Тіло офіри. Ніч шоста

Любов Кричевського

Зомліле дівчисько лежить у моїй робітні. На сріберному столі. Минає доба нашого знайомства, а її покровителі так і не цікавляться нею. Щоправда, хтось телефонував.

Я готую знаряддя до праці. Зухвалого досліду. Спробую розчепити її навпіл (тіло і душу), а потому знову скласти докупи. Натираю витравною сумішшю „Ї” оті принадливі ноженята, руки, тулуб. Тільки шию й голову не чіпаю. І думаю: невже тебе, дівко, мати на те народжувала, аби я вправлявся на тобі? Отой сердешний батько дбав про свою доньку… А ти осьо лежиш гола-голісінька на срібному ложі й гадки не маєш, що за хвильку-­другу втратиш свою подобу, обернешся на лячне страховисько.

Арлімовський засіб тривав до ранку. Тіло від п’ят до трішечки вище ключиці геть розклалося. Шкірою обтягнуті шия й голова дивом трималися на облізлому кістяку. Я зібрав затхлу м’якуш у відро, поклав у холодний льох. Обережно, як крихку дернину, положив в емальовані ночви рештки дівчати. Тільки додав у загодя приготовлену купіль сполуку вуглецю, як закалатав дзвіночок. Непрошені гості… Пішов одчиняти двері. Двоє опасистих дебілів стоять. Один з них запитує:

– Гдє она? – бавиться тесаком.

– Вона? – прикидаюся дурником. – Зараз побачите.

Враз обертаю дві груди м’яса на мордатих псів. Аж загавкали. Взяв за шкірку, завів собак до себе. Перевертні вчинилися напрочуд благі. В передпокої присіли на задні лапи, принишкли.

– Арліме, Арліме, – долинає дівочий голос із ванни. – Ходи...

Пси ні пари з уст. Я ввійшов. Її очі жадібно дивляться на мене:

– Арліме, де моє тіло? Ти одібрав моє тіло, – заговорила раптом рідною мовою.

– Дочко, ти ошукала мене своєю незайманістю. Я пересвідчився, що окрім пупка твої отвори тіла нечисті. Нащо брешеш?

– Любий Арліме, я вигодувана брехнею. Замість правди…

– Ти заговорила рідною мовою…

– Так. Я нею думаю. Хочу вдовольнити тебе.

– Стривай. Тут прийшли по тебе.

– Хто? – заторохтіла кістяком, присіла на коліна.

– Слиняві пси, – загнав собак у тісний ванькир. – Ось…

Вона знітилася, хотіла прикрити руками груди. Знічев’я розплакалася:

– Пси пархаті, гетьте з очей моїх!

Собаки переглянулися між собою, вперлися вирлами в мене. Чекають рішенця. Я пригорнув її голову до себе:

– Встигнеш прогнати. Най пооблизуються.

Кістлявими останками пальців уважно взяла хвалоса в рот. Приплющила вії. Кінчиком язика торкнулася:

– Ні, не можу.

– Дочко, дотримуйся свого ж слова. „Беру только в рот”.

Вона впала долілиць, залилася слізьми:

– Боже, нащо створив мене людиною. Адже так гидко на душі.

– Ти, дочко, виплакайся, а я відведу собачню.

Прихопив шмат гнилої ковбаси. Вивів псів надвір. Світає. Поодинокі перехожі зустрічаються нам. Певне, думають, що вигулюю твар. Опинилися на пустирі. Жодної душі. Тільки курять звалища. Щосили жбурляю гнилим куснем. Собаки навперейми кинулися перехопити здобич. Кому перепаде.

Небавом вернувся до свого помешкання. Моя модель, поклавши голову на лутку ночов, міцно спить. Її кістяк навзнак лежить на споді металевої діжі. Ніяких ознак, що там животіє істота. Тільки, якщо придивитися уважно, скроня ледь-ледь тремтить. В’юниться в жилах кров, працює мозок. Серце, печінка, нирки – відсутні. Цілком, увесь електричний струм я перевів на голову. Сюди щільно стікаються соняшні промені, що не дають завмерти рухові. (Даремно страхаємося винятковості…)

– Любий Арліме, ти?

– Дочко, зараз поверну тобі звичну подобу, – знову беру її на руки, несу до сріберного столу. – Лишень, ніколи не бреши.

– Ручаюся, мій любий… Я десь чула казку про Правду і Кривду. Неодмінно прочитаю.

Поволі кістяк обріс м’якушем. Дівчисько знову набуло звичної людської подоби. Зніяковіло лежить проти мене. Ховає долонями срамоту, ніяк не прикриє…

– Дочко, поки ти вдягатимешся, я зготую чаю.

Сидимо на кухні, гейби снідаємо. Вона відмовилася від канапок, п’є добавку чаю:

– В мами очі на лоба полізуть, коли почує від мене рідну мову.

– Ти на те не зважай. Опануй себе і розважливо закладай основи Арійського Простору. Гадаю, се щось буде навдивовижу особливе. Своєрідне.... Нами захоплюватиметься цілий усесвіт. Уявляєш?

– Арліме, ось-ось виростуть у мене крила.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати