Тіло офіри. Ніч п᾿ята

Шевченко імітує

Звісно, що вправи з пляшками не завдали ніякого лиха їй. Моя модель, проте, отримала величезне задоволення. Адже завдяки „чвертці” я добув аналітичну рідину. Одне слово, пляшка трохи побула в її хворому тілі, наповнилася реґулами цілого організму. Крім маткових кровинок, сечі, лайна, жовчі, я таким чином одержав якісно новий склад речовин. Незнаний поки що сущим. І позбавив її надалі зайвих клопотів…

– Ти добре познущався з мене, – криво всміхнулася.

– Я тільки позгрібав мотлох, що назбирався впродовж тисячоліття. Майже не завдав шкоди собору твоєї душі. Тіло полишив…

– Невже тепер воно варт чогось?

– Безумовно. Ти поки що єдина в своїй подобі...

– Поки що?.

– Так-так. Маю намір залучити ще кількох жінок для вкрай важливої праці.

– Схаменися, бо накличеш кару небесну на себе.

– Я суворо дотримуюся обраного шляху. Моя дорога визначена Богом. Жодного злого помислу Йому не завдаю. Він, і тільки він, здатен вказати на просвіт…

– Куди ведеш?

– До волі. Цілковитої волі. Адже наші душі закуті осоружним лайном, і потребують негайного звільнення. Відтак може бути пізно. Я чую, нюхом чую, що насувається страшенний вибух. Його тлум гуркоче, поволі „спинається на ноги”. І коли станеться спалах, буде вже пізно покладатися на власні сили… Вибух породить осяйне немовля. Радше, се буде Корочун. Промінь Сонця. Його сповиють не в царських палатах і не в яслях коло худоби, а на Говерлі.

– Одходиш від буддизму й християнства?.

– Горнуся до землі, аби не замерзнути в холодному синьовирі…

– Вéди… Веди не дають тобі спокою…

– Ото ж бо. Прагну зрештою вздріти сутність власної тіні. Дорожити собою…

– Хто ж не дає тобі?.

– Тіло… Розіп’яте на хресті тіло.

– Христос їсти в тебе не просить. Нащо чіпаєш його?

– Якось я вже казав: „Христос і християнство протилежні одне другому”. Мене дратує попівське чванство, яке смакує тілом Христовим і запиває кров’ю його.

– Кожен спокутуватиме за скоєні гріхи.

– Люба жоно, доста жити чужими гріхами. Час милуватися світом. Най наша присутність тут приноситиме радість там...

– Так твердить будь-яка релігія.

– Мало когось напучувати Словом. Слід би підкріпити його, Слово, гідним учинком. Без гасел і надмірної маячні. Адже окремо взята особа – ціла релігія… Не забуваймо про наслідки…

– Ми втрачаємо родову пам’ять. Наслідки нас не обходять. Геть наплуталося праведне з грішним. Глибоко сумніваюся, що комусь поталанить довести до ладу непочатий край…

– Окрім нас – нікому…

– Заздрю твоїм пориванням.

– Шкода, що тільки заздриш…

– На більше нездатна…

Порішили відкласти наші здибанки на деякий час. Вона одійде від перенапруги, а я вивідки вестиму й надалі…

Знову поночі тиняюся занехаяним містом. Тьмяні ліхтарі навіюють нудьгу. Сопливі повії підпирають простінки готелів, кав’ярень, вокзалів. Гейби на вигляд і гарненькі, а викликають відразу. Саме те, що мені треба.

– Дочко, за скільки продаєшся?

Обскубане дівчисько зміряло очима мене, зневажливо кинуло:

– Дорого, папа… Мєстним не по карману…

– А ти ж звідки?

– Папочка, чеши бруствером… Іначє, позову мальчіков…

– Гаразд… Сідай до мене в авто…

„Сопля” розв’язно запитала:

– Где „тачка”?

– Зараз буде „фура” і „хата”…

Коли авто загальмувало коло будинку, в якому мешкаю, дівчисько стримано запитало в „їздового”:

– Ви „пріватнік”?

Той кивнув.

– Вот вам адрес етого тіпа, – показала на мене. – Єсли со мной что­то случится за ночь, пусть пєняет на себя… Передайте ребятам…

Водій узяв цидулку, цвенькнув через плече:

– Будєт здєлано…

Тільки зараз я збагнув вельми важливу річ. Хто керує загалом смердів… Тіло! Ненажерливий тлін. Ся потолоч не має меж. Вона заволоділа грудкою срібла, ввібрала в себе світло, пильнує наші душі. Ми – заручники власного тіла…

– Дочко, ти не бійся мене, – подав їй руку.

– Папочка, мне нєчєго бояться за себя. „Ізвозчік” контроліруєт сітуацію... – На порозі моєї комірчини замешкалася. – Знай, что я єщо дєвственніца. Беру только в рот.

Що воно ще незаймане, я глибоко засумнівався. Проте не став наполягати, аби довело. Зараз поводитиметься трохи інакше.

– Ой, что ето? – сахнулося назад.

– Людські кістяки, черепи, а в скляному посуді аналітичні речовини. Дочко, ти не бійся мене.

– Па… Дядєнька, кто ви?

– Важко сказати. Археолог, лікар, митець. Одне слово, арлім.

– Арлім. Пожалуй, я пойду.

– Дочко, куди ж проти ночі попнешся…

– Мне страшно. Я боюсь.

– Вовків боятися – в ліс не ходити.

Воно спантеличено глянуло з-під лоба на мене:

– Волк!.. Ой!.. Ви обратились в волка, – притьмом знепритомніла.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати