Каправе око

Володимиру Кришенику та моїм [закарпатським ] фанам
 

Церковно-цивільний шлюб Ватикану з Москвою капітально дослідили Володимир Білінський і Едвард Кінан (Звісно, українські та російські дипломовані вчені не мають на те чим крити, оніміли брехливі сараки). Ні пари з уст, мовчать і вдатні писаки. Мовляв, кон’юктура не та. Й заважко їм було б утнути щось путнє. Протухлі мізки не варять. Застрягнуть одразу ж на першому слові. Коленкор у даному разі не той. Пошлються у своє виправдання. Затворник розійшовся, коли мова зайшла про заручини, налагодження родинних стосунків Ватикану з Москвою. Історія доволі цікава й розкриває усю суть єзуїтства – підмурків базилік і церков, а також та ж бо історія засвідчує, як неміч тубільців стає у нагоді заморським боярам. Аж видно, гляди, як у проймі камінного мосту гноїться, ряхтить каправе око на протязі біполярних охлялих вітрів, виявляє причини й симптоми затяжної хвороби. Бити ж на сполох намарне. Припарки мерцям не поможуть. Хіба що вгамують на смертному одрі сердег.

Отже у проймі камінного мосту застрягли, вклякли у каправих поліпах набряклих повій занесені здавна перехресні вітри, зачаїлись у спорах їдких, урослих у камінь палімпсест-лишаїв, що, коли їх скропити темної ночі сим ціпким, залізистим з неймовірними властивостями буркутом – проступають сліди й з далекого 1472 року та засвідчують шлюб Ватикану з Москвою. Шлюб дідька з чортицею: наймолодшого сина Улу-Мухаммеда, прямого нащадка Чингісидів – Івана ІІІ (він же Якуб) та доньки брата останнього імператора Візантії й деспота Мореї Костянтина XI – Зої Софії Палеолог. І посприяв тому не хто-небудь, а кардинал Віссаріон і сам папа Павло ІІІ. Власне вони й прищепили тамгу до хреста, посватали Візантію з Москвою, вивели новий різновид християнства – «православ’я Третього Риму». Про Київ і Русь тоді зовсім не йшлося, ба навіть чутки не було про те. Київ і Русь тими літами конали в лещатах безтямного світу: впали в бездонну розпуку, віддались на розсуд примхливій матусі Історії. Зоя Софія Палеолог приїхала до Москви не сама, а з величезним почетом зодчих (у прямому й переносному значенні), які на землях Тартарії й породили зловісного релігійно-політичного монстра. Дещо переповім з Едварда Кінана.

Італійські архітектори заново відбудували стіни Кремля, але ж – на міланський манір; гранчасту монаршу палату майже здерли з палацу в Феррарі, а три московські церкви, що зімітували з соборів Владіміра та Новгорода, оздобили безліччю італійських ренесансних витребеньок. А найголовніше, греки-уніати в такий спосіб спромоглися переконати своїх московських замовників, що власне вони (московити) віднині уособлюють велич і звичаї імперського релігійно-політичного устрою спочилої в Бозі Візантії. Візантійська покровительська мантія, так би мовити, законно перейшла в спадок Третьому Риму!

Тими роками під впливом Ватикану й розпочалися в осідках Третього Риму антиісламські настрої, що потроху то там, то сям почали з’являлися в московських літературних творах і літописах. І хоч навряд, аби Віссаріон надсилав Іванові III примірник своїх «Промов і листів до християнських монархів проти турків», одначе греки ніколи не втрачали надії, щоб бодай-як, у будь-який спосіб нацькувати московитів (так само, як інших) проти османів. Набирало неугавних обертів утовкмачування в пропарені мізки запопадливим московитам – постійно нагадувалось про надзвичайну значущість їхнього ж візантійського та православного спадку.

Проте Ватикан на сьому не заспокоївся. Після того, як завдяки Контрреформації він спромігся всуціль окатоличити Річ Посполиту й прибрати до рук польське королівство, заволали з православних закутків русини з литвинами. Звісно, що клір найвищого ранґу. Скажімо, Стефан Яворський, Феофан Прокопович (Їм нема ліку), які перебравшись і осівши в Москві, й собі долучилися до вереску греків, заодно стали на захист православ’я Третього Риму. Саме ці златоусті попи-еміґранти (пізніше до них додалася й козацька еліта, рекрутована до імперського істеблішменту) наприкінці XVII й у XVIII століттях і створили для московитів – у своїх же шкурних інтересах – міф про «київську спадщину».

Ось так на болотистих грядках Москви і виведено новий різновид християнства – спарували ж патисон з галушками. Та все через те, щоб урятуватись Москві й Ватикану від тодішнього засилля ісламу (Щось скидається на недавню зустріч папи Франциска з патріархом Кіріллом на комуно-католицькій Кубі). До слова, тоді на о. Свободи попри те, щоб якимсь чином вилучити з «Корану» уривок про містичну подорож пророка Мухаммеда з Мекки в Єрусалим і тамтешні його спіритичні саміти на найвищому сенсорному рівні з Ісой (Ісусом), Мусою (Мойсеєм) та Ібрагімом (Авраамом), було також порушено папою й патріархом і цілком прагматичне, прив’язане до кілка з калитою «закарпатське питання». Виявляється, що руснаки – вірні прибічники Москви й Ватикану, після того, як та ж таки Москва з Будапештом перестали справно фінансувати їх, раптом, усупереч християнським канонам, усвідомили себе на підшлунковому рівні юдеями (Вище піднятись руснакам поки що не дано).

Затворник не стримався, перебив, як почув про навернення руснаків у юдеї:

– Так, се – правда. Я знаю одного з таких… Уродженця Хмільника, що на Іршавщині. Майже мій земляк – Василь Гвозда, – і розповів про, мабуть, одне з перших звитих гніздечок ґіюр на Закарпатті. (Ґіюр – навернення ґоїв у юдаїзм). – Закарпатці – народ практичний і запопадливий, ураз укмітить що й до чого та неодмінно кинеться ось-ось юрбою: чоловіки-руснаки обрізати свої слов’янські підупалі на силі чересла, а їхні їм же ду-у-же вірні й побожні жони слідом за мужами, коли в тих загояться на піцицьориках ранки, зануряться двоїчко у купіль, чи то пак на івриті – «мікву». Закарпатці, безумовно, й сього разу свого не пропустять, скористаються раз на тисяча років нагодою, аби їм, – як співається в пісні – «краще в світі жилося». – Одначе, – застерігає втаємничений у брит мілу (обрізання) Затворник, – не так уже й просто буде руснакам обернутися з християн у юдеї, – й навів приклад зі своїм майже земляком Василем Гвоздою.

Закарпаття – вдатний, здоровий кишечник християнських сект і вірувань. Тут що не село – то обов’язково набереться з десяток усілякої єресі, що зневажає будь-яку церкву й тлумачить кожен по-своєму Старий і Новий заповіти. Голова йде обертом, як наслухаєшся раз по раз баптистів, єговістів, суботників, православних, греко-католиків і всіх тих, що з ними сповідує немовби те саме (Христа), тільки трішечки не так, як мовиться, кожен з них гне кирпу на свій копил: ускладнює своїм зарозумілим просторікуванням й уже доволі обчухрану з «Тори» та додану «Євангелієм» і скомпільовану ген ще коли постмодерністами «Біблію». Про те, що «Біблію» зварганили казна-як тодішні постмодерністи, дійшов був після її тривалих дослідів і Василь Гвозда, який народився та виріс у сім’ї суботників, де Старий завіт ставлять вище за Новий, а замість неділі вшановують суботу, не їдять свинини та «Біблію» вчать, знають майже напам’ять. І після тривалих обдумувань і трьох років суворого дотримання «Шульхан аруху» (кодексу честі юдеїв) Гвозда з своєю жоною навернулися в первісну суть християнства. Те сталося в київській синагозі Бродського, де перед трьома суддями закарпатське подружжя дало обітницю жити віднині за законами «Тори». Звісно, Василь прибрав собі нове ім’я – Менахм, а його жона Ольга стала – Хайєю-Ханою, дітки їхні відповідно: Неля – Рахілю, Юрій – Давидом, а найменшенька Лілія – Леєю.

– Та-а-а… – махнув я на те рукою. – не кожному Йвану стачить кебети вийти на пана. Руснаки у переважній більшості своїй добре пам’ятають і ревно бережуть пророчі слова рівноапостольного князя Володимира, – й дещо нагадав Затворнику з «Літопису руського».

«У рік 6494 [986]. Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, і вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї] одну, і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий | блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – пиття, ми не можемо без сього бути».

Хмикнув невдоволено Затворник:

– Рівноапостольний князь Володимир був ще той бабій, розпусник і п’яниця.

– А jour , – сказали б французи, – у нашому королівстві. Cherchez la femme… Затворнику, ба навіть там шукайте жінку, де вас зурочили й ввижається непричком розіп’ятий юдеями Христос.

Теги: Ватикан, християнство, православ'я, Москва

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати