Пантеон Отцюжини

За мадярів Широкий Луг мав доволі круту назву – Széles Lonka. Та про те нині мало хто знає в селі, каже мені один з старожилів. Попросив його не називати, бо ж мало хто пам’ятає й «довголітнього діда», не кажучи вже про сусідів, яким все одно – живий він, або ні, через що й не хоче звертати увагу на себе, мовляв: «Най думають, що вже ’м урізав дуба» – невтішно фіґлює.

Пантеон Отцюжини

В Широкому Лузі лишень вийдеш за поріг свого обійстя – вдосталь стачає свого (До фраса, себто до дідька – журитися ще кимось). А щоб пам’ятати про якогось «перестиглого» діда то й поготів. Отже зайшов я з тим нічийним дідом,назвемо його – Széles Lonka, у довгу-предовгу казку про те та се, від царя Гороха до тепер. Старий тямить усе, навіть хто в кого що вкрав і кому продав, ба й за скільки. Бездна знань і премудрості, а не дідо-всевідо трапився мені на ґруни. Гострий на язик, і зрання до ночі він у дорозі. Нипає сам по окрузі. Сидьма не сидиться одному в закутаних стінах.

Якусь хвильку помовчить після чергової вельми цікавої оповіді, а потім знову провадить своєї. Коли зайшла мова про цвинтарі в селі, що він нарахував аж сім, відколи оселилися тут перші пожильці, завів веселу історійку про вірогідність життя після смерті. Нагадав, як засновувався найсвіжіший цвинтар у Широкому Лузі (де, до слова, покоїться прах і моїх батьків).

На цвинтарі гірського села не стало де ховати. Ґвалт!.. Піп, церковна двадцятка, сільрада б’ють на сполох, мовляв, негайно потрібно виділити землю під кладовище, бо сьогодні-завтра не буде де хоронити. Круть туди, круть сюди метким оком по схилах і долинах широкуватого міжгір’я, та нема за що зачепитися – всюди непридатний ґрунт для вічного спочинку. Там урвище, там зарва, там млака, там ще щось... Одне слово, чарівна мальовничість інколи приховує від стороннього ока бідацтво верховин. Нарешті тямковаті тетки з вуйками зупинилися на видній, посеред села на горбі, місцині. До слова, той ласий шматок – колишню церковщину – не перший рік хоснував уже немолодий і хворий ґазда, який, ясна річ, нізащо не хотів оддати громаді прихватизований статок. Опирався і так і сяк. Аж раз – нагло схопив його гаплик. І ніде небіжчика поховати. Кинулася рідня туди-сюди, а щоб відправити грабарів викопати яму саме на ґруник, до недавно висвяченого під тинету вгіддя, ні... Лиха прикупивши, підховали його біля когось з своїх на старому кладовищі, а те, ще нерозпечатане, на пригорі, дратувало не одного в селі. Особливо виводило з рівноваги тих, що повік межує з цвинтарним плотом і бере воду з керниці в себе на обійсті: «Нівроку, живі, – гнівалися при нагоді пограничні, – здорові, ніяка біда нас не взяла. То й їх не забере», – зозла кивали в бік осель, що гніздами розкидані довкола ще незайманого грабарями горбика. Та, перше ніж розпечатати засидь під кладовище, мусив у селі вмерти не хто-будь, а саме старий чоловік. І коли таке приключилося, поховали першого небіжчика на новому цвинтарі. Попервах, даруйте, йому було нудно одному... Довго, десь півроку, в селі ніхто не вмирав. І раптом – один по одному – п’ятеро пропитих хричів. Завмерло село, чекає: хто наступний? Нарешті – баба! Та не просто баба, а колишня буфетниця – те що треба закадичній братії. Й аж потому тинету розмножилося всіма без розбору.

Перевів подих старий, кигикнув спроквола у зморщену жменю та несподівано мовив:

– Життя невблаганне до мертвих.

Мало я не прохопився словом: «Але ж мене цікавлять живі». Та враз спохопився: «А – цікавлять?.. Якщо їх я майже не знаю». Звісно, так само й вони нічого не знають про мене. Світ розділився: живих я майже не знаю, мертві – добре мені знайомі. Тобто, виходить, що Широкий Луг – переділ, межа між живими та мертвими. Цвинтарний пліт. Стою на межі між живими та мертвими: поволі приходжу до думки, що старожил Széles Lonka недаремно зустрівся мені й акурат нагадав про недавнє минуле таке швидкоплинне, як онде ті хвилі у річці – раз по раз засяють і майнуть у бистрому плесі. Без упину про щось гомонять. Скажете, то – просто звуки. Нехай. Якщо звуки – то перегодом появиться й Слово. Доволі крихке на початку. Та вкрай потрібне живим. Адже: «…мертвий ганьби не зазна́є». Оговтатися може хіба що живий.

10 квітня 2016р.

Теги: Широкий Луг, цвинтар

Коментарі

Святослав 2016-04-14 / 10:54:02
Айбо , взагали, любит вам ся оповидання- бере за душу.

Н.А.Коліні 2016-04-13 / 12:36:53
Мідянка правду каже: не про базікання ідеться.
Тепер Говіня, а це вам не Різдво літературне. Без вітаміну Ороса у Піст ніяк не обійтися, а то місцевій братії здорові зуби випадуть.
Як самочастування це Оросу також згодиться. Для метаморфоз весняних - з облізлого шакала опіритися в півня. )))

ярослав орос 2016-04-12 / 22:48:31
мідянка 2016-04-12 / 21:56:45
янучари -- народ ду-у-же побожний, освічений і відповідальний, як і сам їхній проФФесор... але ж я залишаюся при своїй думці, а про базікання, петре, ще поговоримо...
(кількість цвинтарів у ш. лузі, відколи заснувалося село -- таки сім і хто де похований -- маю достовірні дані)...

мідянка 2016-04-12 / 21:56:45
З сімома цвинтарями перегнув палку. Чого давати угорську назву Широкого Лугу старожилу? Той,де лежать Твої батьки заснований і посвячений 1994 року,я на тому посвяченні був. Першим там поховали Твого недалекого сусіда Павлюка Івана.Я не хотів це коментувати,бо не про базікання йдеться,а про теметови..