Буковий праліс і лісові культури

Розмірковувати про високе і вічне можна тільки на ситий шлунок. Не обов’язково набитий до краю. Головне, щоб мав хоч якусь шкоринку (бажано) й ще шкварочку для травлення. Тоді вже, будь ласка, уроча мисля настигатиме вас одна по одній, лише встигай її хутко хапати та вправно класти на папір... папір... папір... О, тоді великий відчує себе ще більшим письмаком! Про таке повідав мені вже немолодий критик за другою чаркою міцного напою. Зазвичай він – скупий на панегірики та щирий у судженнях метр – зрідка оприлюднює рецензії на черговий локальний шедевр і замість своїх імені й прізвища ставить під написаним відгуком криптонім AS. Латинські літери не слід сприймати достеменно як переклад з української мови його ініціалів, радше – то улюблена давня забава старого майстра, вихованого на кращих зразках світової літератури. Не перший рік захоплюється й вивчає німецько-, англо- і франкомовну літературу, почасти латиноамериканську, російську й американську. Читає лекції в університеті та, здається, ще в кількох вищих навчальних закладах. Коли заходить мова у колі хмільного товариства про сучасне вітчизняне красне письменство, наш ясновельможний AS намагається не брати участі в палких дебатах, інертно підтримує розмову, а на запитання, скажімо: „Яка ваша думка?..” – приховано-глузливо стенає плечима: „А я знаю...” Хоч охоче відвідує тусовки невиліковних графоманів, які хворобливо (потай і відкрито) вдають з себе напиндючених цяць. „Вони, – миттю обводить хитрим оком гамірливу братію за столом, – тішать моє самолюбство, – тихо каже мені на вухо. – Сам я, на жаль... – з лукавинкою мружиться, – може, й на щастя, не відбувся як письменник”. <…>

– Ніколи не думав, що ви такий падкий до жінок, – AS здивовано протяв мене наскрізь гострим поглядом.

– Еге ж... Було… Та, на диво, помалу відпала охота волочитися хапки по чужим постелям... Повірте, більше не рвуся завзято до бою. Так, інколи раз-два в квартал можу піти в розвідку, взяти „язика”, і потому! Досить... Мужньо й безстрашно відслужив на любострасному одрі. Тепер, буває, піддаю аналізі прожите, немов переглядаю старі фільми і, що цікаво, геть не хочеться ще раз його повторити. Жагуча хіть потроху з роками втрачає ту важність, ніж, зазвичай, вважають її замолоду. І мало-помалу віддаєш перевагу природним явищам під час невимушеного споглядання за ними. Десь тоді на підсвідомому рівні зринає така собі думка-мацюпулька, мовляв, і я причетний до одного з тих явищ. Адже сáме вони – незбагненні і втаємничені впорядковують безлад. А ми, безперечно, активні учасники того неугавного процесу. Тож, як не крути, а безмежний світогляд арійства не слід було заганяти у штамповані рямці бляшаного розп’яття. Монотеїзм, вочевидь, не виправдав себе, а тільки завдав непоправної шкоди всім: і хто про всяк його сповідує, і хто підступно зазнав від нього насильства. Чистого розуміння одного Бога по-справжньому не існує; радше вибудовано для одурманювання звичайнісіньку компіляцію хитровзутими мудрагеликами. Бо в одному загоні легше тримати маржину. Звідси, на догоду тому ж таки монотеїзму, і змахлювали левіти на руїнах Колізею, непомітно підмінили поняття cultura, обернули на брутальну лайку. А за тривожних часів псевдо-Відродження домоглися свого цілком і повністю: окультурену лайку спритно застовпили в хистку свідомість як еталон поклоніння рукоблудству. Тепер, нате, солодійство та статеві збочення мають уже більше значення, ніж природні стосунки між чоловіком і жінкою. Відповідно те все передається в акурат на весь загал. Через що мало хто з сущих природнім чином отримує задоволення. Доволяться ба тим, що абияк лежить під руками. Голь таки взяла верх над Паном, опустила його до рівня цапа-скомороха. Що ще треба ошуканим... Відповідь напрошується сама собою – смерті!

AS невдоволено засовався в кріслі-гойдальці:

– Даруйте, ви холоднокровно, одним махом хочете викинути на смітник прекрасні надбання цілої цивілізації. Ні-ні... Я з вами категорично не згоден. Невже набуте умом і творчістю впродовж тисячоліть нічого не варте? Шедеври... Безліч шедеврів ви зухвало іменуєте мастурбацією. Звичайно, людина пророкує собі безславний кінець. Згоден... У музейних фондах безконечності вже готуються ніші для зберігання надбань п’ятої цивілізації. Нехай і мотлох! Нехай... Згоден! Однак, власне, легко вкриті бляклою сизиною шедеври найкраще передають минулу добу. А онанізм, до слова, залишає по собі хіба присохлу потріскану ляпку, що лишень її тернеш, і сліду нема, – AS не на жарт розійшовся, підхопився, на ходу відкрив пляшку бурштинового напою, плеснув обом по кілька крапель п’янкої „Тиси”. – Культурою, добродію, не розмінюються, мов затертими мідяками! Вона… Та ну вас… – за одним махом осушив чару. – Будьте здорові…

Я, щиро кажучи, не чекав, що AS, за натурою нібито відкритий демократ і прибічник протилежностей, так гостро сприйме мої скромні судження щодо трясця її матері культури. Тож, аби мерщій розправити круті бережечки і знову повернути мову в тихоплинне русло, я спотиньга, не обдумано, вдався до масного жарту:

– Гаразд… Нехай буде гречка. Ліпше, – в захваті надпив з пузатої склянки, – зупинимось, наприклад, тільки на лісових культурах.

Він насторожено глипнув з-під лоба:

– Хм… Або підлещуєтеся, або… Валяйте! – видно, що вже одійшов і ладен вести ненапружено казку про що завгодно.

– Знаю, ви колись, на зорі своєї молодості, закінчили лісовий технікум. Тож, цікаво, чи пам’ятаєте, як у лісі можна відрізнити бук від бучиці?

AS якусь мить помовчав і як пирсне заливчастим сміхом:

– Ох… І негідник ви. Бук від бучиці чи можу відрізнити… Звичайно – можу!.. А ви? – примружив хитре око. – Інженер людських душ… Вам, вам, а не мені, потрібно ба навіть за версту вловити та розпізнати рід, класифікувати його, щоб, бува… – не встиг він закінчити в’їдливу думку.

– Овва… Не збочуйте по-пластунськи в кущі. Відповідайте чітко на поставлене запитання, – спрожогу, в жарти намагаюся дотиснути його.

– Перестаньте… Я ж не на допиті! – притихло звів догори руки. – Здаюся… Не знаю, як у лісі відрізнити бук від бучиці. Принаймні не пригадую, щоб такому вчили мене.

– Усе дуже просто. По-народньому. Підходите в лісі до дерева і біля якого хвисьне в матні поплавок – ось вам, метре, й бучиця.

– Дотепно, – йому насправді сподобалося. – Погано я вчився в технікумі, хоч сам ліс і догляд за ним дуже люблю. Пригадую, туляться в підгір’ї розсадники, обнесені плотом або воринами. Видніються в шкілках ряди майбутніх дерев. Пораються біля них у хустках і кашкетах напівзігнуті робітники, відтак під’їжджають запряжені коні, кладуть уважно працівники на віз викопані саджанці з корінням, обмотане вологою мішковиною. Вйо! ча! вагов! – поганяє пару гнідих заклопотаний вощик; і крутими, вузькими, по намулистому камінню, зворами береться д’горі ціла процесія засаджувати облисілий ваґаш молодими деревцями. Сам я колись також дерся по тих голих схилах з в’язкою саджанців та кайлом, аби тут і там викопати на глибину й поперечник корінця ямку в зернистій засиді, рівно його розмістити у сирій баюрці, потому ще й добре походити довкола підгорнутого окорінка. Та вже в дорозі, простуючи додому разом з дорослими, десь у малечих грудях гордо зринало піднесення, що дав дереву друге життя. Так, – AS притьма освіжив бокали, – ви підло: по-єзуїтськи відчули, навпомацки схопили і влучно завдали мені по больовому нерву гострого удару. Ваша взяла! Нічого не скажеш. Визнаю, що буковий праліс не рівня лісовим культурам. Він – густа суміш віковічних традицій, рідко, де-не-де вкритий легкою поливою цивілізації. І подужати його одним махом ніхто не зможе. А вони, – інакше наразі й не скажеш про прищеп на захаращених рубках, – випещені лярви для крадіїв лісу. За ними відтак навперейми полюють і злодюжки-бідолахи, що пиляють їх за гріш на продаж, і значно кмітливіші махлярі з тугими гаманцями. Ясен, дуб, ялиця, смерека, модрина, клен-явір користуються неабияким попитом у безсердечного перекупника. А тобі за те, що колись з трепетом садив їх на роки, – дзуськи, хіба що дірка від бублика. Згоден!.. – AS підійшов до коминка, знехотя взяв з лутки жіночу статуетку з вузькою голівкою та огрядними сідницями, покрутив на всі боки глиняну цяцьку. – Мда... В Халеп’ї роздули хтозна-що: зліпили з черепків ялову корову й нарекли її ефектно – Трипільська культура. То й що?.. Захоплення волами на биків не передається.
 

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати