Никифор

Никифор

Його буцають, копають, як м’яч. «Лопта, лопта – круглий м’яч. Колобок. Я від баби втік, і від діда втік, і від…» Неквапом простує тихим узбіччям, раз по раз кине оком на безкраї поля й віддалені на обрії то тут, то там села, містечка та великі міста. Де людно – канючить, просить милостиню. Та не за так, як ведеться, жебрачить, а навзаєм віддячує, дарує тим, хто зглянувся, намальований власноруч образок. Учетверте долає сей шлях пішки. Не злічити тих кроків. Сімсот кілометрів. Од Щецина до Криниці. Про ті «сімсот кілометрів» почув, коли років два тому його вперше запроторили до поліційного відділку за те, що самовільно покинув, утік з помор’я. Тоді, років два тому, поляки насильно переселили лемків з Карпат на берег Балтійського моря, під самісіньку Німеччину. Никифор учетверте простує знайомим шляхом, незважаючи на те, що доведеться знову вислуховувати: і погрози, і цькування, і зазнавати всіляких принижень у любій йому Криниці. Неквапом іде.

Опецьок, як гриб, у пожмаканій несвіжої масті крисані. Так само – пожмакані несвіжої масті піджак, ногавиці. Давно немита сорочка, засалена, в плямах краватка, шкарбани несусвітні. Й сам він якийсь незугарний. Не такий, як усі. Глухуватий. Майже не чує, можна сказати – глухонімий: з вадою в роті. «Вовча паща». Над силу вичавлює слово по слову. П’ятдесятитрьохрічний. На вигляд, а мо’ й насправді, пришелепуватий. Давно неголений, над верхньою губою вирізняється смужкою щетина, клаптик волосся. Коли малює, а малює повсякчас, натягає туго склеєні липкою стьожкою на переніссі окуляри, що абияк тримаються м’ясистого носу. Лишень сів перепочити, а пензлик уже невпинно працює… Прискіпливо виводить кожен мазок. Лінії. Обрис. Відтінки… «Наче – нічого». Побіжно кинув оком на щойно завершений образок: оцінив. Енний за ліком малюнок. Хтозна який. Ніколи їх не лічив…

Знову – в дорозі. Нерозлучна валіза в руці. Скринька художника. Під пахвою – тека, у теці: густо складені невеличкі картини, намальовані зазвичай на обгортках викинутих на смітник зошитів і картонних коробках з-під цигарок. Як малює, має звичку слинити наквацяний фарбою пензлик. Узяв такий навик з дитинства. «Никифор – упертий. Пам’ятає дитинство» – спало на гадку. Затято іде. Манить до себе містечко в підгір’ї. «Відтоді, як я народився, має про що говорити, плескати язиком курортна Криниця» – зіронізував меткий на вигадки Никифор. На ходу перебирає в уяві до ріски, як він появився на світ. Про те знають усі у Криниці. Хмикнув уїдливо до надвечірнього сходу. Сонце на заході, мов німб, осяває у тім’я. Попереду – тінь, завбільшки Никифора, прошкує розмазаним привидом. «Тінь знає більше за всіх» – пасе очима свій силует. Імітує, облесливо з тінню гуторить. «Тінь знає більше за всіх».

П’ятдесят два роки тому приїхав з Кракова до Криниці «на води» імпозантний, трохи насуплений довготелесий бородань з немалим рівним носом, великими очима та відкритим широким чолом. Сорокап’ятирічний Олександр Геримський. Небезталанний художник, який закінчив кілька студій, одну навіть з золотою медаллю. Поляк. Мешкав переважно в Італії. На два роки затримався в Кракові, з надією отримати професорську кафедру в тамтешній Школі образотворчих мистецтв, що перегодом отримає статус Академії образотворчих мистецтв імені Яна Матейки. «Матейко, Матейко… – досадно мотнув головою Никифор. – Матейком мене прозивали, коли я тільки-тільки заходився був малювати». Та мова наразі про пана Геримського. Художника-реаліста, який захопився новоявленим імпресіонізмом і нелегко йому дається тепер поєднувати, злучити, покласти на полотно правильно колір і світло. В стані невдоволення та очікування й приїхав він «на води» розвіятися від курного й гамірного Кракова. «Никифор знає свого батька» – «Так… Звісно» – відповідає навзаєм силует. – «А моя мама – Євдоха, Аниха. Хоч, я ні разу не чув, аби хтось, хоч би раз, звернувся до неї по імені. Тільки з презирством: Євдохо, Анихо». Мовчить на те силует.

Глухоніма Євдокія Дровняк з сусіднього з Криницею села Поворозник жила сама, бідно. Перебивалася випадковими заробітками. На неї мало хто зважав. Наймали її, хіба що, на день-два прибрати в готелі. Зазвичай мила підлоги в довколишніх пансіонатах. Тоді, на віллі «Три троянди», й зглянувся на вправну Євдоху, коли прибирала, розніжений «на водах» художник. Улесливо підійшов, нахилився, обійняв пругкий стан. Вона – не пручалася. В пориві – зняли шуру-бурю. Випорснули пал. Й умах – розійшлися. Через кілька місяців у Криниці вчинився рейвах. Євдокія у тяжі. Вагітна. Миттю її вигнали з роботи. Шкандаль. А пан художник легко відбувся п’ятдесятьма ринськими, підкупив на віллі кухарчука. Той «зізнався», що саме він устругав кополя. Байстрюка. Та шило в мішку не сховаєш. У Криниці про ту шуру-бурю тепер знають усі. Навіть що раз нові відпочивальники, «гості», як їх тут називають, од малого до великого знають, що ніхто інший, а саме пан Геримський учинив Євдосі дитину. Криниця – невеличкий вулик, звідки залітні бджоли розносять усе по всьому світу. «Тут навіть знають ім’я повитухи, яка допомагала мені появитись на світ, – моргнув до рухливої тіні дотепний Никифор. – Акулина Шкварло. Та ще знають нанашка й нанашку, які мене хрестили. Андрій Козак і Катерина Ріствей» – іде з почуттям власної гідності опецьок, як гриб, у крисані. На вигляд, а мо’ й насправді, пришелепуватий. У руці тримає валізу. Під пахвою – теку. Попереду прошкує розмазаним привидом тінь, завбільшки Никифора. Його ж силует. Торочать, імітують між собою розмову. Тінь і Никифор. «А мо’ й справді, хтось з нас таки пришелепуватий!»

– Але ж я – не Никифор, – віджартовується, майже пошепки, на ходу силует.

«Я взявся, народився на світ того дня, коли в церкві вшановують пам'ять святого Єпіфанія, – неначе глузує, бісики пускає Никифор. – То й назвав мене, копола, піп на свій розсуд, як велить йому… – на якусь мить залупив очі грайливо до неба. – Єпіфанієм. У метриці записано, що я – Єпіфаній Дровняк».

Ще важчі настали часи для Євдохи. Роботи, можна сказати, у неї як не було, так і немає. Випадає, хіба що, поденна, на день-два. Обсіла, притисла бідулю ще більша нужда. Допоки прибирає, миє по віллах підлоги, сина залишає у плетеній з лози колисці: чіпляє її то до мосту над річкою, то до дерева, щоб непричком не загризли малого голодні пси. Глухоніма, не чує ні криків, ні плачу дитини. Та материнським серцем леліє до щему рідну кровинку. Що може – їй віддає. «Отим то й ба, – пустує з себе Никифор, промовляє до розмитої тіні. – Я з роду ніколи не чув, аби мама зверталась до мене – Єпіфаній. А коли мені виповнилося сім років, – скрутно похитав головою. – Її не стало. Померла. Залишила мені у спадок ладу – скриню з пожитками глухонімої бідолахи та свою фотку, що й зараз гріє» – зворушливо приклав руку до серця. Тінь в унісон зробила те саме. Та наразі промовчала, нічого не сказала. Тільки принишкло ледь-ледь ворухнулась. «У церкві, неподалік якої я ріс, була школа. Та шкільна наука давалася мені тяжко. Ледве, з трудом, навчився я лічити, читати й писати друковані букви. А ще, на сміх курям, мусив я співати в церковному хорі» – вищирився, наче захихикав «вовчою пащею». Тінь радісно пирснула: «Ха-ха-ха». – «Одначе, шморгнув грайливо носом, – у церкві я намалював ґріфликом на дощечці перший образок». Силует прояснів од почутого: «Пам’ятаю». – «Відтоді стороняться мене як дорослі, так діти. Всіляко прозивають. А я їм за те дарую образок» – усміхнувся, поблажливо глянув на тінь.

З усіх прізвиськ, що градом посипались на голову каліки-сирохмана: Йолоп, Тупак, Недоумок, Матейко, Никифор (по імені до Єпіфанія либонь ніхто не звертався), йому припало до душі «Никифор». Й узяв собі назвисько за ім’я. Залюбки став відгукувався на – Никифор. Бо в Бардіїві, де трохи навчався в школі-сиротинці для обдарованих лемківських діток, узнав, що Никифор, як і Єпіфаній, люди не прості, а зараховані до лику святих.

У розпал Першої світової війни, нікуди діватись, знову повернувся до Криниці. Ходить містечком, де прийдеться, зазвичай уміститься на парапеті, що тягнеться ладно вздовж людного в середмісті хідничка, й безперестанку малює. То олівцем, то фарбами, коли на що нажебрає… Сахаються його подорожні, рідко хто з тутешніх підійде, оцінить розкладені напоказ «примітивні» картини. «То все – пусте. Неварте уваги» – навмання махнуть у бік рукою. «Матейко з Криниці» – глузують. А Никифор на те не зважає, малює і квит! Kochani рaństwo в Криниці не сприймає наївне мистецтво. Ба навіть не чуло про таке. Перейняте значно великим. «А хтозна – чи великим…» – кепкує до тіні Никифор. Силует йому відповів: «Kochani рaństwo як чхало, так і чхає на те, що Никифор уміє вдало передавати фарбами думку – колір і світло, відтінки, вміє те, що дано тільки йому, каліці-самоучку». Хоч, як навчався в Бардіїві, Никифор трішечки опанував техніку малярства. Здебільш малює залізничні станції й саму залізницю, тунелі, звабливих жінок, хмарочоси, незвичних кумедних «святих» у човнах і на хмарах, фабрику, що друкує долари, махлярку-шинкарку, яка обвішує покупців, церкви, палаци, гарно вбраних чоловіка і жінку: доладне подружжя й себе одинокого в циліндрі та фраку. «Никифор – побожний. Має кілька «Молитовників», з якими ходить до церкви». Його ж «Молитовники» непрості, всуціль змережані чорно-білими рисунками замість текстів.

У межу з його халабудою жила Параска. «Чи не єдина добра душа в окрузі» – каже до тіні Никифор. І спало на гадку, як вона ділилася з ним то скибкою хліба, то кухликом молока, то мискою зупи. За що ж – віддячувався їй своїми образками. На те – взяв на кпини, штрикнув його під самісіньке серце в’їдливий силует, мовляв, а пам’ятаєш, як вона на твоїх же очах розпалювала в печі тими, як їх називала, «іконками». – «Нічого, – кивнув простодушно вічно голодний Никифор. – Добре, що хоч їсти давала». Промовчав, нічого не сказав, як йому було дивитись, коли Параска ні в зуб ногою розпалювала у печі картинами. Та не тільки сусідка сприймала його образки як непотріб, а всуціль у Криниці гидились, викидали картини Никифора до найближчого смітника: «Бздура».

Бздура та бздура, бздура та бздура. Тільки й чув: «Дурість. Бредня. Пусте. Нісенітниця». Пригадав, як одного разу чийсь молодий батько глянув гордовито на його картину, звисока кинув у вічі: «Моя дитина ліпше малює» – ба навіть не взяв до рук. Побридився той пан, тепер і не добереш: жебраком-опецьком у лахмітті, чи «наївним» чудернацьким малюнком, що навзаєм тицькав йому каліка за щойно подану милостиню… Про попит на його твори ліпше промовчати. Ніхто на них не зважав. «Яка ж то – тонко, філіґранно зроблена штука! Справжнє мистецтво». Та ну… Тридцять п’ять років треба було прожити, аби якогось там дня підійшов незнайомий пан до розкладених на парапеті його образків, довго роздивлявся, а потім захоплено мовив: «Дивовижно. Ваші картини – шедевр». Той пан нарівні, без пихи та чванства, до чого вже звик, притерпівся Никифор, завів з ним щиру розмову. Відрекомендувався: «Роман Турин. Живописець». Приємно вражений неповторними витворами справжнього мистецтва, після того, як Никифором дав згоду, Турин одібрав двісті робіт для показу на міжнародній виставці в Парижі. Експозиція відбулася в листопаді 1932 року у галереї Леона Марселя на бульварі Вольтера. Хоч сам Никифор там не був, але чув, що його картини визнали по всьому світі. Й не забарилися, з’явилися схвальні відгуки у провідних часописах. Мало того, його образки почали підробляти, а фальшивками торгувати. Никифор вдався був до самозахисту, зробив аж п’ять печаток, що ними позначав кожен свій образок, але невдовзі їх усі вкрали. Слава художника не змінила його життя жебрака. Він як і раніше канючить…

«Никифор усе пам’ятає». Та найбільше – гріють спогади про Бардіїв. Після церковної школи по-справжньому захопився малярством не де-небудь, а в сиротинці для обдарованих руснаків. Там, у Бардієві, – грають перед очима сонячні зайчики, навівають тепле минуле, – він хоч трохи був обласканий долею, захищений інтернатськими стінами від повсякденних жебрацьких поневірянь. Мав що їсти, був доглянутий, а насамперед – раз і назавжди прищепили йому вчителі любов до малювання. Тепер Никифор тільки тим і живе, що малює свій утаєний світ. «Зачаївся, мов той равлик у мушлі» – ледве чутно озвалася попереду розмазана тінь. Та після Першої світової війни Бардіїв одійшов словакам, Лемківщину спритні ділки розділили державним кордоном і втратив Никифор можливість вільно мандрувати по селах і містечках поодаль Криниці, де купно віддавна живуть поміж ляхів, словаків – нащадки білих горватів – лемки-рутени, або попросту, як себе самі називають, руснаки. Через своє руснацтво поплатилися вони у Першу світову, бо шваби, які воювали проти кацапів, три тисячі лемків вивезли для перестороги до Талерґофа, де багато з них умерло в концентраційному таборі. Не ліпша доля випала лемкам й у роки Другої та після світової війни. Тепер уже поляки, за намовою тих таки москалів, розквиталися з ними за те, що руснаки чи не всі воювали в загонах УПА проти фріців, кацапів і ляхів. Тож і пересилили їх, руснаків, хтозна куди на чужі землі. Никифору також перепало: потрапив до списку неблагонадійних, бо, бач, перемалював був мапу для повстанців.

Сарказму, самоіронії Никифору не позичати. Перегодом, на схилку літ, він зізнається на сповіді попові, що бути кволим, убогим – вигідно глухонімому, а то – згноїли б уже давно його на чужині. Та поки що Никифор у дорозі. Долає нишком шлях разом із тінню до онде тих гривастих обрисів на сході, що ледве-ледве мріють, купаються у полисках на сонці, мов коні золотисті у надвечірній млі. До матері вертається Никифор… У лоно Євдокії. Криниця – тільки примха, вигадка для втіхи, коли самому нудно у дорозі.

15 березня 2016р.

Теги: Никифор Дровняк

Коментарі

ярослав орос 2016-03-17 / 18:32:19
До патриота 2016-03-17 / 18:10:53

Згоден,старік... Криниця -- так собі... Гуйня...
Тс-с!
А то ще почують нас щирі патрі[й]оти.
Вуйки з тетками гуйоваті.

До патриота 2016-03-17 / 18:10:53
Актуально, патриотично.ми вси повертаемося в лоно матери нашои Украини, а криниця, це так, невид'емна складова.

ярослав орос 2016-03-15 / 11:57:44
Миколо Івановичу, файно дякую за добре слово.
Щиро Ваш Я.О.

Микола Б. 2016-03-15 / 09:55:41
Гарно і щиро! Згадую нариси про Никифора з Криниці у Михайла Слабошпицького. І те, і це - добре! Дякую.