Тіло офіри. Ніч четверта

Нічний Вінсент

На клумбі людного майдану привиділися мені жіночі пелюстки. „Уста”. Рожеві принади. Розпукла соковита брунька. Заклопотані перехожі снують туди-сюди, не зважають на те джерельце. Женуться одне поперед одного на цвинтар. Чия візьме. А мені треба ще тут пожити, намилуватися сущим. Навіть побути в ніжній бруньці, надихатися своєрідним пахном. Доторкнутися тендітних пелюсток, лизнути хоча б язиком. А потому цілком заволодіти жінкою. Примушувати її народжувати здорових дітей. Потрібних кшталту нації. Дужих хлопців, ставних дівчат. Покоління гідності – шляхетних нащадків. Здатних одібрати від хитровзутих Nazi наповнену мудрістю свастику, покласти край пануванню чужинців у рідній хаті. Інакше ніколи не виберемося з тисячолітньої руїни...

Коли настав вечір, я ступив на пухнастий пласт клумби. Проник у безодню. Помалу дістався клейкого споду. Затишної криївки. Тільки інколи ввижається, гейби клекоче вулкан. А обіч нього принишкло сиджу я. Прислухаюся....

Жінка, моя модель, певне, зачула тлум, бродіння вибуху. В її серпанковому лоні хтось порядкує. Якась незнана сила бере владу над цілим світом. У пориві страху кинулася шукати мене. Отого Незнаного ґазду.

Біжить. Спотикається на битій дорозі. Падає. Я випираюся.

– Боже, де ж ви взялися? – збуджено викрикує.

– Я завжди побіч вас, – ураз отямився.

Вона присіла навпочіпки, заправила спідницю:

– Отак відразу?.. – невлад запитує.

– Мені було цікаво там, – киваю на оголені коліна.

– Ви не боїтеся гріха?

– Мої висновки переважно беруться з власних спостережень. Аніскільки я не завдав шкоди Природі. Навпаки. Я ще більше довідався. Зміг окинути оком запілля.

– Ви зруйнували мене повністю.

– Я прагнув сього.

– Зараз ви задоволені своїм успіхом?

– Успіх приходить не одразу. Я ще не чую його.

– Хто керує вашими помислами?

– Господь.

– Тільки не він. Радше, що диявол…

– Ми неоднаково сприймаємо світ. Вам улюблений колір мені не до шмиги…

– Невже ви переможете?..

– Принаймні, я переміг себе…

– Тільки не чіпайте мене…

– Ліпше зверніться до себе…

– Ви… Ви не людина…

– Можливо… Я трішечки вище за вас…

– Антихрист!.. Чорний ворон…

– Е, ні… Я білий горват. Цілком білий…

– Тьху на вас, – мерщій подалася геть.

Її тьмяна постать щезла з очей. Я лишився сам посеред битої дороги. Поночі. Тільки насторожена тиша околом сновигає. Чомусь не спиться бідолашній. Мандрує полями, лісами, горами, водами, степами…

Мовчить натомлена Природа. Її первісна душа мовчить. Виснажилася. Безліч минулих днів виссали живлющі звуки. Покинута… Німа… Лише холодний Місяць серце гріє… Отак і я…

Треба рушати. Кудись іти. До чогось пристати. Почути під ногами мідяну твердиню. Окинути згори землю, охопити її простори, висотати звідки накопичену гниль. Вернути сердешній свіжу кров. Бути причетним…

Вона вже спала, коли я дістався до її помешкання. В нічній сорочці, боса, відчинила мені двері:

– Міг би й не приходити…

– Ми вже на „ти”?

– Чому б і ні… – прилягла.

– Посунься, – розібрався, ліг обіч.

– Я не кликала тебе, – одвернулася.

– Ти хвора…

– Твої ліки злобливі…

– Я лікуватиму тебе побічними засобами. Не втручатимуся сам…

– Покладаєш надію на Стороннього?..

– Зараз побачиш…

Вона слухняно чинила, що я казав. Знайшла в комірчині три різні за розміром шийок пляшки, обмила їх гарячою водою, поставила на ослін біля ліжка. Відтак вимкнула світло, лягла як мати народила. Я запалив липину, звелів розкинути ноги:

– Ніколи не сподівайся тільки на себе...

– Хіба я?..

– Ні-ні... Лежи тихенько...

Спершу просунув товсту шийку, відтак запустив меншу пляшку, а вже наприкінці тої роботи геть усередину засунув чвертку…

– Ти збожеволів! – процідила крізь зуби.

– Покладися на мене, – погладив набухлий горбок.

– Я вмру? – з острахом запитала.

– Радше, житимеш...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати