Мавзолей Федаки

Я, звісно, тут свій серед чужих, у потаємному закутку мого люб’язного покровителя-патрона. Маю вдосталь часу, й намагаюся звідати се місто як українське явище в пострадянський період. Не потикаюся майже на люди, хоч інколи виходжу, щоб не вкритися ведмежою шерстю. Мене наразі цікавлять: “Бовт файні книги” пуцькофіла Петровція та приміщення тутешньої автономної “Просвіти”. Чує моє серце, що вони вилупилися з одного яйця, як і крамниця одягу та взуття “Серж і Марі”. Одне слово, Ung має одного нянька й безліч мамок, які при слушній нагоді лягають під іншого бузувіра, лише б удовільнити своє libido, чи то пак фізіологічні статеві потреби. Людське ж єство невсипуще, мов тваринний інстинкт. 

Та, перше ніж потикнутися, вийти на люди, взяв я до рук томик Горація й ще раз перечитав — “До Мельпомени”, перший рядок якого звучить так:

— Звів я пам'ятник свій.

Пострадянський і совітський люд у переважній своїй більшості сей твір знає як вірш Ол. Пушкіна “Я памятник себе воздвиг нерукотворный...” Одначе, в даному разі ідеться не про те, що Сашко Гарматний передер рядки у Горація й подав за свої, а про пам’ятник. “Хто ж його посадить?” — пригадуєте крилатий вислів з х/ф “Джельтмени удачі”. — Він же пам’ятник”. Так ось, “Бовт файні книги” та “Серж і Марі” мене мало цікавлять, позаяк  нічим не примітні яко українське явище в місті на самому кордоні з ЄС, а приміщення “Просвіти” — так, бо пов’язане з минулим краю як історична пам‘ятка. 

Павла Федаку-старшого знаю не з чуток. Залишив же він помітний київський слід у своїй біографії. Та завернемо поки що голоблі в село Великі Лучки, знане великими перешиванцями, які пов’язані з ним. Наприклад, чого тільки вартий Шандор Надьлучкаї (див. «Авґустин Волошин і Шандор Надьлучкаї: одна кров»). Значно менша «надьлучкаївська» хвігура – Сергій Ратушняк. Мамка у сього русина звідси, а нянько, чи то пак татко – подолянин. Але у Серьожки змалку, подейкують, переважило жіноче начало й він зрікся українства та став запеклим політичним русином. Одне слово, «надьлучкаї» ще ті фатьови. Переважає у них жіноче начало. Лем спідниці не носять…

Свого часу С. Ратушняк був уособленням ужгородців, які обрали його міським головою. Мені запам’ятався нардепом. Тоді працював я парламентським кореспондентом «Народної газети» й заглядав інколи до бухвета ВР перекусити, де була в наявності тільки горілка «Ужгородська», що постачав її С.Р. Я категорично не пригублювався до неї, бо знав, що то – «спиртянка», щось на кшталт дібровської «ґозянки». Сергій Ратушняк був тоді найвідоміший нардеп, позаяк поміняв майже всі фракції ВР. Крутій ще той, за що мені не раз дорікали й брали на кпи колеги, як відтак і за однорогого рига Нестора Шуфрича. Ung, виявляється, ще той розсадник на екзоти – ратанесторошуфричі. 

Поява Павла Федаки в Києві на посаді директора Музею в Пирогово мене насторожила, не так сам індивідуум, як на йому вишита на грудях «у вінегрет» сорочка. Ще з студентських років остерігаюся старших осіб у вишиванках, позаяк тоді, за совка, що викладачі вишу, що навіть і перехожі у вишиванках траплялися мені переважно, надто довірливому, провокаторами, підбивали до «антирадянських» розмов, за що відтак доводилося виправдовуватися за свій довгий «западенський» язик. Особливо, якщо той провокатор у вишиванці був сам «западенець», перепадало ще більше на горіхи. Західняк старшого віку у вишиванці за совка у столиці насторожував не одного свідомого спудея. То була ще та когорта патрі(й)отів у вишиванках. Через що дотепер остерігаюся тих з вигаптуваними заполочами на грудях дідуганів. Орденоносців «невидимого фронта»! Тепер, після Майдану, вишиванка стала в моді. Та мова про П. Федаку.

Про причини звільнення Павла Федаки з роботи мені доводилося розмовляти і з академіком М. Жулинським, і з адвокатом І. Магеєм, і з головним редактором журналу «Музеї України» В. Тригубом та й з працівниками і нинішнім керівництвом Музею в Пирогово. І з самим П. Федакою ще за його директорства в Києві. Й склалася в мене думка, що Павло Федака ще той жук, ні-ні, не гнойовик, а – сонечко з когорти т.зв. нац.-патр. сил, які через свої невігластво, фарисейство та ласолюбство до чужого і дармового й довели Україну до ручки. Власне такі, як П. Федака – тішить своєю присутністю пронирливих і безсоромних чинуш. Чим звабив і С. Ратушняка. Своєю ж чарівністю та й ще [підступною принаймні для мене] вишиваною сорочкою, що за роки української Незалежності не раз використовувалася фіговим листком у брудних оборудках, як для сергіїв ратушняків, так і павлів федаків. Адже знаємо, що той, що другий – два чоботи пара. З С. Ратушняка принаймні можна списати оборудку з приміщенням ужгородської «Просвіти», позаяк він чхав і чхає на українство. Що не скажеш про П. Федаку, який вдавав і вдає з себе ще того щирого українського патрі(й)ота з крайовою автономною «Просвітою». Та, проте, Павлові Ф. доведеться відповідати, навіть, як лежатиме він ані руш горілиць у мавзолеї, що звів собі за пам’ятник у Народному домі. Вишивана сорочка і білі ногавички стліють на тілі, й залишиться він голяка. 

До слова, вчора на пл. Корятовича один з добродіїв-таксистів розповів мені цікаву приключку про Павла Федаку. (Візниці в місті знають усе, на противагу журналістам). Правда се, чи ні, – не беруся стверджувати, проте переповім кількома словами. Мовляв, Павло Федака як тямущий і знаний музейник нещодавно повернувся з Вінниці, з музею М.І. Пирогова, де перейняв досвіт бальзамування, а також захопився виготовленням воскових хвігур, навіть замовив уже дві на повний зріст: Володимира Піпаша та Івана Габора,  яскравих особистостей з когорти т.зв. нац.-патр. сил у краї та особистих його недругів і ворогів.

– Нащо? – запитав я.

– Хто його знає… – стенув візниця плечима. – Видно, щоб потому його охороняли від земного.

 Ung — місто повсякчас заспане, невмите і кволе, тільки де-не-де чутно, як бреше пес, або ж сука. Немає значення: хто з них, головне, що подають голос, не дають заснути цілком городищу на самому кордоні з ЄС.

– Гав-гав, – а час пливе.

Теги: Павло Федака, мавзолей

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати