Врем’я люте

Спотворене мислення на Русі од Попрада до Дніпра культивувалося віками, можна сказати, – тисяча років, що зрештою й призвело до розумового каліцтва тубільців. Нині куди не кинь оком, тільки й чутно, як безформні, вивалені на поверхню мізки щось лепечуть, удають запашний фрукт, надувають лощені боки, намагаються в такий спосіб повернути перетравленому персику первісний вид. Ат – ні! Зужитий персик відгонить дустом й оцтом. Аж ріже в носі, смердить. І на те нема ради. Неймовірно ж смердить. Будь-які симулятори наразі безсилі щось учинити. Персик – на те ж він і персик, разюче різниться від балабушки, як, скажімо, буковий праліс від хирлявих бучків. Усвідомлення полягає не в назві, а в суті. Та на те не зважають одурманені, накачані контрафактним імпортним морфієм, удають однак доморослих, вирощених на наському ґрунті екзотів. А воно ж бо – не персик і квит!

У проймі камінного мосту вапном укриті стіни бережуть змережану сув’язь віків. Ідентифікують кожну дрібничку, що, здавалося б, свого часу була непомітною. Дрібничка зазвичай уподібнюється до манюсінької казкової голки, що таїться всередині крихкого яйця. Розіб’єш шкаралущу яйця – матимеш голку. Голка до голки, й потроху розкривається втаємничений світ. Але ж то марудна, копітка справа, не кожен (дуже рідко хто) має охоту місити глейкий переліг. Побивається в розмові Затворник. Іти по наїждженій колії значно легше, ніж самому прокладати дорогу. Й навів приклад з Михайлом Попом, що прибрав собі псевдо Лучкай (уродженець с. Великі Лучки). Взагалі, се на Мукачівщині село навдивовижу цікаве. Колишній родовий осідок знаних двоюрідних братів – Авґустина Волошина й Шандора Надьлучкаї, тепер уособлюється з відомими в краї злодюгами-бізнесовцями. Як мовиться, нові часи – нові звичаї. Так ось у сьому селі наприкінці ХVІІІ сторіччя й народився та виріс майбутній світоч-славіст, який і прибрав собі псевдо Лучкай, навчаючись у Віденській цісарсько-королівській семінарії. Михайло прибрав собі таке псевдо на противагу кільком спудеям-румунам з прізвищем Поп, які навчалися з ним. Недаремно ж кажуть, як назвеш корабель, так він і попливе.

У столиці картатої імперії М. Лучкаю стало прикро за те, що тут про його рідний край ніхто й гадки не має. Терра інкоґніта – його ж Батьківщина. Незнана земля. Й узявся він з малого, що відтак привернуло увагу великих: «Граматика слов’яно-руська» Михайла Лучкая сколихнула наукові й політичні уми в Москві, Будапешті та Відні. Вчений ґрунтовно довів, що його рідний край – руська земля з осередком у прадавньому занепалому Києві. Сього було доста, щоб через забумбелені товщею церковнослов’янщини мізки проріс пагінець Аріяни. Прозірливі прозріли, й стало очевидним, що Київ і Русь ще заявлять про себе яко арійська потуга; неодмінно ще позмагаються з Ватиканом і Москвою та, якщо треба, дадуть фору й ісламу з уламками напівусохлого псевдодерева християнства. Київ і Русь – земля заповітна. Таїть у собі чоловіче й жіноче начала. Власне тут Α й Ω зачаєні в кощунах незнищенних волхвів. Прикро тільки, що про те добре знають тямущі чужинці, що не скажеш про забумбелених товщею церковнослов’янщини тутешняків. Очманіли ж віками брехнею. Ще Михайло Лучкай скаржився на своїх не бездарних земляків-сучасників, які «завантажені єпархіальними справами», через що толку з них майже ніякого. Хіба що вміють лише папужити одне і теж: як треба похрестити немовля, повінчати молодят і своїм напускним алілуянням (дослівно: хваліть Єгову [Ягве]) відправити небіжчика в «лоно Аврамове».

Я погодився з почутим і нагадав Затворнику про «врем’я люте» (за Т. Шевченком). Воно ще не закінчилось, триває в сямтешніх макітрах одурілих, а все через те, що, скажімо, найдавніша наша достовірна писемна пам’ятка «Повість врем’яних літ» писана-переписана ченцями спочатку в Києві на догоду щоразу іншому князю, відтак якимось чином потрапила до рук віленського воєводи Великого князівства Литовського Януша Радзівіла й зберігалася ним у Кеніґсберзі, допоки її не при[х]ватизував у роки Семирічної війни Петро І. Звісно, потрапивши до Петербурґа, літопис зазнав страшенного каліцтва, його перекроїли вздовж і впоперек. «Повість врем’яних літ» відтоді ряхтить неточностями, а саме через додані вставки та сумнівні там же компіляції з «Історії Російської» Татіщєва. З чим, до слова, погоджуються й самі нащадки комбінаторів. Через що і смердить перетравлений персик, Затворнику.

– Але ж наминають неборятка охоче… – хмикнув знічев’я самітник.

Теги: врем'я

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати