На кичері. Від Спаса до Спаса

Маляр леліяв Сімаргла, бачив, як той щиро переймався долею краян, як боляче переносив їхні прогріхи. І якось у розмові розповів йому про свого сина. Він, Еммануїл, тепер живе з матір’ю в Ізраїлі: вчинив його Митрофан у Москві, коли навчався в зековці – закладі комуністичних ідей, тоді й познайомився з Сарою, що відтак виїхала з колишнього Союзу до Тель­-Авіва. Раніше підтримував з ними зв’язок, а тепер відпала в них обопільна охота. Незабаром Еммануїл отримає ізраїльське громадянство, відбуде військову повинність, здобуде освіту і, можливо, обійматиме високу посаду в Єрусалимі. Тоді й дасть йому щигля, незаконному батькові, – мовляв, аліменти пора виплачувати, я ж виріс без тебе. На те, каже Субота сердито, скрутить йому велику дулю – на, доведи... Твої ДНК мені до дупи... А матір твою я шпокнув без свідків. Вона сама заявила, що тоді, сьомого квітня, перед нею постав Гаврило-екстрасенс, чомусь назвав її Марією і повідав, що в неї народиться хлоп’я. Справді, через два тижні Еммануїла сповили в московському пологовому будинку. Де тепер та драглиста Москва і гнилий Тель-­Авів – мені невідомо. Затаївся я подалі від вас, трясе кулаком Митрофан, відображаю нишком свій світ і в любові викохую Сімаргла. То й по всьому. Не цікавить мене більше минуле, хочу раз і назавжди позбутися його, витруїти з пам’яті, розвіяти в жужіль. Ат ні, байстрюк так просто не здасться – невдоволено махає заквацяним перстом маляр...

Хатчину він зрубав у подобі колиби з гострим і стрімким дахом на два поверхи: з привітними та широкими на першому поверсі вікнами, а другий – фронтон – засклений як кружґанок, – для робітні. Золотисті стіни викрашаються павою, а шибки грають перламутром на самому ґруни, посеред квітучої кичери, горнуться до неї то розлогі кущі ліщини, то гінкі букові крони. На першому поверсі: сіни, комора, кухня, світлиця; кручені сходи ведуть на шток, себто на другий поверх, до робітні з кахляним коминком, в якому холодної пори року палахкотіла замріяна ватра. Взимку поблизу кичери ніхто не жив, тож уже після Покрови вони запасалися харчами на півроку. Снігу, бувало, випадало під другий поверх і тоді вдвох вони брали листаті лопати, вправлялися добрих дві години довкола хатчини, щоб розчистити місцину та прокласти стежку до дровітні, а то й до криниці у віддаленому жолобі, коли мало випадало снігу. По Митрю (або зимовому Юрію) налітають у гори перші білі мухи і верхи густо вкриваються мокрим пухом. Тоді для них наставало полегшення від прибульців, які часто відривали маляра і Сімаргла від улюблених справ. Хоч інколи взимку сюди навідувалися відчайдухи на лижах та завзяті мисливці. На Святий Вечір маляр запрошував звеселити їхню оселю колядників і добре їм платив. По Різдві вони з нетерпінням уже чекали на Стрітення, а там уже й весну.

На Великдень уперше за півроку сходили в село до церкви святити коровай і писанки, хоч не визнавали теревенів попа. „То все вони вкрали від нас, трохи додали свого і тепер подають як своє”, – попервах заспокоював Індус юнака, коли той не хотів іти до церкви. Їх з цікавістю зустрічали миряни довкруж храму, мов тих інопланетян… На другий день Великодня до них навідувалися гості, точніше сусіди, що їхні вгіддя на кичері межували з Індусовим. Частувалися, маляр домовлявся: за весну і літо вони доглядатимуть їхню з Сімарглом хатчину (бо знову збираються в подорож), а за те най собі косять і беруть сіно. І до Спаса вони вдвох спокійно мандрували світами.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати