Нелегко бути чесним з собою

Надвечір 6 березня 1951 року сімдесятирічний Володимир Винниченко з вірною дружиною Розалією Яківною повернулися з прогулянки околицями Мужена. Біля дверей хати він зупинився, глянув на захід і натхненно мовив: "Дивись, яке прекрасне видиво природи!" – і раптом сперся на одвірок, опустився на землю. Невблаганна смерть одібрала на чужині життя в одного з найяскравіших світочів минулого сторіччя. Світоча планетарного рівня. Оригінального філософа, видатного письменника і драматурга, дещо наївного політика. Щирого українця.

Нелегко бути чесним з собою

Нині незрідка можна почути несправедливі закиди на адресу Володимира Кириловича Винниченка. Мовляв, саме він винен у поразці української революції 1917-1920 років, і саме він винен, що сучасний вітчизняний політичний істеблішмент не вартий і ламаного гроша. І саме він винен, що до і після його в українському красному письменстві не було і немає письменника та драматурга, яким могли б пишатися Берлін, Париж і Вашингтон. Уже так повелося "від Сяну до Дону", що закономірні поразки "славних прадідів великих правнуки погані" спихають на одного-двох чільників, чомусь (можливо через своє простацтво) не дошукуються істинних причин і не беруть звідти уроків: чому ж так сталося...

Чому ж... Чому ж... Чому ж... Нема йому ні кінця ні краю.

Одне слово, не перший рік спихає Іван на Петра хронічну болячку, перекидають сіроми з хворої голови на здорову, а віз і нині там, точніше прах і спадщина Володимира Кириловича дотепер спочивають на чужині (домовина у Франції, творчий доробок у США), ніяк не повернуться на Батьківщину, яку він так любив і присвятив їй усе своє неспокійне життя.

Давним давно жив собі пан Шишковський, завзятий мисливець, горя не знав у маєтку Веселий Кут. Якось приїхав туди другий пан погостювати, сподобалися йому гончі пси хазяїна, прицінився:

– Та й ловкі в тебе хорти... Таких у нас на Полтавщині катма.

– Добре, – каже пан Шишковський. – Я тобі віддаю п'ять собак, а ти мені за те три кріпацькі сім'ї...

На тому й поклали.

Так у село Григорівка, що належало панові Шишковському, переселилося з сусідньої Полтавщини три родини: Дрофів, Сущенків і Винниченків.

Шестеро синів і одна донька було у Василя Винниченка, батька Кирила, діда Володимира. Кирило парубчаком вівчарив у пана, потому чумакував, разом із своїм меншим братом Прокопом їздили у Крим по сіль. Тим часом Російська імперія скасувала у своїх володіннях кріпосницьке право, родина Винниченків тепер могла належати порізно будь-якому панові, придбати реманент і товар, лишень працюй на іншого кровопивцю. Придбав собі Кирило з братом пару волів, постачали вони сіллю краян, а дорогою заїжджали перед домівкою до Єлизаветграда (нині Кіровоград) на постоялий двір.

Там і сподобав собі Кирило вдову, напевне, вродливу, бо Явдоха вже була двічі заміжня, від першого шлюбу мала доньку Марію, другого – двох синів: Андрія та Василя. Побралися Кирило з Явдохою, а там і Володька спарували. Вчора – 16 (28) липня 1880 року – лишень світу побачив, а сьогодні вже похрестили немовля в церкві Володимирської богоматері міста Єлизаветграда. "Маленька хата, власна, в якій жила родина, на нижній вулиці, у Єлизаветі, й де народився Володимир, мала двір і садок. У дворі були будівлі, маленький павільйон, в якому жили дві єврейські родини з дітьми, і стояв амбар, де зсипався хліб та тримався коник Мальчик. Були два собаки: Жулька і Кадон", – розповідає у своїх спогадах Розалія Яківна.

Нелегко жилося Кирилові в наймах, уже в інших панів, а треба було годувати сім'ю, тримати невеличкий двір і садок, ростити дітей, зокрема найменшого сина. Тим часом Володимир підростав, спрагло вбирав у себе красу і силу рідного краю, гнів і ненависть до визискувачів... Ось що він занотовує про той період свого життя в щоденнику 23 травня 1919 року: "З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависти до соціального визиску, до Бодісок усякого гатунку; потім усе життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства; віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити Бодісок і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених..."

Але, перше ніж кинутися у вир політичної боротьби проти пана й хама, він, безумовно, здобуває освіту. Спершу малого віддають до народної школи, де Володько показує здібності обдарованого учня. Під час вакацій малий Винниченко їздить до свого діда Василя у Григорівку, придивляється до сіл над Дніпром: старовинних, затишних, "де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять українською мовою". Народну школу він закінчує як перший учень.

Учителька порадила його батькові віддати сина до гімназії, нехай би продовжував учитися, набиратися знань. Але... Потрібні гроші! Де їх узяти батракові ті кляті гроші на навчання сина, коли ледве зводить кінці з кінцями. Приходить на допомогу пасинок Кирила Андрій, син Явдохи від другого шлюбу. Він працює складачем у друкарні, має невеличкі заощадження, і охоче віддає їх на навчання брата. Тут, у гімназії, і вибухає бунтарський дух Володимира Винниченка.

Дітки заможних батьків скоса поглядають на нужденних своїх однолітків, які скромно вбрані, не мають таких статків, як вони. Володько дає відкоша чванливій братії, гордо наголошує на своєму селянсько-робітничому походженні, спілкується з учнями й учителями тільки українською мовою, через що викликає гнів у начальства. Легко дався йому перший клас гімназії. Затятість здібного Винниченка викликає чим раз незадоволення полохливих викладачів: "Що за поріддя виховуємо ми для Російської імперії!" Національна свідомість Винниченка в'їлася в печінки викладачам гімназії, призводить до боротьби між ним одним і цілим осоружним кодлом. Або – або: гідно триматися свого родоводу, чи зректися самого себе?...

Таки вирішує кинути навчання, перестає вчитися, не відвідує занять. Сподівається, що тепер його відрахують із числа гімназистів. Але батько і брат наполягають лишитися, продовжити навчання. Лиха прикупивши, юний Винниченко дійшов до п'ятого класу, де його знову залишають на другий рік, і нескорений учень наступного року переводиться до Златопільської гімназії з шостого класу в сьомий. А щоб одразу показати свою норовливу вдачу перед златопільським начальством, меткий на вигадки Володимир явився перед ними "старцем": у брилі, киреї, з палицею в руці. Звичайно, за таке зухвальство його хочуть вигнати, мовляв, ти сюди прийшов учитися на чинушу, а не на свинопаса. Таки зараховують...

А через рік ледве спекалися рішучого юнака: він вимагає видати йому свідоцтво, що закінчив сім класів, та чистий бланк документа про освіту. Певен, що якщо заповнять атестат вони, то такого там понаписують, нікуди з тим папером не потикнешся... Раді, що в такий спосіб можуть позбутися бунтівника, довкола якого вже почали роїтися інші учні, пристали на його умову.

Винниченко свідомо іде в народ: з торбиною та ціпком простує від села до села, наймається в панів для заробітку, цілий рік вивчає душу йому дорогих людей, цілий рік намарне не минає, і Винниченко береться за перо. Та відчуває, що мало йому інтуїції, мало побаченого, сімох класів гімназії, слід замахнутися на вищу освіту. Проте, слід закінчити гімназію. Екстерном складає іспити за восьмий клас, як завше, не без пригод, але бездоганно. 1900 року вступає до Київського університету.

Принагідне зауважимо, що під той час рідний край Володимира Винниченка (Херсонську губернію) покидають і поринають з головою, як і він, у підпільну революційну боротьбу земляки-чужовірці, його ровесники, перегодом запеклі вороги: син орендаря Лев Бронштейн, він же Троцький (уродженець села Янівка) та син молочаря Овсій-Гершен Радомиський, він же Зінов'єв (уродженець Єлизаветграда). Мине років двадцять і Володимир Кирилович не пристане на їхню умову разом брати участь у становленні кривавої й імперської більшовицької влади в СРСР. Винниченко розгадає їхній злий і підступний задум – із чистим сумлінням виїде з Радянського Союзу на чужину, Троцького незабаром у далекій Мексиці смертельно поранить чекістський льодоруб, а Зінов'єва 1936 року розстріляють його ж дволикі однодумці. Винниченко як український політик і патріот залишиться чесний з собою до останнього подиху. Не зрадить своєму сумлінню.

"Сторозтерзаний" віками Київ хвацькими малоросами й московськими держимордами, ясна річ, зустрів молодого запального Винниченка дуже непривітно, не дав закінчити навіть перший курс юридичного факультету. Та попри будь-які складні перешкоди Володимир Кирилович перегодом саме в культовому місті над Дніпром заявить про себе як видатний майстер красного письменства і непохитний український (саме український) професійний революціонер. У підпіллі виконує найскладніші завдання, його відтак обирають до проводу перших українських партій (РУП, УСДРП) в Російській імперії; ним як письменником захоплюється поважний метр Іван Франко: "І відкіля ти такий узявся?" – радісно відгукується на його першу книжку. Так само за молодого колегу тішиться і віртуоз художнього слова Михайло Коцюбинський: "Кого у нас читають? Винниченка". М. Коцюбинський, серед іншого, фрагментарне змальовує життя Володимира Кириловича на нелегальному становищі в оповіданні "В дорозі" (1907 р.), де головний герой Кирило – прототип В. Винниченка. Його п'єси ставлять по всій Європі, а тим часом самого автора кілька разів заарештовує царська охранка й тричі кидає до в'язниці та запроторює до війська...

Максим Горький (як і інші російські письменники) пропонує йому відмовитися писати на "малороссийском наречии" та перейти на "великий й могучий" і в нагороду за те готовий придбати тільки для нього ціле видавництво. Натомість Ленін шпетить його творчість: "Архискверный подражатель архискверного Достоевского". Зрозуміло, майбутньому вождеві світового пролетаріату не до шмиги зображені в творах Винниченка (яких він добре знав не з розмов) бездушні і лукаві революціонери-соціалісти. На горіхи дістається йому і від своїх: Сергія Єфремова, Симона Петлюри т.і. Доморослих і сором'язливих критиків, бач, кидає в червону фарбу після прочитання його "надто розкутої" творчості...

До речі, навіть Микита Хрущов був шанувальником творчості Винниченка, особливо він захоплювався його Пінею і часто порівнював себе з цим персонажем (оповідання "Талісман"). Одне слово, революційна боротьба та літературна творчість Володимира Кириловича намарно не минули... Росію охопила Лютнева революція 1917 року. Цар зрікся престолу. "Велика хвиля настала", – вітав тодішні події Михайло Грушевський. Власне В. Винниченка і М. Грушевського поважні збори свідомих українців обирають на вищі керівні посади в Центральній Раді, що заклала підмурок нинішньої Української Держави. Про перемоги й поразки Української революції 1917-1920 років та її відомих учасників і розповідає у своїх працях "Відродження нації" (1920 р.) та "Заповіт борцям за визволення" (1949 р.) голова першого уряду УНР, автор чотирьох доленосних універсалів Володимир Винниченко.

У січні 1919 року Центральне інформаційне бюро при Директорії УНР оприлюднює цікаву й змістовну характеристику В. Винниченка: "Все життя В. К. Винниченка з початку і до наших днів – є невпинна боротьба, невтомне служіння свойому народові. Він не знає відпочинку, не знає хвилини спокою.

Все віддає він, нічого не шкодує в свойому пориванню до кращої будучини, в боротьбі з темрявою життя. Сміливо приймає він в'язницю, голодне істнування, життя повне небезпеки і невільне перебування на чужині, але не сходе з свого тернистого шляху. І за 38 років зробив він неймовірно багато... І так гармонійно сполучилися в яскрявій вдачи Винниченка всі боки його діяльности. Він завжде один і той самий: в творах своїх, і політичному житті всюди він сміливий борець, котрий завзято нищить кайдани клясової, політичної й духової неволі..."

Надворі простує в шаленому русі третє тисячоліття. Молодий і завзятий Володимир Винниченко онде — гляди! — сміливо і вдатно торує свій шлях. Не збочує... Іде до вдумливих і вдячних нащадків. Його читають і ним захоплюються. Скажіть, що ще треба провіснику відродження нації!

(Володимир Винниченко. «Відродження нації. Заповіт борцям за визволення» / Передм. Я.М. Ороса. – К.: Книга роду, 2008. – 797с. (Мемуари).

16 березня 2012р.

Теги:

Коментарі