Petros, як знаємо, перекладається з румунської – камінь, а Говерла має два означення: румунською Hovârla – важкодоступне сходження, а давньоугорською Hоvаr – снігова вершина. Одне слово, десь так тлумачаться найвищі символи українських Карпат. А втім, не вдарятимуся наразі в ономастику, коли на тебе дме (дія переходить улітку) звідусіль рвучкий пекучий вітер. Аж шарпає – куди попáдя! Ти ж уважно дивишся під ноги, аби не спотикнутися, боронь Боже, на вістрюватому ґруни об гоструватий камінь і не полетіти сторчма головою в пелену невтішного дна.
Зосереджено перебираєш ногами, хіба що, злегка міркуєш про щойно покинутий Petros як чоловіче начало та неквапом наближаєшся до жіночого війстя – Hovârla. Раз-по-раз зустрічаються тобі на ґруни невисокі міцно вкопані в камінник стовпчики: нагадують, що колись тут пролягав чехословацько-польський кордон. Кордон, що роз’єднував о д и н народ. А вітер дме, свистить, неначе наспівує басом з опери «Фавст» Мефістофеля. Вітер густий, пронизливий, але помірний! Не валить з ніг. І ти – ідеш!
А в пониззі видніються розмиті контури. Кінець, або ж початок світу. Й видніються ген там далеко-далеченько комірки фейсбучного світу. Й у тих заярмлених самотністю комірках життя вирує поміж селфі, постів-перепостів і блошиних букв.