Указ №1. Цурюк – д‘горі

Юрій Шаповал

Указом президента України №1 від 2 січня 2013 р. розпочався широкомасштабний проект – упродовж семи років має побачити світ «Велика українська енциклопедія». Й згадане видавництво впроваджуватиме фундаментальну працю за сприяння НАН України та Держкомтелерадіо в життя.

А поки що УЕ перебуває в стадії реорганізації, на чолі з директором видавництва – відомим істориком і політологом, доктором історичних наук професором Юрієм Шаповалом (Детальніше див. «Дзеркало тижня» – «Сподіваюся, що ми здолаємо всі труднощі).  

Отже, тепер я знову на коні, на своєму улюбленому комоню. Хоч, прикусив би ліпше язика. Знаємо ж: чуже горе – людям сміх, а чужа радість – людям… Ну, не вживатиму наразі «болючих» слів.

І закипіла робота в УЕ! Та, відай, про те най би стелився мій виклад улад… Не стрибатиму ж через пень-колоду. Най допитливий челядник узнає, як, принаймні для мене, «велика хвиля настала» (М. Грушевський).

Гай-гай  ще  к о л и  любов до творення книжки (від рукопису до сигнального примірника) мені прищепили у видавництві «Веселка». Директорував тоді там Віктор Андрійович Костюченко. Попри Головліт і наглядачів з ЦК КПУ, КҐБ, він таки старався з колективом видавати потрібну читачам УНР (за Петром Шелестом – Україна Наша Радянська) – книжку. В. Костюченко належить до тих українців, які за будь-яких умов не зрікаються свого роду-племені. Пригадую, поїхали ми на похорон його матері з Олександром Єфімовим, Борисом Комаром, Станіславом Вишенським, не пригадую інших, до Ніжина. На цвинтарі я вкмітив, що довкруж на всіх нагробних плитах написано російською мовою, тільки в батьків Віктора Андрійовича – українською. Візьми, й пошепки комусь про те сказав. А, виявляється, він був почув, і вже через роки мені з доброю сивою посмішкою нагадав: «Маєш, Ярославе, пильне око…»

А як не згадати наразі старшого редактора Галину Тихонівну Ткаченко, яка навчила мене вправно редагувати як живих класиків, так і початківців. І повідала була мені багато цікавинок про відомих письмаків. Наприклад, про того ж таки Миколу Бажана.

Г. Ткаченко була редактором якоїсь з його книжок, і вранці, прийшовши на роботу, телефонує Миколі Платоновичу, мовляв, щойно з друкарні привезли вашу книжку. М. Бажан на радощах лише мовив: «Зараз буду» – й кинув слухавку. Примчав, аж глядь, а він у пальті нарозхрист і піжамі…

Вершиною мого редакторства у в-ві «Веселка» була підготовка до друку книжки «Вікна в позапростір» Василя Стуса (художник Опанас Заливаха). Звернулись до мене – Дмитро Стус і вже покійні: співкамерник В. Стуса Ігор Боднар та письменник Юрко Покальчук, аби видати згадану книжку. Я погодився, хоч знав, що видати її буде нелегко. В розділі «З таборового зошита» ішлося, зокрема, про те, «як почуває себе Павличко тепер, коли Ю. Бадзьо в неволі?»

Дмитро Васильович тоді ходив у кашкеті а ля Жириновський і вів чи не всі перші мітинги в столиці. Коли рукопис уже зверстали й підготували до друку, викликав мене на килимок директор видавництва п. Гоян і натякнув зробити купюри, тобто вилучити з тексту інформацію, що викривала Драча, Павличка, Яворівського. Мовляв, згадана трійця нині ходить у національних героях, і їй це буде на шкоду. На те я відповів: щойно Україна перепоховала Стуса, і його домовину носили довкола пам’ятника Тарасу Шевченку, який і досі не позбувся купюр у новітньому «Кобзарі», то давайте «закупюримо» ще й Стуса.

Директор Ярема Гоян, як справжній Пілат, умив руки й викликав до видавництва Павличка. Дмитро Васильович у своєму грізному картузі схопив мене за петельки: «Хто ти такий!.. А я – Дмитро Павличко». Мовляв, роби, що тобі кажуть. «Ні!» – відповів я, за що й довелося перегодом розпрощатися з «Веселкою».

Та, попри те, вдячний я видавництву «Веселка» за добру науку! Й, уже працюючи в інших видавництвах, ініціював і сприяв, аби побачили світ чимало потрібних книжок і цілі серії (зокрема «Мемуари» у видавництві «Книга роду», «Класна література» у в-ві «Знання»). Тепер, скажімо, до якої б не зайшов бібліотеки в Україні, неодмінно натраплю на книжку, що до неї причетний.

А ще – вірю в числа…

Нещодавно, 22 січня, цілком випадково довідався, що Юрія Шаповала призначено директором УЕ, й він підбирає робітників для каторжної праці. Зателефонував йому – не вагаючись. Адже Ю. Шаповал належить до тих українців, які упродовж двадцяти років «поточного чистилища» змогли зберегти своє чесне ім‘я. Знаю пана Юрія ще з студентських років. (Хоч, відтоді зустрічалися раз, або двічі). Й він, також не вагаючись, мене прийняв і доручив силу-силенну роботи. За що Йому – щиро вдячний!

Теги: енциклопедія

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати