Лишаї на камінному мості

Камінний міст та межа біполярних вітрів накопичили багатющу колекцію протиріч (Іншого визначення важко й підібрати до сього пограниччя підсоння). Бо більше ніде не зустрінеш дивовижну місцину, щоб поряд ужились під крислатими кронами морозостійкого бука теплолюбні рослини з далеких приморських і степових країв, а що вже казати про рідкісні екземпляри вічнозеленого тиса та ялівцю: збереглися й ростуть тут з днедавніх третинних часів, як і онде досить поширений їхній ровесник – усюдисущий, чіпкий, повзучий по скелях врізнобіч неперебірливий плющ. Очиток іспанський, вероніка зубчаста, ломикамінь воложистий, дзвоники карпатські, а трохи нижче на зволожених луках одразу ж кидається в вічі дуже рідкісна квітка Середземномор’я – собачий зуб.

Ойкумена рослин. Злагода й мир панують на межі біполярних вітрів. Аж не віриться, що таке можливе, коли в долині точиться війна. Війна за поділ неділимого. Затворник мотнув невдоволено головою, перевів мову на інше, запропонував мені скоштувати буркуту – «фрішної» холоднючої мінеральної водиці, що «аж зуби ламає». Запропонував попробувати водиці з напрочуд, з його же слів, фантастичного живодайного джерела.

– Овва – ще й сим ви багаті! – потішив мене.

– Аякже, – й повів за ріг халабуди до невибагливої з односхилим дахом прибудови, що склепана до тильного боку хатини з грубих неструганих дощок. Дошки почорнілі, де-не-де поточені, в щілини насипалось дрібнюсіньке жовто-тьмяне порохно, наточене невидимим шашелем. Вздовж стіни зирить одне віконечко з квадригою замутнених шибок. Двері щільно не пристають до одвірка, перекошені та взяті ж на іржаву ковану застібку. «Тут святая святих» – сказав з піднесеним голосом ураз помолодшавши на років двадцять Затворник і пропустив мене вперед до напівосвітленого прохолодного приміщення. Миттю у ніздрі вдарило свіже бадьоре повітря, немов овіяло бризом з ясного погожого моря. Ліворуч, якщо добре придивитись, замість цямрини на керниці – видніється дуплавий з півметра пень, увесь зсередини покритий нальотом рудого заліза й з гулкого черленого дна проступають раз по раз на поверхню (важко розібрати колір) грайливі райдужні бульбашки, видають невиразні звуки, буркочуть. Ось, виявляється, звідки й походить назва мінерального джерела і різкуватий на смак цілющий «буркут».

Усередині напівтемного приміщення видніється з необтесаних плах своєрідний маленький поміст, а поряд на плескатих, викладених з каменю підпорах, аби між ними можна розкласти дрова та розпалити вогонь, обіч мохом шпакльованої стіни розміщені пузата залізна діжка, а також продовгувата лавка та повздовж прибиті до шпаристого зрубу полички з усіляким потрібним на щодень начинням і тут таки – зужитий, годящий хіба що для музею побуту й етнографії окутаний павутинням прадідівський закинутий мотлох.

Я набрав з керниці й тільки хотів приголубити кухлик з буркутом, як Затворник попередив, що його потрібно пити помалу, з насолодою, бо від необережності можна занедужати, ба навіть скручує пожадливим в’язи. Мені достатньо було зробити кілька пробних, як велів Затворник, зі смаком ковтків, як одразу відчув неймовірну властивість ціпкої води (Заціпеніло ж у роті). Буркут збадьорив і окрилив, мов узвар з чар-зілля на Івана Купала. «Тут я, – киває згорда Затворник на діжку, – приймаю по необхідності купіль. Можу після того днями не їсти, тримати найсуворіший піст, не вживати будь-яку їжу, тільки спробувати, як уже дуже приспічить, трішечки буркуту». – «Невже не вживаєте скоромного?» – «Звичайно, що їм і м’ясне, і молочне? – хитрувато примружив синювате око. – Сюди доправляє мені провізію замахом на кілька місяців одна з моїх колишніх, – замешкався, чи правду казати, – спритних аспіранток з своїм чоловіком-мамулою. Та кручена дівка тепер доктор наук, декан факультету, віддячує, хвалити Бога, у такий спосіб мені, що легко, без зайвих, марудних на те перешкод здобула належну кар’єру». – «Виявляється, що ви ще той промоутер». – «А що було робити, коли життя між людьми гіркувате, не солодка ж цукерка… Облишмо, – насупився, – труїти болючий рубець», – і махом перевів розмову про нечувані хімічні властивості сього з рудуватим залізним відтінком буркуту, що, мов той проявник, якщо ним скропити темної ночі лишаї на камінному мості, можна зчитати приховані «черти і різи» прадавніх людей, побачити яскраві картинки тропічного лісу й навіть стоянку тодішніх мисливців. Хоч і невтямки, як же відбувається вплив буркуту на лишаї та каміння, він однак у захваті не перестає дивуватися: «Скажи комусь – не повірить».

– Не скажіть… – я перейнявся щиро почутим.

Москва здужала й зазіхнула, кинула своє зозулясте загарбницьке око на Русь од Попрада до Дніпра вже за царювання Петра І, відповідно ординських попів зацікавила й Мала Уголька, де ще в XVI сторіччі окошився та всупереч уніатам діяв з триста тридцятьма ченцями чоловічий православний монастир. «І тут, – перевів у глибоких розмислах подих Затворник, – привертає до себе увагу одна малознана історична постать. Давид Іванович Корбе. Власне він перший, хто налагодив дипломатичні стосунки на початку XVIII сторіччя між московитами та мадярами й привернув, безперечно, увагу Москви і до Малої Угольки з її монастирським православним осідком».

– О-о-о… Мені добре знайоме се ім’я – трансільванського православного румуна, який за дорученням Петра І у чині царського надвірного радника у справах мултянських і валашських 1707 року прибув з листом, написаним віце-канцлером Російської імперії Петром Шафіровим і підписаним Петром І, до Ужгорода на зустріч з угорським князем Ференцом ІІ. Сей лист, до слова, невідомий у Москві, зате знаний у Будапешті, де й зберігається в державному архіві. Ось його зміст: «Светлейший князь! Понеже мы потребно быти разсудили нашего надворного советника Давыда Корбе к вашей светлости ради некоторых потребных дел послать, того ради требуем да благоволит ваша светлость одного немедленно на секретную аудиенцию допустить. И не токмо наказных ему от нас дел с полною верою выслушать, но и немедленно намерение свое оному объявя с таковым решением к нам вскоре отпустить. Каково мы по доброжелательству нашему к вашему сиятельству уповаем. В протчем же ссылаясь на его изустное доношение пребываем вашей светлости склонный приятель. Дан в Жолкве апреля 21 дня 1707 г. Петр. Петр Шафиров».

Отже з сим листом і прибув Давид Корбе до Ужгорода наприкінці липня 1707 року, де в замку Берчені й відбулася його зустріч з опальним Відню повстанцем – мадярським князем Ференцом ІІ, який у пику Ватикану та йому підопічній династії Габсбурґів перейшов у протестанти й метався врізнобіч, шукав надійної помочі як у шведського лютеранина-короля, так і московського православного хана. Тими роками й розпочався нищівний поділ Європи. Наведу трохи задовгий витяг з моїх «Заповітів білих горватів», аби доконечно з’яcувати, прояснити причину тої хитромудрої стрічі в Ужгороді наприкінці липня 1707 року.

«По літній дорозі, здіймаючи за собою куряву, погойдувалася карета. У ній сиділи посли двох держав – Московії та Речі Посполитої. Придворний радник царя – Давид Іванович Корбе, його колега – Михайло Волинський. Їхали до Ужгорода на зустріч з Ференцом Ракоці ІІ.

Ужгород не випадково був обраний місцем для переговорів з послом Росії. У загонах куруців, очолюваних Ференцом Ракоці, більшу частину становили [закарпатські] русини.

Лицемірний князь затіяв подвійну гру. Проголосивши себе протестантом, пішов проти волі Ватикану. Шведський король Карл ХII вітав євангелістську церкву, вільну від папи. Тому прихильно ставився до куруців. Угорський князь сподівався на його підтримку у боротьбі проти Віденського двору. Проте хотів налагодити зв’язки й з Москвою. Лютеранські єпископи були проти витівки князя. На одному з своїх синодів вони заявили, що нинішній московський цар – не Іван Грозний, твердий православник. Ото був цар, так був! Він не дав згоду ватиканському дипломатові перейти у католицьку віру. Так і сказав: «Я вірую не в грецьку церкву, а в Христа». А нинішній цар – Петро І – заграє з Ватиканом. Його князь Шереметьєв навіть поцілував пантофлю папи. Б-р-р! Отак лицемірний князь, загрібаючи жар чужими руками, мріяв здобути собі владу за допомогою двох ворогуючих між собою сторін: шведів та московитів.

Калатали дзвони, гриміли гармати. В Ужгороді зустрічали дипломатичний почет. Спершу польський посол, потому – Корбе вели переговори з Ракоці. Йшлося про те, щоб угорський князь Ференц Ракоці ІІ почепив собі на голову… корону Речі Посполитої. Так велів Петро І. А вільний престол Угорського королівства посів царевич Олексій. Політикани довго морочили одне одному голови, роздягали догола бідолашну Європу. <…> Московському цареві був байдужий слов’янський світ, його минуле та теперішнє. Він нищив Русь, будуючи нову Росію».

Затворник скрутно похитав головою:

– Що те, що те – Москва і Ватикан один одного варті.

Теги: лишаї, міст

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати