Україна Генріха Белля

Генріх Белль

На запитання журналіста про свою національну свідомість, він 1979 року сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили. Через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мрія про окрему рейнську державу… Ось і Аденауер був такий самий, як мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір».

Майбутній письменник із світовим ім‘ям був найменшою шостою дитиною в сім‘ї висококласного столяра й різьбаря, який не зараховував себе ні до дрібних буржуа, ні до голоти. Жив тільки з своїх рук. Що заробить. Слово «бюргер» у сім‘ї вважалося за лайку. Та, коли тодішня влада натякнула батькові, що його майстерня змогла б отримати вигідне замовлення, якщо він одного з синів віддасть у штурмовики, через скруту, як писав український літературознавець Дмитро Затонський, – на сімейній раді принесли «в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Потому вже Г. Белль в оповіданні «Самовільна відлучка» передасть згадану подію. Проте ітиметься там про братів Бехтольдів, які розіграють у карти, кому ж з них одягнути військову форму…

Як згадував відтак письменник: «Моя не переробна (і донині не переробна) антипатія до нацистів не була опором, вони  ч и н и л и  о п і р  мені в усіх сферах мого існування… Я просто-таки  н е  м  і  г  вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край».

Йому, бувало, дорікали ті, хто народився після Другої світової війни, мовляв: «Чому ж їхня сім‘я все-таки не емігрувала з нацистської Німеччини?» Скажімо, як Ремарк, або ж Анна Зегерс, брати Манни, Брехт і багато інших відомих німців, на що майбутній Нобелівський лауреат казав: «Таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць… Куди [емігрувати] і хто ми такі?»

Відразу до нацизму та безумства війни Г. Белль дохідливо й яскраво виклав у своїй першій повісті «Потяг точно за розкладом», що побачила світ 1949 року. Події переходять на українських теренах майже наприкінці війни. Герої твору раз-у-раз навертаються в своїх спогадах до Криму, Черкас, Нікополя...

«Потяг точно за розкладом»

Молодий солдат вермахту Андреас, після відпустки, повертається на Східний фронт. У потязі «Париж-Перемишль» його охоплює страх: «Скоро я буду мертвий. Помру. Скоро». Надворі вересень 1944 року. Його непокоїть, де саме зустріне смерть. У Львові, Чернівцях, або Нікополі? «Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя». Напевне, рояться божевільні думки, загине десь між Львовом і Чернівцями. «Крим оточений», – чутно у вагоні. Потяг минає Дрезден-Дортмунд- Нордгаузен…

Андреас пригадує Керч, Одесу, Миколаїв, Нікополь, і намагається уявити собі Чернівці, Львів і саму ж Галичину. «Десь там ще є Волинь». Хтось у вагоні розгортає карту, тицькає пальцем: «Коломия». Там, унизу мапи, розташована Східна Галичина, й зовсім близько Буковина та Волинь. «Ці назви – як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив‘янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка».

Йому стає страшно, що помре між Львовом і Чернівцями, «на тих безкраїх чужих просторах». А потяг мчить крізь ніч, точно за розкладом. «Слово «Галичина» схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю… Галичина… темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину».

Перемишль. Потяг прибув точно за розкладом. І поки відпускники чекають наступний, щоб доїхати ним до Львова, перемовляються, пригадують, як відступали з Очакова, Миколаєва, Одеси. «Шість тижнів ми сиділи на позиції вище Сиваша… там, скільки оком кинь, ні будинків, ні навіть якоїсь руїни. Болота, вода… верболози…» Другий кинув: «Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони!» Третій сумно додає: «Наших розбили під Черкасами».

Нарешті вони прибули до Львова. «Тут великий вокзал, чорні металеві конструкції, брудно-білі таблички біля платформ… Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими».

Андреасу невтямки, задля чого він тут, у Львові, «в будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому будинку… Двадцять дев‘ять років тому тут була ще Австрія… потім була Польща… потім – Росія… а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина».

Й, коли він опинився в борделі, раптом поцікавився в повії: «Яке місто розташоване за сорок кілометрів від Львова в напрямку… в напрямку Чернівців?», і почув у відповідь: «Стрий».

«Стрий… Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия… навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті, що мені дав Віллі…»

Інтуїція його не підвела. Андреас таки загинув дорогою на Стрий.

Белль і Стус

Байка про те, що Генріх Белль висував Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, фактично ніде і ніким не підтверджена. Знаємо, що сам Г. Белль отримав цю високу нагороду 1972 року «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури». Того ж таки року його обирають президентом міжнародного пен-клубу. Його в шістдесятих-сімдесятих роках перекладають і друкують у Радянському Союзі. Він часто приїжджає до своїх московських і тбіліських друзів, але уникає зустрічей у приміщенні Спілки письменників.

Й, коли розпочався суд над А. Синявським, Ю. Данієлем, і коли розпочалися переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, автор «Потяга точно за розкладом» виступив з рішучим протестом. І, звісно, 1973 року на його творчість у Союзі наклали табу. Хоч, треба сказати, він вбачав у комунізмі «все ще надію, все ще можливість для людини «підкорити собі» цю землю». В розмові з Марселем Райх-Раніцкі 1967 року він не приховував, що міг би стати комуністом: «Але Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Що стосується Василя Стуса, то Г. Белль справді був став на захист українського поета-дисидента. Про це дослідив у своєму журналістському розслідуванні Вахтанг Кіпіані.

З телефонного інтерв‘ю німецькому радіо 10 січня 1985 року

Біля мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер: «... В чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?»

Белль: «Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність ... Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а винятково на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».

Кореспондентка далі запитує письменника – чи широка обізнаність про в'язня "охоронятиме" його перегодом від нових репресій?

Белль: «Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснені з ініціативи товариства Орієнт-Окцідент.

Велика поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, позаяк він насправді в дуже скрутному становищі, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Будемо сподіватися, що в якийсь день не настигне вістка, що все було надто пізно».

Одначе, Василь Стус пережив Генріха Белля на півтора місяця. Нобелівський лауреат помер 16 липня 1985 року в Кельні.

Теги: Белль, Стус

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати