Овідій – мироточить

Кадр з х/ф "Діамантова рука"

                                                                                                  Людмилі Загоруйко

Їду в Констанцу. Нашкріб якось грошенят на дорогу та домовився з київськими попесками на предмет того, що через них тамтешні румуни посприяють мені розшукати могилу Овідія. В противному разі, якщо не розшукаю могилу, то вклонюся самому місту, де автор  тривких донині елегій та метаморфоз доживав свого віку...

На такий рішучий крок спонукав мене ніхто інший, як власне закарпатець з великим майбутнім – перспективний і вже не юний поет Андрій Любка. Точніше – не сам А. Любка, а недавно нарочито голосно кинута ним інтерв’юеру відповідь, що: «Власним учителем у літературі перекладач і есеїст (А. Любка) бачить Овідія, а найбільше у житті цінує непередбачуваність. <Ось – сама цитата>: «Найцінніше у житті – новизна, непередбачуваність. Учитель – Овідій».

Від прочитаного я взяв себе в руки, щоб не схопитися за голову, позаяк така лунка заявка вартує на пильну увагу поклонників красного письменства в новому тисячоріччі. Овідій так само, як нині  – Любка, творив у часах міжчасся. М-да...

Й кинувся я перечитувати доробок великого римлянина, звіршований ним у столиці імперії та на засланні й, звісно, взявся порівнювати те з написаним його учнем як на Закарпатті, так в Києві й по чужих сиринцях. І, даруйте на слові, ба навіть блідої тіні не знайшов тотожності в творчості учня з його вчителем. Ще раз кинув чіпким поглядом... Вай-вай!.. Селюк я неотесаний. Нічого не бачу... Хоч, натрапив на такий passage:

 – Випий зі мною, у мене двадцять, я пишу вірші як молодий Овідій...

Тут, видається мені, й ввесь Овідій у доробку поки що панича Любки.

Може, подумалось мені, п. Андрій мав на увазі сам пройдений життєвий шлях Овідія як óбраз свого навчителя. Та, наче, ні... Овідій – Мінськ не брав, п’ятнадцять діб за встановлення сябрам  демократії в холодній не сидів, проти засилля ґіпсових ведмедиків в Ужгороді публічно на телекамеру не виступав... Овідій був і залишився повік – знатним патрицієм, як у житті, так і в своїй творчості! І проблеми з владою мав геть з іншого приводу.

Та найбільше мене пригнітило в даній довкола літературній оказії таке. Тими роками була запущена чутка (зрозуміло, ким і задля чого), що Андрій Любка – «позашлюбний син» самого патріарха Ю. Андруховича. Та й сам Цабе вітчизняних скоморохів у захопленні якось відгукнувся про тоді ще юне закарпатське обдарування. Ну, напевно, ішлося наразі у них (авторів задуму) про те, що, мовляв, як свого часу батько Флобер опікався своїм позашлюбним сином Мопассаном, так і Ю. Андрухович бере на себе обов’язок дбайливо наглядати за своїм фіктивним синашем...

А синаш, убившись мало-помалу в колодочки, – візьми та плюнув в обличчя самій пані Боварі. (Принаймні Флобер сам уважав себе так). Овідій, бач, його вчитель, і квит! Овва... Прикро мені стало за патріарха. (Щиро кажу). Не догледів старшук у пастві таке ягнятко...

Хоч би, подумав я, Петра Мíдянку панич Андрій своїм учителем назвав... Ошивався ж донедавна п. Любка біля метра з Широкого Лугу. Раз і я, цілком випадково, на запрошення Павла Вольвача, який приїхав був у село до ще неодруженого П. Мідянки, опинився у важному товаристві. Тоді панич Андрій, пригадую, відгукувався про Петра Миколовича як про свого – о-го-го... Ну, не батька, а навчителя – точно!

Тож, ніяк не второпаю. Й з якого се дива Андрій Любка вважає своїм учителем – Овідія...

Теги:

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати