Тоній Талпа

У кожному селі, містечку, не кажучи вже про великі міста, є свій Тоній Талпа. Він одразу кидається у вічі, позаяк непривабливий з виду, замащений, опущений, зазвичай на людних перехрестях з простягнутою рукою канючить милостиню. Й не визначиш за махом з його давно неголеного у пістряках обличчя – скільки ж йому років? Та про вік Талпи наразі не йдеться, бо старці дні не рахують. Я зберіг нотатки про Тонія з минулого літа, як уподібнився був на старця та разом з Талпою подався у жебри. Мало хто погодиться зі мною, що власне ковдуш (koldus – з угорської жебрак) найліпше з усіх у загалі обізнаний з рідним народом, ідентифікує кожного зосібна з біомаси, лишень пройме, ковзко зміряє ікс-ігрека поглядом. У старця неймовірний дар виявляти з натовпу кожного. Нехай то буде найудатніший лицемір, або ж щиросердна облудниця.

Уперше Тонія Талпу я побачив ще за совка в дизель-потязі «Батьово – Солотвино». Тоді він скидався радше на скомороха, обвішаний, мов патронташами, порожніми бляшанками, переходив з вагона у вагон з розмальованою палицею та писаною торбою і слізно канючив милостиню. Краєм вуха від когось з пасажирів я почув, що сей ковдуш живе неподалік в одному з сіл Притисянської долини, живе неабияк, а має добротний особняк, заможну сім’ю й у вільні від жебрацтва дні роз’їжджає на рідкісній натоді в еССеСеРі іномарці, що була хіба що [одна-дві] в Діброві, Брежнєва та Володимира Висоцького. Тоді, як і тепер, Закарпаття з-поміж інших країв на одній шостій частині світу веде перед щодо кількості жебраків на душу населення. Ні-ні, щоб не склалася в когось хибна думка, що той ковдуш з дизель-потяга «Батьово – Солотвино» був, як ведеться у даному разі, циган, то – не так. Викапаний слов'янин, русин з діда прадіда. Гайналій, сказав би зашкарублий гуцул.

Завше, коли добираюся громадським транспортом до Широкого Лугу, зустрічається мені той ковдуш як в Ужгороді, так Мукачеві, Хусті та ріднесенькому до болю Тячеві. Він не міняється, хіба що позбувся обвішаного навхрест «патронташа». Спершу я з підозрою ставився до злидаря-канюки, допоки він сам у Тячеві на автостанції не пристав:

– Загордів ти, Оросе… Ганьбишся мною.

Стривай-стривай, з його голосу я здогадався, впізнав свого давнього знайомого, колись знатного на Тячівщині пана. Адже мав з ним клопіт, бо в одній з київських газет написав був, як він, тоді перший бізнесовець на ввесь район, при[х]ватизував і розпродав відтак вузькоколійку майже з усім реманентом од Тересви до Турбату. Дійшло було до суду, спритний ділок хотів зі мною судитися за те, немовби я звів наклеп, спаплюжив його, та невзабарі він кудись завіявся, щез і справа заглухла. Бізнесовець, як потім виявилося, кинувся в біга.

– Антоне Петровичу… – подав йому неохоче руку.

– Та який там Антон Петрович, – одною рукою потис, другою відмахнувся. – Тепер я – Тоній Талпа.

(Тоній – з угорської Антон, Талпа, talp – підошва).

Розговорилися, перейшли на «ти», мало-помалу дійшли згоди, що якщо я такий затятий патріот рідного краю, нехай би розділив з ним його гріх і ковдушом вирушив позавтра з Тересви до Турбату «рубцями штрики-залізниці».

– Доведи, що не ганьбишся мнов, – наполіг.

Я погодився. Бо мушу співчувати нужденним. Так велить Ісус!

Теги: Тоній Талпа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати