швидше залиши в спокою. Й, гляди, вже на столі розсохою світить золотавим кубельцем, нарозхрист, якраз проти мене трохи зігнулася на бік, і наче з рогу достатку викотилися на білосніжну стільницю райські дари.

Взяв одну гладеньку галузку, другу – справно закинув собі на рамено, завзято приклався до тої роботи. Та, овва, більше вона не випромінювала тих терпких пахощів хвої цариці прохолодного високогір'я, хіба що заледве вчувався запах миловарні, парфумів і якогось, здається, вичавленого з ніжинських огірків, недорогого лосьйону. В пориві, рясно порснув я по самі її щічки перламутровими бризками на спраглі поля з виярком і парою ґруників. Млосно потягнулася раз, удруге... Неквапом, по ложечці збираю, мов живицю, краплі нектару, зволожую її пересохлі губи. Залюбки бере, цицяє: „Солодко", – стиха впивається. Потому переніс її до спальні, розстелив широченьке ложе, в накрохмалених шурхотливих простирадлах нарешті поцікавилася: „Нащо приїхав до Києва?.." – „Вступив до університету". Замешкалася: „Ти?" – „Так... А що?" – „Нічого. Даремно покинув гори. Тут, у місті, чогось особливого не набудеш. Хіба втратиш вовчий нюх хижака. Гнила тлінь цивілізації порядкує в затхлих кабінетах, авдиторіях і теплих нужниках. Зажене й тебе в пастку". – „Невже цивілізація така страшна?" – „Перегодом сам узнаєш... Ах", – пустуємо, несамохіть вона опинилися біля моїх крижів, і десь глибоко в запіллі чую шпаркий повів гарячого вітру, потім пронизливий дзьобик дятла, немов у тісній шкарубині він натрапив на ласий кокон хруща і залюбки вовтузиться з ним. Kayf! Інакше й не скажеш... Віра Панасівна вперше спонукала мене до падких витівок. Таким чином я заскорузлу класику охоче поміняв на давно забуту камасутру, і рішуче відкинув примітивний соцреалізм. Пригадуєте, тоді водився в творчих спілках такий собі вчений дідько у пір'ї на прізвисько Безкозирка, насаджував той академік неіснуючих наук цілому загалу свій беззаперечний погляд на світ. Я, хвалити Бога, його не спізнав. І, безперечно, певна заслуга в тому й Віри Панасівни. Тоді, пізно ввечері, одягнутий, розпашілий та задоволений, зібрався вже від неї до себе в гуртожиток, коли... подає мені на порозі кілька купюр: „Візьми... Купиш собі пристойний костюм". – „Тьху, – відсахнувся, мов навіжений. – Ліпше свій віддам у хімчистку, нехай перефарбують", – зозла натис клямку обтягнутих дерматином та поцвяшкованих латунню дверей. І відтоді не бачилися з нею сливе років зо три. За той час я встиг поміняти кілька наложниць, призабути Віру Панасівну, і мало не одружитися на одній з лаборанток біофаку. На жаль, забув, як її звали. Нехай, величатимемо її – Анаша. Щиро кажучи, не знаю, чи вживала вона, та броварчанка з діда-прадіда, наркотики, а назвав її так, бо дуже скидалася на вольову шахитку з палким та рішучим поглядом, що полюбляла вдягати на себе щось з одностроїв вояків армій-­переможниць. Якось на вечірці в студмістечку, чую, схвильовано шепче мені на вухо: „Друже провідник, – так завжди зверталася до мене в скрутну хвилину, – ти б зміг завтра побути зі мною в ролі нареченого?" – „Спробую, – жартома стенув плечима, не надав одразу почутому серйозного значення. – Щось в лісі здохло?.." – „Вибач, але вже другий рік я вдовольняю одну знатну паню. Мою шефиню. Вона, затята лесбіянка, бридиться чоловіками-українцями, а інших просто зневажає. Свого часу її батька-письменника закатували брати-голодранці в підвалах НКВД, а перегодом матір-вчительку розтерзали свої ж у багнах Волині. Та... – Анаша наче завагалася провадити далі, – мені вже остогиділо грати бугая. Хочеться бути собою", – хльоско хвисьнула пругкою цицькою мене по грудях. – „Гаразд, – охоче погодився, хоч немовби відчув, як щось гаряче різонуло по фазі. – Завтра – так завтра". Тож, коли знову опинився, вже не сам, а з Анашею, перед обтягнутими дерматином і поцвяшкованих латунню дверима, зрозумів: хана мені, ось та перша з пасток, про яку казала... Тут Віра Панасівна широко відчинила двері, і ледь не зомліла, лишень побачила пару-zwaj: „Проходьте", – насилу сказала. Анаша не встигла відрекомендувати мене, коли господиня рвучко підійшла до нас з повним ротом повітря: „...А ми давно знайомі, – взяла мене за лікоть, невдоволено мотнула головою. – Опришку, що за спектакль?.." Зрозуміло, я вмах опинився, мов ведмідь у сливах. Ні туди Микито, ні сюди Микито! Бідолашна лаборантка ні пари з вуст, тільки замішано водить очима то на свою шефиню, то на мене, зненацька загнаного на слизьке. Зняла напругу сама хазяйка. На очах переборола себе, накрила хутко на стіл, поставила пляшку, потім другу... Посадила мене на покуті, розговорилися, гуторимо про те-се, проте сакраментального наразі не чіпаємо. Неквапом, уже трохи хмільна, підсунулася до підпитої Анаші, тепло пригорнула; на що молода небога, вкмітив, одразу збадьорилася, відчула пліч-о-пліч жадану, та не сміє, звісно, навпроти мене щиро висловлювати свої почуття, хіба що несміливо робить вихиляси. Віра Панасівна набрала серйозності, несподівано пустила сльозу: „Опришку, залиши мені Петрика, не відбирай, – пестливо назвала чоловічим ім'ям свою полюбовницю, – більше, крім неї, нікого не маю. Вона єдина, хто тут, на рівнині, дарує мені втіху. Долішняки – таке собі, мамули в розкішних шароварах, тільки й можуть трусити обвислою матнею на всі боки перед сильнішим, і поготів. Давно тут чоловіки втратили свій творчий заряд, віддали на поталу чужинцям. А я – щиро кохаю Петрика. Правда, люба?.." – в пориві скуйовдила Анаші коротку стрижку. Та спроквола кивнула, й собі нюні розпустила: „Друже провідник, я, мабуть... також кохаю Мамцю", – лунко припала до розпашілих щік значно старшої посестри. Мені, зрозуміло, нічого більше не залишалось, як з високо піднятою головою гідно покинути затишний розарій блакитних троянд.

Теги:

12 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати