Осідок Творця

У нетрях полонинських великий Арієць замолоду викохував одібраних і погорджених жінок. Осідком слугувала Йому колись покинута вівчарня, що переобладнав на жіночий монастир з комірками, вівтарем і капличкою. Довкола модифікованого маєтку обніс кошару неабияку, а заклав тисовим частоколом і над ворітьми прибив таблу з випаленим написом „Паланка великого Арійця, заборонена для стороннього ока. Хто з цікавості і без дозволу просуне сюди голову, буде тяжко покараний”. Задля цілковитої певності заворожив осідок негашеним вапном: натовк у ступі грудки білої породи, за кілька сажнів од загорожі посипав околиш порошком. У негоду „позначка” шипіла гадом, а соняшної днини випромінювала радіацію. Чим наводила страх і відбирала здоров’я. Ляк!

Осідок Творця

Арієць поважав старість і зневажав молодість. Адже молодість не повернеш, а будучність набудеш. А тоді ніхто не думав про важність Арійського племені, бо переважна решта кишіла сущим українським обшаром. І лише він переймався майбутнім. Останок не рівня нулю! Власне нуль і породив Арійця та мешканців паланки. Він викликав їх з небуття, надав ознак духу, що мало-помалу ущільнився в плині бродіння і розчепився на окремі ледве виразні особини. Той незвіданий почин викликав спершу тривогу, бо доти порожній осідок уподібнювався вулику, в якому щось гуло, дзижчало, стрімко наповнювало борті немовби роєм, що взявся невідь-звідки. Викликані Його уявою і породжені дійсністю духи вимахали добрим зростом із зіркою на лобі. Зірка вбирала світ і формувала свідомість.

І занепокоївся великий Арієць. Адже він розворушив осине гніздо, що нагадало Його прадавнє дитинство. Там, малим, якось забрався на горище повітки. Знічев’я погляд упав на сивий звиток у кутку, ґуля дивно трималася крокви. Лишень торкнуся того кубельця, як знявся несамовитий гул і безліч ос випорснуло – насилу встиг кинутися геть, аж надворі відчув попуст. А горище повітки ще дотепер його непокоїть, позаяк спричинив осам біль, як, напевно, завдав кривди і духам в осідку. Вони не зважають ні на що, самонароджуються і розмножуються шляхом поділу. Його не чіпають, хіба що своїми діями застерігають – тримайся збоку від нас. Паланка начебто належить Арійцю, хоч насправді в осідку порядкують духи. За що великий Арієць і має тепер втіху, бо цілком переймається ними. Леліє їх і доглядає, мов дітей. А таки наймолодші стають відтак батьками.

Отже у нетрях полонинських, далеко від гомінких поселень і стрімких доріг у рік теплих дощів і щедрого літа паланка великого Арійця потроху наповнювалася нащадками духів, які втрачали первісний вигляд і набували нових ознак, їхні невиразні обриси впродовж тривалого ущільнення ще зменшилися, сформувалися і прибрали собі назву Безсмертні. Великий Арієць на побілених стінах осідку вдався до „черт і рис”, аби чорним по білому зберегти те, що викликав був із небуття, та Воно не слухалося його, втрачало первісне, жолобилося на очах. Мерхло. Уже Безсмертні розглядали його рисунки як щось далеке і ледве знайоме. За що були вдячні великому Арійцю! Власне він підживлював їх минулим і прищеплював любов до пращурів. Але Його вразило те, що Безсмертні вже розмножувалися брунькуванням і спорами, мов рослини, хоч на лобі ще випромінювала зірка. Тут потрібно було проявити хист, аби фарбами передати нащадкам ототожнення.

Великий Арієць винайшов особливі красила і в такий спосіб ідентифікував перших і других як засторогу до появи Третього первістка. Тепер Арієць працював квачиком на ґрунтовці. Фарбу клав на тверду основу, додавав відтінки, що підсилювали блідувату виразність духів. Особливо виписував яскраву зірку на лобі. Безсмертні на те приходили до тямки, що маліють і... вбиваються в колодочки, набирають „тіла” привидів, яке сьогодні-завтра розщепиться на дві статі. Що воно таке, ще ніхто не знав, інтуїтивно хіба що сприймалося. Квапився великий Арієць, аби й Безсмертні „лягли” на полотно, не розчинилися безслідно у синьовирі видозмінювання. Несамохіть брав на себе обов’язок опікуна пращурів.

Якось Арієць вийшов за браму паланки і на узліссі побачив дивовижу: Безсмертні-привиди на очах ущільнювалися в кістяк і м’язи, постали чотирирукими й дволикими, меншими на зріст. Їхня дозріла одностатевість утратила цноту й породила пару: чоловіка і жінку. Спершу одні сторонилися других, довго притиралися. Потому, гляди, відчули статевий потяг, як дощ до землі. Надра жіночі запліднювалися чоловічим сім’ям і через певний час їм подібні з’являлися на світ. Арієць іменував їх чолжонами, що також упродовж тривалого часу зазнали видозміни: позбулися пари рук і лику. Чолжонам у паланці стало затісно і вони розбрелися хто куди. Великий Арієць залишився сам у робітні, перед безліччю рисунків, полотен і побілених стін. І він невпинно працював, клав фарбу на тверду основу, щоб передати нащадкам їхній первісний образ…

21 березня 2013р.

Теги:

Коментарі