Розмова небожителів

Якось AS запросив мене до свого заміського будиночка трохи розвіятися вихідного дня. Поки жінки (я приїхав з дружиною) поралися на кухні та у вітальні довкола накрохмаленого білосніжного обруса з вишуканими наїдками та дорогими напоями, він кивнув у кінець напівтемного коридору на кручені, залізним прутом інкрустовані сходи: „Прошу нагору”. Дзиґарі на п’ятачку між осадом і горищем лишень пробили двічі... Там, у мансарді, з врізаних у покрівлі вікон падало розперезаними снопами світло на полиці з книжками вздовж стіни, сірий монітор, яскраво розписаний коминок, покритий лаком столик, застелений строкатим ліжником тапчан і плетене крісло-­гойдалку в кутку. Захоплено, я провів поглядом ряди золотом тиснених корінців, побіжно кинув оком на закіптявіле жерло коминка:

– Книжки, либонь, випромінюють тепла більше, ніж ватра в грубці...

– Не все те золото, що блищить. Наприклад, – „Gold” на картонній упаковці соку. Буває, міцне поліно має більше снаги, ніж наче солідно зроблена книжка, – невідь-звідки він узяв дзиґлика, підсунув до мене. – Будь ласка... Кажуть, нема правди в ногах, – запропонував сигару. – „Habana”.

– Дякую... – зразу я завагався, не хотів брати. – Намагаюся кинути палити, – та несамохіть рука сама потягнулася до пахучої шкатулки. – Бракує сили волі...

– Облиште намовляти на себе... Задоволення неодмінно потрібні людині. Нехай-то плотські або... там ще якісь. Байдуже... Ви ж не сувора правильність, як симетричний брусок! Живчик, – звів угору вказівний палець. – А будь-що живе у стані кайфу відповідно запліднюється, – випустив з рота духмяний сувій диму. – Чуєте, як прісне кімнатне повітря на ваших очах удовольняється запашним сизим клубком... А що вже казати про нас – гиблий первень! Людина переповнена хіттю. Жадає чимдужче насититися, мов голодний перед смертю.

– Ви вважаєте, – здалеку завів мову, – що людина як індивід незабаром щезне з лиця землі?

– Не я, добродію, вважаю... Сама ж людина пророкує собі безславний кінець. І заступить її, зрозуміло, хтось інший. Настане доба, скажімо, Дінапра. З прісної води та намулу, гадаю, вичиниться таке собі поріддя – aquaterra. Щось на кшталт нептунових малят. Крихітки будуть порівняно з нами.

– Не лякайте хоч ви страшилками з майбутнього.

– Даруйте... – замислено посміхнувся. – Так само напередодні свого зникнення подейкували про нас атланти. Ми ж не віковічні, не пуп землі, на якому зійшовся світ. До і після нас невпинно з нічого постає щось особливе, відмінне від попереднього, неповторне перед прийдешнім. Навіть один день, і той триває не так, як інший. А наразі ведемо мову про цілу епоху, цивілізацію. До речі, коли взялася сутінками доба атлантів, то поміж ними помалу там і сям стали з’являтися менші (зростом і силою вияву) творіння, що перегодом прибрали назву „арійці”, тобто буквальні наші прапращури, – раптом AS відклад на попільницю сигару, спересердя плеснув у долоні. – Що я все про мотлох та про мотлох... – підвівся. – Може, трішечки коньяку для затравки?.. Зрозумів... – одразу здогадався з виразу мого обличчя. – Ні, то й ні...

– Ліпше, ще – „про мотлох та про мотлох”. Дуже цікаво... Невже й справді слід чекати страшної біди? – щиро кажучи, від почутого мені вже не хотілося ні їсти, ні пити, тільки правити своє про не вельми спокійне прийдешнє.

– Ха-­ха, – щиро залився сміхом. – Армагеддоном, бач, вас налякав. Я, звиняйте, чомусь не подумав, що раптом кинуте слівце може вражено вдарити під самісіньке тім’ячко. Дивно, що ви, мислитель і художник, ерудит і поет; одне слово, – набрав серйозного вигляду, – Бог ладу вишуканих форм, – так близько взяли до серця почуте. Не личить, леле, слізно побиватися за втраченим раєм. Адже, за великим рахунком, там, де був рай, поряд гніздилося пекло. Якщо ми, скажімо, й втратили в отих глибоких зворах, – кивнув на шибку, – безтурботне дитинство, то тепер, лишень погляньте з гори, що маємо... Незабутній краєвид, оповитий легеньким серпанком! І все те – миле й неосяжне – належить тільки нам. Ось чим переймаймося! Милим і неосяжним...

– Воно то так... Але, перепрошую, мене непокоїть – aquaterra. Здається, під такою, за вашим визначенням, назвою гряде нове поріддя з води та намулу. Та, видається мені, що спершу сáме в повітрі вичиниться живчик і запліднить простір, а вже відтак aquaterra появиться на світ. Я таки віддаю перевагу задуму, себто невидимому. Contour, між іншим, мене цікавить мало. Скажімо, як насінину бука – крона його. Проте, десь біля серця коле мене за те мале й незугарне, що набере форм „куцого страшидла”. Прикро, звичайно, за форму, хоч задум божественний.

– Зрозуміло, ми з вами лише знаряддя в руках керманича, так би мовити вітрила на службі стихії. Нічого не вдієш... Та менше з тим. Ліпше, послухайте веселу історійку про вірогідність життя після смерті.

На цвинтарі гірського села не стало де ховати. Ґвалт!.. Піп, церковна двадцятка, сільрада б’ють на сполох, мовляв, негайно потрібно виділити землю під кладовище, бо сьогодні-завтра не буде де хоронити. Круть туди, круть сюди метким оком по схилах і долинах широкуватого міжгір’я, та нема за що зачепитися – всюди непридатний ґрунт для вічного спочинку. Там урвище, там зарва, там млака, там ще щось... Одне слово, чарівна мальовничість інколи приховує від стороннього ока бідацтво верховин. Нарешті тямковаті тети з вуйками зупинилися на видній, посеред села на горбі, місцині. До слова, той ласий шматок – колишню церковщину – не перший рік хоснував уже немолодий і хворий ґазда, який, ясна річ, нізащо не хотів оддати громаді прихватизований статок. Опирався і так і сяк. Аж раз – нагло схопив його гаплик. І ніде небіжчика поховати. Кинулася рідня туди-сюди, а щоб відправити грабарів викопати яму саме на ґруник, до недавно висвяченого під тинету вгіддя, ні... Лиха прикупивши, підховали його біля когось з своїх на старому кладовищі, а те, ще нерозпечатане, на пригорі, дратувало не одного в селі. Особливо виводило з рівноваги тих, що повік межує з цвинтарним плотом і бере воду з керниці в себе на обійсті: „Нівроку, живі, – гнівалися при нагоді пограничні, – здорові, ніяка біда нас не взяла. То й їх не забере”, – зозла кивали в бік осель, що гніздами розкидані довкола ще незайманого грабарями горбика. Та, перше ніж розпечатати засидь під кладовище, мусив у селі вмерти не будь-хто, а саме старий чоловік. І коли таке приключилося, поховали першого небіжчика на новому цвинтарі. Попервах, даруйте, йому було нудно одному... Довго, десь півроку в селі ніхто не вмирав. І раптом – один по одному. П’ятеро пропитих хричів. Завмерло село, чекає: хто наступний? Нарешті – баба! Та не просто баба, а колишня буфетниця – те що треба закадичній братії, – AS з насолодою затягнувся запашним димом.

А я вмираю зо сміху:

– Нумо, спробуй таке втнути... Ніхто не повірить...

– А зараз скажіть, що нема життя після смерті... Ще й яке! Пишне, легке, безтурботне. Тільки закрите для нас, смертних.

– Може й добре?.. – серйозно я перейнявся почутим.

– Гадаю, що так, – пошкрібся за вухом. – Мене, наприклад, відлякує страх зазирати в потойбіч. Хоч, відчуваю, маю до того хист. Та – ні, ні, – замахав одразу руками, – боронь, Боже! – щиро склав їх навхрест на грудях. – Боюся... Свідомо зазирати туди дано осібним. Їх дуже мало... А підсвідомо – нецікаво... Ліпше вже доволитися тим, що бачиш, як усі. Реальність, до слова, також таїть у собі загадку. Повірте.

– Звичайно... Кожен по своєму бачить, скажімо, родимку на Сонці. Один сприймає її великою і брунатною, другий ледь помітною буряковою цяткою. Хто чому віддає перевагу.

– Наприклад, ви?..

– …Мені подобається викладати думки на папір. Дуже цікаво. Особливо, коли її хвацько вхопиш за барки і заходишся мнути на всі боки, мов чинбар шкіру. Потім, як уже добре повпадаєш і надаси викінченості, відпаде до часу охота напружувати мізки... Тим паче, що їх, тих безформних в’юнців, тьма-тьменна сновигає в Божій уяві. На всіх не стачить здоров’я. Та й нащо брати на себе багато... Можеш нажити ґилу.

– Бережетеся?..

– Ні... Радше, стежу за собою. З ранку до пізнього вечора в маєві людському дорожу своїм відображенням...

– Невже протягом дня часто заглядаєте у люстерко? – AS наче кпинить з мене.

– Глузуєте... – я пішов у наступ. – Маю добре треновану пам’ять. Навіть, буває, що під час спання (сам не знаю як) можу впливати на корекцію сну. Підсвідоме, зрозуміло, не рахується зі мною.

– Згоден, – AS звів догори руки, мов визнав свою поразку. – Підсвідоме не рахується з нами. Воно, кляте, вправляється глуздом як собі знає. Заляже, бува, під кірку головного мозку і давай смикати звідти тебе за рукав, як мала вередлива дитина: „ Хочу те, дай се, зроби сам не знаю що”. І мусиш виконувати будь-які забаганки. Цікаво, до речі, як вам вдається коригувати сни?

– Важко сказати... Лише, бува, як прокинуся, то мутно пам’ятаю, що під час спання саме Я, ніхто інший, впливав на розвиток тамтешніх подій, ба навіть, траплялося, – сам обривав поганий сон, а добрий, на жаль, не міг додивитися. Суцільна, виходить, веремія: хто на кого впливає і ким орудує? Наче ти – то ходячий радіолокатор, то – ондечки в степу мрієш перекотиполем... Отже, хто ти: досконалість, нашпигована безліччю начиння, чи шолудивий бур’ян при дорозі?!. Найлегшу відповідь на те мають попи. Та їм я не вірю. Вони ж паразитують на свідомості.

– Невже, добродію, – раптом AS зробив тривалу паузу, – поділяєте думку Карла Марла, що: „Релігія – опій для народу”?

– Чому б ні... Він, знаємо, був сатаністом. І мав повне право так казати. А в тому, що релігія – опій для народу, нічого поганого немає. Поцікавтеся, наприклад, у будь-якого морфініста, наркоторговця або хитровзутого філантропа, що таке „травка”, і почуєте у відповідь: „Wav”. „Отож, – кажу й я. – Релігія – опій для народу”. Одні існують за рахунок інших. Як пастух і золоті телята. Ще донедавна, пам’ятаєте, худобу називали товаром. Релігія – крам спритних ділків, які вміло маніпулювали людськими слабкостями. Одурманені, відповідно, формують громадську думку з клікою найвищих держслужбовців. Така добре продумана і застосована розкладка тільки на руку володарям берил. Держава таким чином прибирає до рук забумбелений народ. Що ще треба любителям легкої наживи! І, головне, на що слід звернути увагу: ніхто нічим не обділений. Усі навперейми втішаються і бігають до вітру зливати окріп. Золотий дощ аж періщить над країною. Грубо кажучи, захоплення випорожненням активно триває в храмах і молитовних домах. І там і там лукавлять сердешні. Їх охоче підтримує establishment та, часом, нарвані патріоти.

– Агов, небожителі… – лишень нас покликали, як дзиґарі пробили тричі, і стало сумно й прикро, що обірвали на цікавому.

16 липня 2013р.

Теги:

Коментарі

К. Румпель 2013-07-22 / 23:18:16


Тролінг. Коментар видалено. Ви на щось конструктивне здатні? )) Адмін


ярослав орос 2013-07-22 / 22:53:43
тішуся вами, ніки, що знехотя прилипаєте безіменним прахом до талп моїх касинових капців...

К. Румпель 2013-07-22 / 21:17:24
Маємо! Варто було "мислителю і художнику, ерудиту і поету" забу.. ой, відволіктися, і злочинна влада миттєво тим скористалася - перунів у столиці пиляють.

Корятович 2013-07-20 / 20:12:36
Я ніколи би не думав що Славік такий шовковий цензор! На 100 разів гірший чим навіть ! :-)

Що він так боїться??....

5558888 2013-07-20 / 20:05:07
Иппен так, бо тото все - йому до ..... !!!

Славік 2013-07-20 / 11:50:31
Ипен так!

Читачка 2013-07-20 / 11:35:52
Панове , а куди ділись більше дисятка коментарів до небожителів? Чи про них і про Славіка - як про покійника: або добре, або ніяк?