Прокляття

Володимирський ґруник

Ой, а як залуплюємо очі до неба, в молитвах... (А чи в молитвах?) Пригадалася наразі буковинська співанка:

– Кажуть люди, що я курва, а я ся не каю.
Молодов ся накурварю – старов ся покаю.

Здається, се про нашу неньку, неньку Україну. Наплодила байстрюків од всіляких зальотників, і тепер має цвіту по всьому світу. Та неабияких, а прищеплених. А дівчатка тії у віночках – милі ФЕМЕНістки, а хлопчаки в шароварах, любо леґіону  Елтона Джона на їхні сідниці глянути. Маємо ким пишатися! А пісня, що в нас за пісня... А голосочки, що за голосочки... А поети твердо-гострі, мов міцні кілочки! Хоч греблю ними гати... Одна лем біда волочиться слідом: відмінюємо у наших рокованих негараздах клятих воріженьків на всі лади! Та, аби: рік, двадцять, сто... Тисячоліття. Й що то – за напасть?

Учора зустрів на Дніпрових схилах старця, наче й не безхатько на вигляд. Скидається радше на волхва, або й на самого ж Дажьбога. Сидить на лавці, подумки мружиться до західного Сонця. Зацікавив мене. Сів я й собі поруч тишком. А тут іде в дранті стара пролетарка, неохайна, морхла, зупинилася, жалісно каже: «Помогите, ради Бога. У меня ничего нет». Прохопилося в мене: «Я ж такий, як ви». Вона, диви, зозла розвернулася: «Что-то не видно»,  – набундючилась і звично почимчикувала рівним серпантином до пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру. Чіпляється, бачу, вже до інших. А старець на те не зважа. Незворушно подумки мружиться до західного Сонця. Відтак підвівся й до когось каже: «Заради Бога милостиню не просять», – і подався знехотя виярком угору.

Стара... Старець... Урізнобіч ідуть.

Струп...

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати