Мій Олекса Мишанич

Олекса Мишанич

Та десь чверть віку тому мені випало познайомитися з особливим уродженцем рідного краю. Ставним, елеґантним і, що прикметно, культурним у спілкуванні  верховинцем – Олексою Мишаничем. Ех, справді про таких кажуть: народжуються раз на сто років. І я знав Його! Щоразу при зустрічі або телефоном на моє: «Як ся маєте?» – Олекса Васильович з нотками іронії відповідав: «Помалу тручаю біду вперед». І зав‘язувалася межи нами щира й по суті розмова. Не пригадую, щоб він коли-небудь вдавався до пустопорожніх теревень.

Наприкінці вісімдесятих років у приміщені готелю «Братислава» зібралися були закарпатці, які мешкають у столиці, щоб офіційно відтак зареєструвати земляцтво, й на мою пропозицію іменувати його, земляцтво, – «Файні люди», обрали керівництво під орудою Миколи Бідзілі, куди ввійшов й О. Мишанич. Олекса Васильович узяв на себе керунок з гуманітарних питань. Тепер од тих «файних людей» залишилося мало, та кожен з них добрим і теплим словом згадує пана Мишанича. Позаяк Олекса Васильович під час «закарпатських» зустрічей у Києві передавав нам свої знання й таки старався мохом оброслих стовідсоткових совків просвітити…

Коли розперезалося на Закарпатті «політичне русинство», запросив мене до себе О. Мишанич в Інститут літератури, де тоді працював керівником відділу давньої і класичної української літератури, й виклав своє бачення того, що коїться в краї спецслужбами чужоземних держав і доморослими холуями. На те й кажу йому: «Так чому ж нас тут тільки двоє… Гукайте сюди й Василя Німчука з Інституту мовознавства, світило ж, наше, закарпатське, нехай і він висловить свою думку: що і як нам робити…» Пан Олекса зателефонув В. Німчуку (Інститут мовознавства розміщений у тій же будівлі, що й літератури). Через хвилин десять-п‘ятнадцять надійшов Василь Васильович, і хоч попервах ВВ переконував нас обох, що він твердий русин та, попри те, ще й щирий українець, одначе, не збирається публічно боротися з «політичним русинством», Олекса Васильович, бачу, розгнівався, принципово й категорично поставив запитання: «Василю, ти з нами?!.» Й лагідна та мила вдача В. Німчука щиросердно кивнула: «Аяк‘…» І в республіканських ЗМІ незабаром з‘явилися перші публікації на задану тему!

Не раз Олекса Васильович запрошував мене до себе на роботу й розповідав про своє верховинське коріння, знатний рід і батька-ґазду, який за чехів перебрався жити з сім‘єю з Міжгірщини на Ужгородщину. Й завжди дарував книжки, як свої, так з його ж передмовою, ним упорядковані, рецензовані й редаговані… Скажімо, Авґустин Волошин «Твори» (МПП «Ґражда»), Олекса Мишанич «Карпати нас не розлучать» («В-во «Карпати»), Олекса Мишанич «Йосиф Сліпий» (ПБП «Фотовідеосервіс»), Олекса Мишанич «Крізь віки» (В-во «Обереги»)… Підписував каліграфічно ручкою з чорно-золотим пером «Дорогому Ярославу Оросу…» Безумовно, він мене шанував і щиро вірив у мої можливості! Написав широкий відгук на мою творчість, а 1999 року в колі «київських закарпатців», журналістів і видавців моїх «Кощун. Хроніки волхва» презентував дане видання.

Щоразу надсилав мені поштою бюлетень про Карпатську Україну, що отримував од видавця Василя Маркуся з Чикаго, з того інформаційного видання  я вперше довідувався про маловідомі сторінки становлення українства в краї. 

Пригадую, розповідав, що розшукує в архівах документ, який засвідчує, що мадяри Закарпаття мали б поставити «золотий пам‘ятник» першому секретарю Закарпатського обкому партії Івану Туряниці. Позаяк товариш Сталін, на кшталт кримських татарів, мав намір усіх закарпатських угорців як сателітів Гітлера переселити з насиджених домівок у «места не столь отдаленные», а на їхнє місце «перекинути» з Нечорнозем‘я Росії Ванюш і Катюш. Але завбачливий і далекоглядний верховинець Іван Іванович, який устиг, перебуваючи кілька років в еміграції у Союзі, вивчити «сверный» норов тих таки Ванюш та Катюш, якимось чином зміг таки переконати Йосипа Віссаріоновича не чіпати вірних нащадків Альмуса й Арпада… (Нехай уже мадяри живуть з нами пліч-о-пліч, аніж вошивий русин узуватиме «языкатые» лапті кацапа й вдаватиме з себе в Ужгороді або Мукачеві хвацького  м а ц к а л я). Що нині й коїться у згаданих містах!

Якось іду незадоволений і на розі Хрещатика та Європейської площі зустрічаю О. Мишанича. Він укмітив мій кепський настрій. (Тоді я працював керівником прес-служби Товариства «Просвіта»). Цікавиться: «Що сталося?» Кажу: «Павло Мовчан вимагає писати й давати в ЗМІ те, чого насправді не робить «Просвіта»… На що я відмовився». Подумав Олекса Васильович і каже: «Мене призначили заступником голови щойно створеного ВАКу, ходіть піднімати вітчизняну науку». Та побув я з рік у ВАКу, надивився на корумпований український «науковий» люд і чкурнув од написання кандидатських і докторських дисертацій, що їх би, звісно, захистив за виграшки. Перегодом й О. Мишанича виїли звідти запопадливі хабарники від науки.

Коли не стало Олекси Васильовича, у день похорон, кажу професору Василю Яременку, з яким тоді працював: «Іду попрощатися з Мишаничем». (А знав, що В. Яременко й О. Мишанич порізно трактують «Велесову книгу», або ж «Слово о полку Ігоревім, [зараз не пригадую], через що мали натягнуті стосунки). Василь Васильович, до його честі, хоч і почувавcя тоді не вельми добре, замовив одразу службове авто: «Поїдемо разом»… І там, на погребі, я вперше побачив Миколу Мушинку з його розкішними вусами. Стояв осторонь академік і зажурено думав, либонь, що втратив надійного побратима. (Див. Микола Мушинка «Мої взаємини з Олексою Мишаничем в останні роки його життя»).

Минуло кілька літ… Очолював я редакцію газети «Українська газета плюс». Підходить до мене Ольга Мельник, яка «відала культурою» й запитує: «Пане Ярославе, ви знали Олексу Мишанича?» – «Ще б пак. А що сталося?»  – «В музеї книги та друкарства України експонується виставка, присвячена його 75-літтю від дня народження. Можна, я зроблю звідти матеріал?» – «Не можна, а треба!» (Див. Ольга Мельник ««Верховинець із серцем соборника»).

У моїй скромній книгозбірні викрашається на чільному місці літературна та історична пам‘ятка «Літопис руський» і чималенький том «Українська поезія. Середина ХVІІ ст.» І там, і там відповідальний редактор Олекса Васильович Мишанич. Я знав Його… Чим дорожу й пишаюсь!

Сьогодні, 1 квітня, О. Мишаничу виповнилося б 80. З ініціативи Миколи Бідзілі та за сприяння Івана Магея в приміщені Товариства закарпатців у м. Києві відбувся вечір пам‘яті Олекси Васильовича. Тепла й зворушлива зустріч друзів і колег О. Мишанича. Іван Дзюба, який не зміг прийти, надіслав кілька слів. (Цитую):

«Олекса Мишанич – світла постать для всіх, хто його знав. А знали його і колеги-літературознавці, з якими працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка; і в Спілці письменників України, де не раз виступав; і у видавництвах, які радо користувалися його порадами, консультувалися з ним або просили його допомоги при складанні своїх історико-літературних програм; знали його й студенти, що читали його книжки або слухали лекції. Діапазон його літературознавчих праць був широкий, але раз у раз він звертався до рідного Закарпаття, до його історичної і культурної спадщини. В період нав‘язаних Україні політичних ігор навколо «русинського питання» він мужньо і компетентно викривав фальсифікаторів історії, переконливо говорив про русинську гілку великого українського дерева.

Олекса Мишанич був талановитим і працьовитим ученим. Він був красивим мужчиною, випромінював благородство і викликав довіру й повагу.  Був доброї закарпатської породи!

Ми його пам‘ятаємо. Його слово живе» (Кінець цитати).

Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський зазначив, що О. Мишанич був «фантастично відданий роботі чоловік. Я не зустрічав таких». І запевнив, що незабаром в Інституті відбудеться вчена рада, присвячена творчості Олекси Васильовича. Багато добрих слів про ювіляра сказали його учні та ті, хто з ним навчався ще в Ужгородському університеті. Зокрема, закарпатці: Василь Німчук і Василь Сухан, а також кияни: подружжя Сулим, Святослав Воїнов, Юрій Полешенко, Геннадій Нога…

Теги: Мишанич

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати