СУСПІЛЬСТВО ВТРАЧЕНИХ ІЛЮЗІЙ

Тоді, пригадую, я йшов з роботи й подумки матюкався на регулювальників за те, що в середмісті майже всі вулиці були перекриті. Поборники нації (народу) в своїх лискучих "членовозах" і дорогих "матках" квапились на зустріч кожен з своїм електоратом. І вже потому, з теленовин, я довідався, що на тлі a la Софії Тимошенчиха з попами всіх конфесій, крім московського патріархату, демонстративно хором залупляли очі до неба та щось уголос мимрили собі під носом. А неподалік гупала бісівська музика й "золотий голос" України з скоморохами-закаблуками верещав: "Гай, зелений гай..." І десь потай комуністи з націоналістами та рештою крайніх ультраелементів кусали хто лікті, а хто й нігті. Не спромоглися наразі сараки ні перші, ні другі, ні тая гнила решта себе показати... Замість них попи з олігархами порядкували.

І тоді прохопилося в мене з Тичини:

– Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

Та пригадав, що кількома роками раніше зварганив був такого вірша:

– Достатньо слів, доволі сліз,
Набряк захлюпаний рукав.
Мерщій покинь чумацький віз,
Надворі інший світ настав.

Уже не чути: цоб! цабе!
Волів давно здали на бойню,
Лише відлуннячко слабке
Долине, цокнувшись об повню.

Помер той світ. Надворі ніч:
Мара блукає попідтинню,
Проквилив одороблом сич,
Мов вивів пісеньку осінню.
Поквапся бігма, не барись,
Зоря розблякла ген на сході,
І пригадай собі – колись
Як красно сяяло в Господі...

Той світ був інший, ніж тепер.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати