Обітниця

Отже домовилися з Талпою, що позавтра приїду до Тересви на штацію, точніше до колишнього приміщення депо, в якому рихтували локомотиви вузькоколійки: мініатюрні тепловози й увесь рухомий склад штрики-залізниці. Звідси, з берегів долинної Тиси, розпочинався як пасажирський, так переважно вантажний маршрут потягів під самісінькі верхогір’я Карпат. Селище Тересва розташоване в усті річки з однойменною назвою, засноване ще з днедавніх часів, здається, вперше згадується в літописах 1450 роком, за Австро-Угорщини було осередком Торецького повіту Марамороського комітату, мало доволі цікаву печатку з гербом, де зображено дерево, під яким стоять вовк та лисиця. За совка тут працював на повну потужність один з найбільших деревообробних комбінатів (ДОК) краю. Селище розкинулось по два боки траси Мукачів – Рогатин, розташоване на вкрай важливій артерії, дорозі, що одна-єдина з’єднує південно-східне Закарпаття з північним. Попри те, Тересва на противагу сусіднім з нею найбільшим населеним пунктам, скажімо, Солотвину й Тячеву, всуціль українське, тут за моєї пам’яті ніхто не вдавав з себе розумнішого за своїх пращурів, себто не патякав на тій мові, що намагалася нав’язати раз по раз не одна влада в краї. Тут, потрібно віддати належне тересвянцям, можна було дістати по писку за те, кому з тутешніх ні сіло ні впало, раптом закортіло розмовляти на «общепонятном нарєчії». Звідси, зрештою, з робітничого середовища ДОКу я подався на навчання до столиці опановувати журналістське ремесло. Багато роїться думок про Тересву, та мова наразі про те, як позавтра зустрінуся в селищі з Тонієм Талпою біля колишнього приміщення депо вузькоколійки й ковдушом поталапаю з ним «рубцями штрики-залізниці» під самісінькі верхогір’я Карпат.

Перше ніж вирушити старцем у дорогу, звісно, потрібно набути не тільки відповідного виду, а й усвідомити до найдрібнішої фібрини свій безумний (для християнина) вчинок. Та про те згодом. А поки що, розпрощавшись з Тонієм Талпою, я прямцюю з автобусної станції до розміщеного неподалік залізничного вокзалу, звідки й розпочинається рейс автобуса до Широкого Лугу (В Тячеві жахлива плутанина з відправленням автобусів). І вже подумки зважую, як позавтра постану в Тересві жебраком. Прикметно те, що закарпатці здавна вельми падкі до чужого, нині й поготів – лишень зодягаються в усе привозне з-за кордону. Свого ж нічого з шматини не мають. Чимось, як уберуться, скидаються на таких собі бурувато-чорних стрижів з ледь помітним зеленуватим відтінком: майже подібні на ґотів, бурґундів, вандалів… Адже перелічені племена просунуті закарпатці вважають за своїх прародичів. І спробуй тепер одягтися так, аби не порушити етикет, dress code старця з діда-прадіда закарпатця. Навіть у даному разі потрібно мені проявити творчий хист, аби не осоромитись: буде ж тьма-тьмуща активно-пасивних споглядальників, які зрідка беруть участь у самому дійстві, покладаючись зазвичай на сторонніх. Така вже вдача нащадків ґотів, бурґундів, вандалів – удавати з натовпу нічийного побожного героя. Оxymoron.

Півторагодинна поїздка до Широкого Лугу твердо упевнила мене в незворотному – мушу неодмінно спізнати жебрацький світ, на власній шкурі відчути лахміття старця та з позиченими в сірка очима канючити милостиню прибережжям річки Тересва, що сягає повздовж за півсотні верстви. Десять сіл розпростерлося на сьому шляху й через кожне село доведеться пройти. Не паном, не Йваном, а жебраком. Отже позавтра чекає на мене спокутування, переступ. Слово «гріх» тут уживати якось недоречно, позаяк воно чуже, з грецького перекладається як «промах, невдача», а з івриту тлумачиться – «перехід за межу дозволеного». Переступ – саме те. Бо свідомо іду спокутувати скоєний Талпою злочин, ублажити його закаляну душу. Хоч, щó свідомо скоєний злочин, щó свідоме спокутування – все одно. Варавва і Христос. Герой і злочинець юдеїв. Уседозволеність – переступ для злочинців. Ліпше вже – глянь на воду та на свою вроду. Й доволі звинувачувати когось у своїх провинах, а радше: серцем сприйми, тілом і душею спокутуй переступ чужий.

Ага… В Тячеві завважив мені на дорогу Тоній, кинув навздогін: «Запам’ятай перше правило закарпатського ковдуша – не виказуй, крадьки тримай за пазухою своє дожебрацьке минуле. Навіть церковна миша не має знати про те, звідки ти взявся». Приїхавши до Широкого Лугу, розмірковую над тим. Таки так, нащо хтось має знати, звідки беруться ковдуші, мабуть, то – прибульці, гуманоїди з паралельного світу. Каста погорджених. Осквернителі насиджених місць. І заходився наступного дня я підбирати на батьківському обійсті годяще для ковдуша шмаття. Батько вже помер, мама тоді ще жила, доживала останні місяці на боці, в моєї сестри. Так ось… На колись своєму подвір’ї, що перейшло у спадок небожу, перебираю в уяві підхожу мені на завтра гардеробу. Й поткнулися очі на двері хліва. Там неодмінно пропадає в кутку захаращених ясел «ритуальні» сорочка, ногавиці й топанки, що їх батько зодягав і взував тільки, коли помирав чоловік у селі. Батько як один з найстарших тоді чоловіків у селі за звичаєм [хочеш-не-хочеш] обмивав по сусідах покійника в останню дорогу. Хоч його самого напередодні кончини помили хлопці-онуки.

Щоб ніхто не бачив, я «ритуальні» сорочку, ногавиці й топанки тишком склав у рюкзак і перестала боліти голова – в що передягнуся завтра в Тересві. Коли розібрався з лахами старця – наче впав камінь з плечей. Уже непокоїло інше: що три доби неголена щетина ще слабко приховувала від знайомих очей моє вибрите донедавна обличчя. Й мамі не подобалося, що я «запустився», та мало-помалу зміг її перерадити, мовляв збираюся на кілька тижнів у пусту́-полонини, а там на занедбаний вид ніхто не зважає. Найважче таки – переступити межу вседозволеності. Та любов до ближнього щораз підштовхувала: «Іди… Не зважай на суди-пересуди». Любов, справді, неймовірна блудниця, провокація, либонь й усе, на що вона здатна. Подразник, кортячка, а радше – короста. З такими думками я переспав ніч і рано-ранці на перекладних дістався Тересви, де біля колишнього депо вузькоколійки, зведеного хтозна-коли, здається 1903 року, на мене вже чекав Тоній Талпа. Насамперед його потішило те, що я дотримав свого слова. «З тебе б вийшов непоганий бізнесмен» – подав мені колись доглянуту руку ефектного (дефектного) ділка.

За рогом підрихтованої розвалюхи я з трепетом перебрався в старця, й одразу ж відчув на душі нестерпний тягар, немов би вбрався у важелезні обладунки середньовічного піхотинця. На що меткий на слово Тоній хвацько плеснув мене по плечу, в’їдливо кинув: «Нічьо… Космонавт до всього звикає, – і прихопивши припертий до штахетника кілок, подав мені. – Нерозлучний супутник закарпатського ковдуша».

А надворі таке красне літо, тільки люди якісь набурмосені, зимні, з-під лоба спозирають мерзлякувато на нас. Я тяжко-тяжко простягнув уперше до першого стрічного «жебрацьку» руку з словами, насилу їх промимрив: «Подайте ради Христа». Повештались з Талпою вздовж та околом поблизу колишнього приміщення депо годину-другу й з першим «уловом» рушили в путь. Одразу ж за Тересвою праворуч на пригорі видніється село Крива. Ліворуч у долині котить хвилі невблаганна річка Тересва, наче кепкує з нас: «Ковдуші драні ні стида ні совісті не мають, оббирають чесних людей». А Тоній хвалиться мені, що в Кривій на будівництво одного з двох у селі монастирів він давав гроші, тепер там згадують його у молитвах. На що я відрізав, що в одному з тих монастирів переховується від самосуду батьків збезчещених хлопчиків піп-buzerant. Підор – попросту кажучи. Талпа хмикнув на те, наче й не заперечив: «Може бути» – замовк, опісля взагалі прикусив язика – ні гу-гу, мов набрав у рот води.

Зате я розходився: розповідаю (часто про те згадую), коли працював на ДОКу, то вишивав холостяком по довколишніх селах. Якось з приятелями-цімбориками махнув був у Криву до однієї з моїх невситимих любок на її ж весілля. Напідпитку шепчу молодій на вухо, поки її молодий десь одійшов, що не байдужа вона мені. Тут – наречена в сльози. Відчув я, що пахне смаленим, і рвучко взяв ноги на плечі. Не встиг і передихнути, як був уже в Тересві. Не сподобалось почуте Тонію: «Не по-християнськи якось» – «Твоя правда, – беру на кпини. – Тепер спокутую провини своєї молодості». Не вгаваю, торочу своєї: щó слово «муст» означає, не кожен знає, а будь-який житель Тересвянської долини вам на рідесеньку гноївку одразу скаже – муст. Отож зібралися були з цімбором-побратимом Миколою в Терново, на загодя домовлену з двома молодичками здибанку. На біциклях-лісапедах. Увечері, звісно. Микола у світлому костюмі, я – так собі вбраний. Лишень ми потайки зачинили за собою хвіртку на подвір‘ї однієї з тих чічок-молодичок, як неборака спотикнувся, впав у муст… Нічого! Спершу тії чарівні ружі відмили його й освіжили духмянами, відтак ледве відпустили з похотливих обіймів…

Звісно, що ані в Кривій, ані в сусідньому Тернові й сліду не залишилося від вузькоколійки, тільки де-не-де зберігся втоптаний насип, урослі в землю «рубці» від штрики-залізниці. Детально не описуватиму своє жебрацтво, нехай пропадом пропаде; пропущу, не згадуватиму, як воно було мені канючити милостиню, скажу лише двома словами: «Ліпше – застрелитись». Доводилося спати під відкритим небом, а харчуватися хто що дасть і з нажебраних мідяків купляти сигарети, бува й пляшку оковитої. Життя ковдуша – неймовірне щастя. Нічим не переймаєшся, хіба що раз по раз метляє на думці: набити б чим-небудь кендюх і десь переспати й опорожнитись. А так – усе на мазі. Журба не їсть тобі нерви, наприклад, а що ж буде зі мною та моєю сім’єю завтра. «Космонавт до всього звикає» – сказав би в’їдливий і меткий на слово Талпа.

Після Тернова довелося спокутувати по селах: у Нересниці, Підплеші, Калинах, Дубовому, Красній, Усть-Чорній і насамкінець – Брустурах. Мандрівка неймовірно корисна для репортерів, поетів і співців рідного краю. Закачаєшся. Се тобі не сиднем сидіти годинами перед компом і вичавлювати на клаві сльозогінні брехливі словечка, а сопух і прянощі задарма прожитого літа. Самовизначення. Ідентифікація власного еґо, такого дрібнюсінько-дрібнюсінького, як порошина на талпі закарпатського ковдуша.

Тим часом в одному з сіл калатали дзвони, скликали мирян на храм церкви. Примостилися й ми з Тонієм до таких, як самі, біля брами старців і навприсядки просимо «заради Христа» милостиню. Тут, звідки не візьмись, нахилилась до мене пругка мироносиця, притислася, чую, дорідною цицькою до мого кістлявого плеча, шепче масно на вухо: «Нащо дурня клеїш… Я впізнала тебе. Коли стемніє, приходь до мене. Я – сама. Чоловік на заробітках, а діти розтеклися по світу». Звів я ні в тих ні в сих ошелешені очі, впізнав свою давню подружку, моргнув їй на знак привітання й кивнув на Талпу, мовляв, що маю попутника. Недбало подала мені пожмакану купюру та голосно, щоб усі чули, жалісливо прорекла: «То – не страшно».

Тоній закомизився, не став іти, коли звечорілося, до моєї знайомої, звісно, вже не першої свіжості кралі, мовляв його непокоїть подагра, сказав, що зачекає досвітку в онде тому виярку, а я сходив – до рання топтав курку на всі боки. Вона попервах розпитувала мене про те та се, я плів усяку бредню, що їй, до речі, подобалося слухати, й ощасливлював мироносицю з доважком, аби наситилася чоловічою снагою, гадаю, допоки не повернеться з заробітків її чоловік. А над ранок насилу поволочився в густий туман на пошуки виярка, в якому таки розшукав під кущем сонного, згорнувшись калачиком, Талпу. Розбудив… Підкріпившись учорашнім, що на радощах нажебрали вдвох коло церкви, рушили знову в дорогу. Чимраз вище – гори росли на очах. Уже в Усть-Чорній, де колись вузькоколійка розходилась на два боки, звернули праворуч на вихилясті в міжгір’ї Брустури, де й зачаїлось урочище – запаскуджений латкою на латці суцільними лісосіками гористий Турбат.

У Турбаті, звідки рукою подати до найвищих перевалів українських Карпат й аж звідки розібрали та відправили на металобрухт штрику-залізницю з усім її реманентом, у Тонія раптом, видно, після тяжкої, виснажливої дороги, не витримало серце, – наспіх схопився за груди й ледве встиг проказати: «Спали мене». Й ураз похилився, впав опріч гнилої колоди. Пополудні, коли те сталося, я виконав неодмінну обітницю, а заодно стягнув з себе жебрацьке шмаття та кинув у ватру. Потому роздягнувся до нитки й у холоднючому гірському потоці добре вимився рапавим каменем, узяв з наплічника та перебрався в звичну для себе одежу – подався неквапом кривобокими ґрунями до покинутих напризволяще стоголосих вершин.

Теги: обітниця, Талпа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати