М-да… Василя вже нема

Сказати, що я був його друг, не беруся, сказати, що я… звісно, я був Його однодумець. Молодший роками, але серцем і душею – ровесник. Василь Рубан одійшов минулого понеділка, 19 листопада, у рідній хаті села Лісники неподалік Києва. Після всіх отих поневірянь, що їх зазнав Рубан, інший би чоловік уже врізав дуба. Він залишив по собі містку, але не «багатющу» спадщину, що нині притаманна, «багатюща», вчорашнім сексотам. Його, В. Рубана, роман «Помирав уражений проліском сніг», що роками пролежав у спецфондах КГБ/СБУ таки надрукований у журнальному варіанті, проте засвідчує ще раз про те, – «ще не діждались ми свого Вашингтона», гуйові українці.

Здається, після тих поневірянь, що їх зазнав Іван Багряний і власне про що йдеться у його можна сказати автобіографічному романі «Сад Гетсиманський», В. Рубан зазнав ще значно більше поневірянь. Адже той, хто читав щиру душу мого Василя «На протилежному боці від добра», той, або стане хворим на голову, або стане навколішки та й скаже: «Прости мене, Дажьбоже». Рубан усупереч усім і вся – не здурів і ще раз довів – той, хто поклоняється Сонцю, чхав на сутінки й порожнечу. Василь Рубан майже друзів не мав. Адже він був тоді, за совка, ворогом «українського радянського народу». Ба навіть його колишній побратим з т.з. «Київської школи поетів» Віктор Кордун сахався Василя, як той, Рубан, наприкінці вісімдесятих років повернувся з спецпсихлікарень. Один, хто з Його вчорашніх побратимів щиро прийняв, – Станіслав Вишенський, з яким я тоді працював у видавництві «Веселка».

Про те, що тоді владою роздуті продажні шиті-перешиті «шестидесятники» завдяки кацапо-україно-комунякам  робили начебто для Неньки добро, – мене, молодого й завзятого закарпатця і насторожило, позаяк мій батько-гімназист воював на Красному Полі 1939 року під Хустом і вся ся у Києві продажно-пристосуванська «пісательска» мразь «шестидесятників» мене й викликала на Ригу, себто блювотину. Власне С. Вишинський і В. Рубан усилили в моїй молодій і волелюбній душі – маєш Оросе старших за себе побратимів, з яких і слід брати приклад! «Шестидесятники» – се пристосуванці й гидота, – так принаймні мене напоумили С. Вишенський і В. Рубан.

Ось відтоді я, закарпатець, й поклоняюся у своїх діях і вчинках старшим од себе побратимам з Київщини – Станіславу Вишенському та Василю Рубану. Звісно, що мною названі мої ж побратими й заклали основи естетики, після дрьобаних звиздюків «шестидесятників» у красне вітчизняне письменство! Гадаю, се ніхто не заперечить, ба навіть з моїх воріженьків-драних.

Одне слово, я пишаюся тим, що того дня, коли тіло Василя Рубана погребли в Лісниках, було Сонце і був поряд я!

Василю, Ти незрівнянний. А по мені ще й більше скажуть, що Рубан змінив українську Історію.

А насамкінець, Василю, моє, Тобі, дружнє посланіє:

ТРИЗНА

                 Пам’яті однодумця

Сходять з дистанції

            Натомлені стаєри.

Хльостко по серцю

            Цьвохкає біль.

Вчора ми були –

            Першою зграєю.

Безліч ключів

            Вели в далечінь.

Веселі, завзяті,

            Змагалися з вітром.

Фори давали

            І битим орлам.

Сьогодні, як бачиш,

            Сумно і прикро –

Нас покидає

            Впокорений нав.

В ирій поринув

            Правнук Сварога,

Вірний дружинник

            Землі і небес.

Має на вітрі

            Вохриста корогва

Грає на Сонці

            Гаптований хрест.

Станьмо у коло,

            Братове арійці,

Щільно, як обруч,

             і

Пружно, як лев.

             Най там у висі,

В затишній хатинці

             Попустить тятиву

Напнутий нерв.

Сходять з дистанції

             Натомлені стаєри,

Спринт, безумовно,

             Був не для них...

Теги: Рубан

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати