Гриць

Надпиляний Гриць
Надпиляний Гриць

(Гімн Ужгорода)

До злочину Ung готувався роками, можна сказати, з дитинства. Син кацапа й верхóвинки, (а з виду – викапаний ром), він народився і виріс у непоказному прикордонному містечку з історичною сіренькою кріпостю, змалку вбирав у себе всі принади й відрази замкової гори з її кривулястими ветхими вуличками. Фіолетово, почасти з презирством, сприймав довколишній світ: мілкий і запущений, як ондечки річка з пологими берегами. За совка встиг пофарцувати, відтак заповзятливо вдарився в пачкарство, нині сяк-так ґешефтує. На відміну від околишніх тутешняків з діда-прадіда, не чеше по-наськи, як і більшість у містечку. Вдає з себе козирного, хоч нутром і на вигляд скидається радше на звичайнісінького малосольного огірка з трьохлітрової банки. Одне слово, Ung – овоч літній, добрий на закуску.

Мешкає на вищербленій, подекуди в ґлянцях, вулиці, у відрихтованій абияк старовинній хатині, половину з фасадом довів до ладу, а на тил не зважає. Мешкає сам, двічі розлучений. У потертих зручних штанях і благенькій для пізньої осені куртці, близько до півночі, вовтузиться в комірчині, ладнає в загодя приготовлену суму загорнуті в ряденце (кожна окремо) двійко пилок для різання металу, цупкий мішок і долото з молотком. А ще – налобний ліхтарик, ніж і пукавку для відлякування страхопудів. 

Оборудки Ung провадить чин чином: украв-надурив-продав. Як у містечку й околицях, так і ондечки за тими горбами, вже у чужинців: чехів, мадярів, словаків. Має ж на митниці лапу… Махлює через кордон ділок-середнячок, ділок – десь між пупом й коліном. А в середнячків шов вутлий, якщо не тріщить, то рветься. Й хоч-не-хоч мусить Ung погоджуватися на будь-який гендель, аби втриматись на плаву. Коли треба, може прибрати й за так, точніше за гроші (Вбити невгодного).Та, видно, зібрався він не на мокре діло, не його то зараз справа – замочити Гешу, вколошкати когось з тутешніх авторитетів. Йому б, пошкрібся за вухом, справитися, щоб ніхто не завадив, відпиляти голову… з пам᾿ятника й доправити до Братислави. За те обіцяно чималий куш.  

І Ung за п᾿ятнадцять 12 тишком покинув напівупорядковану домівку. Пізня осінь, блякла ніч і репано-облізлий хідничок, що й чорт ногу зламає, ведуть до Корзо, звідки недалечко тулиться на схилку скверик-альпінарій. Удень тут нудьгує на осонні та в затінку молодь і снують заїжджі в містечко роззяви, надвечір хильнуть нашвидкуруч чарку-другу випивохи, а в теплу пору облюбували нічліг по закутках безхатьки. (Й проклята містина для пам᾿ятників). Уже, ще за мадярів, тридцять дев᾿ятого року, неподалік викрашався бюст Адольфа Д., але його, на знак протесту проти окупації краю, жменька відчайдухів потай уночі вирвала з корінням та кинула в річку. Тепер, нате, розсадили у бронзі на лавиці Бокшая з Ерделі.

У Братиславі місяць тому вийшов на Ung᾿а зять однієї важної вдови з Києва, яка років десять, по нез’ясованих досі причин загадкового самогубства чоловіка, перебралася миттю з сімейством на Дунай. І повів той зять здалечку мову: мовляв, як він, Ung, ставиться до пам᾿ятників у рідному містечку? Хмикнув збайдужіло ділок-середнячок:

– Ніяк. Що вони є, що ні, мені однаково. Невже, – пожвавішав, – якийсь з них потрібно сперти? – подумки вже прикидає ціну оборудки.

Вищирився вдоволено зять:

– Та, ні… Не ввесь пам᾿ятник, а тільки часточку з нього.

– Шкода… А то б я … – ураз випнув одутло-ворсисті груди з хрестом на золотій, як і сам хрест, цепурі ділок-середнячок.

– Є у вас у містечку пам᾿ятник Бокшаю й Ерделі, – веде невимушено мову на правах хазяїна зять.

Напружує цупкі закарпатські мізки Ung: де ж той пам᾿ятник, а зять на те одразу виймає з портмоне фотку:

– Ось він… Майже навпроти міської управи.

– Точно, – плеснув себе по лобі в інтелектуальному пориві ділок-середнячок. – Є такий… – і знову запрацювали цупкі закарпатські мізки: хто з них на знімку Бокшай, а хто Ерделі?

Виручив удруге зять:

– Ліворуч сидить Ерделі, праворуч – Бокшай.

– То й що?..

– Потрібно спиляти з Ерделі голову й доправити сюди, в Братиславу.

Поволеньки виразом обличчя набиває собі ціну Ung, мовляв, я можу се зробити, але ж…

Утретє виручив його вдоволений зять, неквапом назвав захмарну суму. Потер од задоволення липкі долоні ділок-середнячок:

– Згоден…

– Перевірено. Робота не складна, займе всього якусь годину, – додав замовник. – Тільки, про всяк випадок, прихопи з собою дві пилки.

Вдарили по руках і після третьої чарки проговорився зять – нащо ж йому, точніше його тещі, голова Ерделі. Виявляється, що в тої важної пані дівоче прізвище Гриць, а тих Гриців у подільському селі, звідки вони з її покійним чоловіком родом, тьма-тьмуща. Й тут, в екзилі, складаючи знічев᾿я родове дерево, докопалася метикувата вдова, що відомий художник Адальберт Ерделі є, власне, їхній далекий родич.

– Тю… – не йме віри Ung, – але ж вона Гриць, а той мазило – Ерделі…

Посміхнувся крадьки єхидно зять:

– Усе вірно. Пращури мазила, як ти кажеш, у Середньовіччі з челяддю подільського князя Корятовича переселилися були сюди, за Карпати, в район нинішнього Мукачева. А вже перегодом батько майбутнього художника, коли сину виповнилося десять років, аби догодити тодішній владі, відповідно, й собі, поміняв своє прізвище Гриць на мадярське – Ерделі.

– Заплутана історія, – пошкрібся за вухом Ung. – А голова його нащо твоїй тещі, сього мазила?

– Для наочного підтвердження знатності роду, – налив охоче четверту чарку зять. – За Ерделі!

– За Ерделі – можна…– одним махом хильнув ділок-середнячок. – А Гриць – не звучить… Примітивно… Якось по-сільськи…

– Не любиш село? – запитав зять, сам учорашній когутик.

– Нє-а…З дитинства. Я народився і виріс у місті. Геть усе, що має якийсь стосунок до села, мене дратує. Вуйки, тетки, їхня низькопробна й безперспективна мова.

– А їда?.. – взяв на кпини зять.

– Селюччя зобов᾿язане годувати місто, – сказав, як відрізав, упевнений у собі Ung.

Ніч. Іде він середмістям, перебирає в голові тую розмову з знатної вдови зятем. А ось і скверик-альпінарій. Десь неподалік блимає вогник. Озирнувся – нічичирк. Рвучко звернув з вулиці та кількома сходинками вгору враз дістався в потемках бронзових на лавиці силуетів Бокшая й Ерделі. Й перше, що зробив, вийняв з суми ліхтарик, ще, не почепивши його на лоба, освітив довкола, щоб, бува, не стати в балабушку. Виявляється, тут перехожі часто справляють нужду. (Переконався днями, коли кілька разів приходив оглянути принадну місцину).

У дитинстві стався з ним разючий трапунок, що, либонь, і підбив охоту на сьогоднішній злочин. Уже перевалило за північ. Мав Ung сестричку. Йому тоді минав сьомий рік – Марічці виповнилося десять. Дівчинка вперто не хотіла розмовляти ні в сім‘ї ні поза домом батьковою сумішшю, гнівалась, коли той таки рідний отець, братик і податлива ненька називали її Машею. Через що батько ладен був доньку рішити. Те й скоїв, як дружину відрядили з роботи до Львова на місячні курси підвищення кваліфікації. Зґвалтував, а відтак зарізав Марічку, злопали її вдвох, з Ung‘ом, а кісточки закопав під мурами замку. Потому заявив у міліцію й дав знати жоні, що пропала рідна кровинка. Й усе те відбувалося на очах сина-злочинця. Так Ung став співучасником інцесту.

Неквапом, гляди, береться він пиляти холодну шию. Примостився з ножівкою межи Бокшаєм й Ерделі, щось його мулька. Чує, як правим боком упирається в Бокшая, (озирнувся зокола – ніч: набрякла, студена й мертва), натягнув і ввімкнув на лобі ліхтарик, ще раз обмацав обшир бронзової шиї, щоб акуратно зробити надпил, кинув про себе: «Се вам не якась шпага-тростина Петефі, – що її повсякчас цуплять у містечку заповзятливі міщухи з пам‘ятника. – А стовбур ого-го».

Й раптом спало йому на гадку, що лишень отримає за Адальбертову голову куш, як спробує переконати свого приятеля, відомого в містечку кулінара, налагодити вдвох  спільне виробництво фірмового торта, та не просто торта, а – з улюбленим у краї варенням. Торт-леквар (і щоб обов‘язково латинкою) «Erdely». Звучить! Чим тобі не візитівка і гордість містечка… Не якийсь там Гриць.

І… як махне раз, удруге – й задзявкотів лязкіт пилки. Гризуть-вгризаються зубці в метал, здригається од скреготу ніч темна. Чвирка туди-сюди, сиплеться дрібнюсінька стружка. Не звиклий Ung до такої роботи, хіба що воду варити. Й тужиться, тужиться, ріже зубами, над силу пиляє. Мучить і себе, і шию Ерделі. Не витримує наруги бронзовий силует, як рявкне:

– Киш звідси!

Бідолаха гульк – наклав у штани. Пройняло наскрізь… Та смороду того ніхто не почув.

07 липня 2013р.

Теги:

Коментарі

О.Д. 2013-07-15 / 02:25:39
Дав Бог тобі, Ярославе, талант до мови. Мені б такий... ))

Хоснуй НА ДОБРО. Віддячиться сторицею...

Слов'янин 2013-07-12 / 16:48:08
Хтось з коментаторів зможе "розчесати" про що і про кого тут йдеться?

ярослав орос 2013-07-12 / 16:06:40
звертаюся офіційно до самовідданих працівників правоохоронних органів закарпаття та щирих і послідовних у своїх звитягах інтелектуалів краю на кшталт івана ребрика, володимира піпаша, івана габора, павла федаки-старшого (з кількома «просвітами» та «РУХами» з АУПами й «союзами пісатєлець» разом узятими), а також до авторів таких «нетлєнок» як: про поета «усіх карпат» і «лексикографа центральноєвропейської магії» та, гадаю, варто звернутись і до самої довершеності -- «луйтри в небо», нехай би підтвердили правдивість моїх слів щодо наруги над головою, точніше шиєю гриця-ерделі таким собі Ung´ом з містечка над Ужем… позаяк Я не винен тому, що там (ой, леле) відбувся тяжкий злочин…
а я ж тут до чого?
ніки сердешні, повірте!
й бережіть себе задля майбутнього…

3456789 2013-07-12 / 14:12:40
Та й не думайте! Письменники, журналісти "під газом" можут і не такого понаписати! :-)
До прикладу:
То все фігня, то все до сраки,
Усі арійці, всі писаки,
Є тільки випивка і - "Я",
А інше все - до сраки!

Селище Гриців 2013-07-12 / 13:30:58
Ніколи б не подумав, що в Закарпатті є пам´ятник Грицю. Дуже приємно.

178654 2013-07-12 / 12:56:20
"Пращури мазила, як ти кажеш, у Середньовіччі з челяддю подільського князя Корятовича переселилися були сюди, за Карпати, в район нинішнього Мукачева." - мала бути добра память у тих всіх неписьменних поколіннях Гриців (14-21 століття,понад 30 колін!) або ж жили вони довго, як той Ной :-)!