Звісно, що вправи з пляшками не завдали ніякого лиха їй. Моя модель, проте, отримала величезне задоволення. Адже завдяки „чвертці” я добув аналітичну рідину. Одне слово, пляшка трохи побула в її хворому тілі, наповнилася реґулами цілого організму. Крім маткових кровинок, сечі, лайна, жовчі, я таким чином одержав якісно новий склад речовин. Незнаний поки що сущим. І позбавив її надалі зайвих клопотів…
– Ти добре познущався з мене, – криво всміхнулася.
– Я тільки позгрібав мотлох, що назбирався впродовж тисячоліття. Майже не завдав шкоди собору твоєї душі. Тіло полишив…
– Невже тепер воно варт чогось?
– Безумовно. Ти поки що єдина в своїй подобі...
– Поки що?.
– Так-так. Маю намір залучити ще кількох жінок для вкрай важливої праці.
– Схаменися, бо накличеш кару небесну на себе.
– Я суворо дотримуюся обраного шляху. Моя дорога визначена Богом. Жодного злого помислу Йому не завдаю. Він, і тільки він, здатен вказати на просвіт…
– Куди ведеш?
– До волі. Цілковитої волі. Адже наші душі закуті осоружним лайном, і потребують негайного звільнення. Відтак може бути пізно. Я чую, нюхом чую, що насувається страшенний вибух. Його тлум гуркоче, поволі „спинається на ноги”. І коли станеться спалах, буде вже пізно покладатися на власні сили… Вибух породить осяйне немовля. Радше, се буде Корочун. Промінь Сонця. Його сповиють не в царських палатах і не в яслях коло худоби, а на Говерлі.
– Одходиш від буддизму й християнства?.
– Горнуся до землі, аби не замерзнути в холодному синьовирі…
– Вéди… Веди не дають тобі спокою…
– Ото ж бо. Прагну зрештою вздріти сутність власної тіні. Дорожити собою…
– Хто ж не дає тобі?.
– Тіло… Розіп’яте на хресті тіло.
– Христос їсти в тебе не просить. Нащо чіпаєш його?
– Якось я вже казав: „Христос і християнство протилежні одне другому”. Мене дратує попівське чванство, яке смакує тілом Христовим і запиває кров’ю його.
– Кожен спокутуватиме за скоєні гріхи.
– Люба жоно, доста жити чужими гріхами. Час милуватися світом. Най наша присутність тут приноситиме радість там...
– Так твердить будь-яка релігія.
– Мало когось напучувати Словом. Слід би підкріпити його, Слово, гідним учинком. Без гасел і надмірної маячні. Адже окремо взята особа – ціла релігія… Не забуваймо про наслідки…
– Ми втрачаємо родову пам’ять. Наслідки нас не обходять. Геть наплуталося праведне з грішним. Глибоко сумніваюся, що комусь поталанить довести до ладу непочатий край…
– Окрім нас – нікому…
– Заздрю твоїм пориванням.
– Шкода, що тільки заздриш…
– На більше нездатна…
Порішили відкласти наші здибанки на деякий час. Вона одійде від перенапруги, а я вивідки вестиму й надалі…
Знову поночі тиняюся занехаяним містом. Тьмяні ліхтарі навіюють нудьгу. Сопливі повії підпирають простінки готелів, кав’ярень, вокзалів. Гейби на вигляд і гарненькі, а викликають відразу. Саме те, що мені треба.
– Дочко, за скільки продаєшся?
Обскубане дівчисько зміряло очима мене, зневажливо кинуло:
– Дорого, папа… Мєстним не по карману…
– А ти ж звідки?
– Папочка, чеши бруствером… Іначє, позову мальчіков…
– Гаразд… Сідай до мене в авто…
„Сопля” розв’язно запитала:
– Где „тачка”?
– Зараз буде „фура” і „хата”…
Коли авто загальмувало коло будинку, в якому мешкаю, дівчисько стримано запитало в „їздового”:
– Ви „пріватнік”?
Той кивнув.
– Вот вам адрес етого тіпа, – показала на мене. – Єсли со мной чтото случится за ночь, пусть пєняет на себя… Передайте ребятам…
Водій узяв цидулку, цвенькнув через плече:
– Будєт здєлано…
Тільки зараз я збагнув вельми важливу річ. Хто керує загалом смердів… Тіло! Ненажерливий тлін. Ся потолоч не має меж. Вона заволоділа грудкою срібла, ввібрала в себе світло, пильнує наші душі. Ми – заручники власного тіла…
– Дочко, ти не бійся мене, – подав їй руку.
– Папочка, мне нєчєго бояться за себя. „Ізвозчік” контроліруєт сітуацію... – На порозі моєї комірчини замешкалася. – Знай, что я єщо дєвственніца. Беру только в рот.
Що воно ще незаймане, я глибоко засумнівався. Проте не став наполягати, аби довело. Зараз поводитиметься трохи інакше.
– Ой, что ето? – сахнулося назад.
– Людські кістяки, черепи, а в скляному посуді аналітичні речовини. Дочко, ти не бійся мене.
– Па… Дядєнька, кто ви?
– Важко сказати. Археолог, лікар, митець. Одне слово, арлім.
– Арлім. Пожалуй, я пойду.
– Дочко, куди ж проти ночі попнешся…
– Мне страшно. Я боюсь.
– Вовків боятися – в ліс не ходити.
Воно спантеличено глянуло з-під лоба на мене:
– Волк!.. Ой!.. Ви обратились в волка, – притьмом знепритомніла.