Косили сьме в Долині нарцисів

Десь у середині дев‘яностих років запросив мене з моїм п‘ятирічним сином тодішній лісничий Широколужанського лісництва Василь Реґуш поїхати його «Волинянкою» під час косовиці в Долину нарцисів. (Долина нарцисів, як знаємо, входить до складу Карпатського біосферного заповідника). Там заготовляли сіно своїм стрижкам і коровам працівники лісництв КБЗ від Бóгдана на Рахівщині до Малої Угольки на Тячівщині.

Долина нарцисів
Долина нарцисів

Село Кіреші з Долиною нарцисів, звісно, не кривулясті ґруники Гуцульщини й Верховини. «Тут, – перефразую Висоцького, – вам рівнина, тут підсоння не те». Не тре‘ раз у раз махати косою по незручних тінистих схилах, а можеш найняти косарку, й машина полегшить умить працю. Попри те, косарка розтрушує валок під спекотним сонцем долини, й не варто по кілька разів у день обертати валки. Тут, можна сказати, немає роботи косарям і менше гребілям.

Поряд з Долиною нарцисів, на пригорі, в покинутому соко-винному цеху, працювала, гляди, майже в підпіллі гуральня й гнала щось, не зрозуміло що на продажу, але  б і з у н о   те, що добряче било в голову. Тож метикуватим гуцулам з верховинцями не слід було вдома пакувати на кілька діб на косовицю в Долину нарцисів у бесаги й вацки до ситних харчів ще й сулії міцних напоїв. А жили косарі хто де: хто в домику заповідника, хто в наметах. І точилися на дозвіллі розмови. (До слова, тоді я працював на Українському радіо, вів авторську передачу «Четвертий універсал», і відповідно чули мене з «брехунця» й у Хусті).

З-поміж інших, сторожив тоді в Долині нарцисів колишній викладач хустського ПТУ, на жаль, не пригадую його ім‘я та прізвища, проте точно знаю, що був він нагороджений орденом Леніна. Й прилюдно, при чесній братії, запропонував мені, щоб я, мовляв відомий з «брехунця» киянин, знайшов йому в столиці покупця на найвищу в колишньому Союзі нагороду. Та я – відмовився!.. Хоч, шкода стало обездоленого орденоносця. Совок, як кажуть, і в Африці совок… А ще, тут уперше почув, як бóгданці жартома прозивали нас гайналями. Й отак у розмовах один з лісників з примруженим хитровзутим оком візьми й поцікавився в мене: «Скажи, а чому тебе не вигнали з університету?» Кинув я погляд на присутнього мого батька, (тоді він працював помічником лісничого в Угольському лісництві), а перед тим у Богдані, який на те мовчки стенув плечима, мовляв: «Розказуй», а відтак на свого п‘ятирічного сина, й подумав: нехай змалку знає, що брехня й підлість мають короткі лапки, та повідав усій чесній братії таке…

Напередодні першої (зимової) сесії викликає мене декан журфаку й гнівно запитує: «Ти що накоїв?» Ошелешено стою перед ним і виправдовуюся: «Тільки що курив у коридорі». Тоді він показує перстом на двері: «Тебе викликає проректор Калакура Ярослав Степанович. Іди». Прямцюю сквером ім. Т.Г. Шевченка в бік ректорату й розмірковую: «Що ж я міг таке вчкварити, що викликає сам проректор з навчальної роботи…»  Проректор запропонував мені сісти, сам навстоячки розпитує: де я вчився, що закінчив… Як на духу, все йому розповів, що після закінчення восьмирічки навчався й закінчив лісогосподарський технікум, відслужив армію, рік працював на ДОКу й у Новоселиці ходив і закінчив вечірню школу. «Можеш іти», – каже. «А що сталося?» – запитую. «Та, – махнув рукою. – Надійшов анонімний лист на тебе…»

Не минуло й тижня, коли отримав від батька звістку, що в тячівській районці «Дружба» хтось під «моїм» авторством опублікував наклеп на його цімбору Тому з Нересниці, й той дується, щó, мовляв, собі думає твій син. А батько йому на те: «Так він же тепер у Києві, точно не він се написав». І вони з Томою почали думати-гадати, що ж то за   н е х а р ь  хоче їх пересварити. Мало-помалу два «розвідники» зійшлися на тому, що те – робота Стойки Костянтина Михайловича, жителя Нересниці, який тоді працював лісничим Широколужанського лісництва, й виїв був з роботи мого батька працювати аж у Богдан, й узявся тепер за Тому. (Треба сказати, що Стойка Костянтин і Стойк(о) Степан – професор Львівської лісотехніки – рідні брати. Попівські синочки). Не варто дивуватися, що один з них Стойка, а другий Стойко. Позаяк ще з часів Миколи Гоголя, пам‘ятаємо з його творів, русин-малорос Іваненко за виграшки додавав літеру «в» і ставав великоросом Іваненков. Або, нащо далеко ходити, уродженець Широкого Лугу Микола Олексій, колишній директор Свалявського лісокомбінату, вмить був «перешив» своє прізвище, й прожив тривалий час і помер Алексієм Миколою.

Якось наприкінці другого семестру поскаржився я на переслідування мого батька з боку керівництва Карпатського заповідника професору Василю Яременку. На що Василь Васильович мені порадив сходити до Міністерства лісової і деревообробної промисловості УРСР й отримати дозвіл на написання газетного матеріалу про заповідник, що був у підпорядкуванні даного міністерства. Й сходив я не куди-небудь, а до самого міністра Івана Грунянського. (До слова, уродженця с. Кострино Великоберезнянського району). Вперше в житті переступив я поріг довгого-предовгого кабінету, звідки з-за столу підвівся статечний дядько й подав мені руку. Потому товариш міністр доручив одному з начальників управлінь Доб‘ї (не пам‘ятаю, на жаль ініціалів) узгодити порушене питання. Про те я розповів В. Яременку, на що мені Василь Васильович сказав: «А що, і я з тобою поїду. Незабаром Великдень, побачу, як у вас його святкують».

Вась. Вась., як ми, студенти, люб‘язно називали Василя Васильовича поза очі, взяв відрядження від газети «Сільські вісті», я – «Молодь України», й приїхали до Рахова. Тодішній директор заповідника Дмитро Саїк довго крутив у руках моє відрядження, потому з-під лоба прошив мене наскрізь і мовчки повернув. Після тої нетривалої зустрічі в дирекції заповідника залишили мого батька в спокою й перевели зовсім близько працювати від Широкого Лугу, в Угольське лісництво. Перегодом лісничий Широколужанського лісництва Василь Реґуш пропонував батькові посаду свого заступника, та Микола Васильович Орос з почестями вийшов на пенсію на Малій Угольці.

Минуло відтоді хтозна скільки років. І зустрів мене через літа біля ОРСа в Широкому Лузі колишній директор Новоселицької вечірньої школи Степан Голубка й каже: «З тебе –  деца». Кажу: «Хоч – дві». Й він коротко розповів таке…

Тоді, взимку 1981 року, приїхав був з Ужгорода до Новоселиці майор КҐБ і велів йому показати документи, які засвідчували б, що я насправді відвідував і закінчив Новоселицьку вечірню школу. Пан Степан у розпачі кинувся до Буштина, де розміщалося райвно вечірніх шкіл та зберігався архів, і таки розшукав у вигрібній ямі «класний журнал», у якому було напроти моїх прізвища та ініціалів виставлені: відвідування й оцінки!

…Косили сьме в Долині нарцисів, й один з лісників з примруженим хитровзутим оком поцікавився в мене: «Скажи, а чому тебе не вигнали з університету?»

Закарпатцю, будь пильний, земляк твій не спить!

11 лютого 2013р.

Теги:

Коментарі

Слов'янин 2013-02-12 / 20:27:38
В своєму черговому документальному оповіданні Ярослав Орос знову торкнувся тих струн, музика яких є близькою нашим краянам. Тисячі з них можуть розповісти такі бувальщини, перлинки котрих, на жаль, закінчуються ностальгічними розмовами на побутовому рівні і забуваються. Автор, як небагато хто з закарпатських письменників, вміє вишукано і водночас доступно доносити до громадськості ці реалії життя, водночас драматичні і десь смішні.

закарпатець 2013-02-12 / 01:30:48
Дуже приємно було це прочитати! Нікого з тих людей не знаю, у ті часи ще не жив, у Долині нарцисів не був, але таке мені це все близьке...