Україна Генріха Белля

Тоді він був нацистських солдатом і відступав з боями Україною. Був поранений. Тоді про нього світ ще не знав. Учорашнього працівника боннського букініста, який мріяв вправлятися словом, як сам перегодом висловився: «Пробував свої сили як вільний письменник». Але Третій Рейх не зважав на те, й в липні 1939 року його двадцятидвохрічного призвали до армії, де перебував до самого закінчення війни. Служив телефоністом, хоч жодного разу не вистрілив. Брав до рук карабін лише тоді, коли фельдфебель давав нагінки йому, що зброя не почищена. Попри те, він був солдатом нацистської Німеччини, а по війні… став лауреатом Нобелівської премії. Генріх Белль (Heinrich Böll). Уродженець Кельна.

Генріх Белль
Генріх Белль

На запитання журналіста про свою національну свідомість, він 1979 року сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили. Через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мрія про окрему рейнську державу… Ось і Аденауер був такий самий, як мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір».

Майбутній письменник із світовим ім‘ям був найменшою шостою дитиною в сім‘ї висококласного столяра й різьбаря, який не зараховував себе ні до дрібних буржуа, ні до голоти. Жив тільки з своїх рук. Що заробить. Слово «бюргер» у сім‘ї вважалося за лайку. Та, коли тодішня влада натякнула батькові, що його майстерня змогла б отримати вигідне замовлення, якщо він одного з синів віддасть у штурмовики, через скруту, як писав український літературознавець Дмитро Затонський, – на сімейній раді принесли «в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Потому вже Г. Белль в оповіданні «Самовільна відлучка» передасть згадану подію. Проте ітиметься там про братів Бехтольдів, які розіграють у карти, кому ж з них одягнути військову форму…

Як згадував відтак письменник: «Моя не переробна (і донині не переробна) антипатія до нацистів не була опором, вони  ч и н и л и  о п і р  мені в усіх сферах мого існування… Я просто-таки  н е  м  і  г  вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край».

Йому, бувало, дорікали ті, хто народився після Другої світової війни, мовляв: «Чому ж їхня сім‘я все-таки не емігрувала з нацистської Німеччини?» Скажімо, як Ремарк, або ж Анна Зегерс, брати Манни, Брехт і багато інших відомих німців, на що майбутній Нобелівський лауреат казав: «Таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць… Куди [емігрувати] і хто ми такі?»

Відразу до нацизму та безумства війни Г. Белль дохідливо й яскраво виклав у своїй першій повісті «Потяг точно за розкладом», що побачила світ 1949 року. Події переходять на українських теренах майже наприкінці війни. Герої твору раз-у-раз навертаються в своїх спогадах до Криму, Черкас, Нікополя...

«Потяг точно за розкладом»

Молодий солдат вермахту Андреас, після відпустки, повертається на Східний фронт. У потязі «Париж-Перемишль» його охоплює страх: «Скоро я буду мертвий. Помру. Скоро». Надворі вересень 1944 року. Його непокоїть, де саме зустріне смерть. У Львові, Чернівцях, або Нікополі? «Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя». Напевне, рояться божевільні думки, загине десь між Львовом і Чернівцями. «Крим оточений», – чутно у вагоні. Потяг минає Дрезден-Дортмунд- Нордгаузен…

Андреас пригадує Керч, Одесу, Миколаїв, Нікополь, і намагається уявити собі Чернівці, Львів і саму ж Галичину. «Десь там ще є Волинь». Хтось у вагоні розгортає карту, тицькає пальцем: «Коломия». Там, унизу мапи, розташована Східна Галичина, й зовсім близько Буковина та Волинь. «Ці назви – як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив‘янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка».

Йому стає страшно, що помре між Львовом і Чернівцями, «на тих безкраїх чужих просторах». А потяг мчить крізь ніч, точно за розкладом. «Слово «Галичина» схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю… Галичина… темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину».

Перемишль. Потяг прибув точно за розкладом. І поки відпускники чекають наступний, щоб доїхати ним до Львова, перемовляються, пригадують, як відступали з Очакова, Миколаєва, Одеси. «Шість тижнів ми сиділи на позиції вище Сиваша… там, скільки оком кинь, ні будинків, ні навіть якоїсь руїни. Болота, вода… верболози…» Другий кинув: «Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони!» Третій сумно додає: «Наших розбили під Черкасами».

Нарешті вони прибули до Львова. «Тут великий вокзал, чорні металеві конструкції, брудно-білі таблички біля платформ… Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими».

Андреасу невтямки, задля чого він тут, у Львові, «в будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому будинку… Двадцять дев‘ять років тому тут була ще Австрія… потім була Польща… потім – Росія… а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина».

Й, коли він опинився в борделі, раптом поцікавився в повії: «Яке місто розташоване за сорок кілометрів від Львова в напрямку… в напрямку Чернівців?», і почув у відповідь: «Стрий».

«Стрий… Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия… навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті, що мені дав Віллі…»

Інтуїція його не підвела. Андреас таки загинув дорогою на Стрий.

Белль і Стус

Байка про те, що Генріх Белль висував Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, фактично ніде і ніким не підтверджена. Знаємо, що сам Г. Белль отримав цю високу нагороду 1972 року «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури». Того ж таки року його обирають президентом міжнародного пен-клубу. Його в шістдесятих-сімдесятих роках перекладають і друкують у Радянському Союзі. Він часто приїжджає до своїх московських і тбіліських друзів, але уникає зустрічей у приміщенні Спілки письменників.

Й, коли розпочався суд над А. Синявським, Ю. Данієлем, і коли розпочалися переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, автор «Потяга точно за розкладом» виступив з рішучим протестом. І, звісно, 1973 року на його творчість у Союзі наклали табу. Хоч, треба сказати, він вбачав у комунізмі «все ще надію, все ще можливість для людини «підкорити собі» цю землю». В розмові з Марселем Райх-Раніцкі 1967 року він не приховував, що міг би стати комуністом: «Але Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Що стосується Василя Стуса, то Г. Белль справді був став на захист українського поета-дисидента. Про це дослідив у своєму журналістському розслідуванні Вахтанг Кіпіані.

З телефонного інтерв‘ю німецькому радіо 10 січня 1985 року

Біля мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер: «... В чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?»

Белль: «Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність ... Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а винятково на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».

Кореспондентка далі запитує письменника – чи широка обізнаність про в'язня "охоронятиме" його перегодом від нових репресій?

Белль: «Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснені з ініціативи товариства Орієнт-Окцідент.

Велика поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, позаяк він насправді в дуже скрутному становищі, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Будемо сподіватися, що в якийсь день не настигне вістка, що все було надто пізно».

Одначе, Василь Стус пережив Генріха Белля на півтора місяця. Нобелівський лауреат помер 16 липня 1985 року в Кельні.

04 лютого 2013р.

Теги: Белль, Стус

Коментарі

М.Дочинець 2013-02-06 / 22:31:42
Люблю Бйоля із студентської лави. Перечитував усе, що вдалося знайти, збірку новел "Біла ворона" носив як захалявну книжечку. А про цей український його слід не знав. Велике слово - велике діло...

ярослав орос 2013-02-06 / 11:42:26
дякую добродіям гаврошу, местному, кришенику за добре слово...

хоч, видається мені, хтось, та мусить, дриснути тута, на сьому полі, з паршивих овець, інакше не котитимуться благуваті ягнята, й пастирі, звісно, не матимуть кого пантрувати!
слава україні...

Кришеник 2013-02-06 / 00:04:48
Я, на свій жаль, ні до ФСБ, ні до Моссаду... Тому й похвалю за всі останні записи пана Ярослава. Отак і маленький хор з добрих фанів нового Ороса створився. А хулителі хай мовчать.

МѢСТНЫЙ 2013-02-05 / 18:05:20
p.s.
ваще удивляюсь: за сутки ни одного засера: у платных троллей выходной что ли?
так в ФСБ - обычный рабочий день, в МОССАДе тоже как бы не кошерный день... устали бороться с Оросом? :) а это неплохой признак :)

МѢСТНЫЙ 2013-02-05 / 17:49:49
ну Слава Даждьбогу и Исусу Христу (вкупе с незалежной Украиной)!
пан Орос судя по всему вышел из "холодильника-жмурки".

ой млядь. сейчас над ним смеются. через 30 лет его будут изучать в вузах (если всё пойдёт как надо - по-нашему) на литературоведении - кратко, со смыслом, ффточку...
а пока он - мишень для деревенских дурачков. плюют, срут - довольны!!!

Гаврош 2013-02-05 / 09:11:01
Гарно!