Проте мені так кортіло виголосити слово про футуризм і конкордизм, але, звісно, на те опісля ніхто не зважав, бо на столі вже випаровувалася з глечика самогонка та вузько нарізана шинка й скиби грубо порізаного житнього хліба так і просилися в ненаситне горловиння.
Шкода, звичайно, що не зміг нагадати присутнім про Філіппо Томмазо Маринетті та дещо з його «Маніфесту футуризму», наприклад: «У нас нема життя, а тільки спогади про значно славне минуле...», або – «Ми живемо в розкішному саркофазі, в якому щільно приґвинчене віко, щоб не війнуло свіжим вітром». А потім плавко перейшов би в розмові до філософської праці «Конкордизм» Володимира Винниченка... Та, не судилося! Як і не судилося футуризму прижитися в Україні, позаяк тут – не Італія з її волелюбним і щирим народом.
А «Конкордизм» Володимира Винниченка про рівновагу й чесність з собою сучукрліт як не сприймав, так уперто й не хоче сприймати...
То й ні з чим я повернувся до свого заповідника. Де й розкошую опришком!