Тиса

                                                                                                                  Н. Райх

З нетерпінням узяв цимбали з паском і перекинув його, пасок, через голову, зручно вмостив на шиї. Майже ввесь у білому, тільки постоли, черес та крисаня з пір‘їнкою сойки затлумлюють його просторі холоші білосніжних ногавиць і нарозхрист вишиванки. Через плече треться на боці мосяжна табівка. Рушив узбіччям, уздовж річки, з передмістя, й не зважає, як з подивом зирять уже з перших садиб ошелешені очі та з вікон автівок проїжджі. Залюбки виводить дерев‘яними кливчиками по сріберних струнах, співає. Й не скажеш – зажурено, легко чи по-бетярськи!

Іде норовливо, а обіч котить тихо-тихо гірська річка. Іде наразі не проти й усупереч, як зазвичай, течії, а смирно – за водою. Разом із раннім листопадом, що меркне в сяйві  лляного в смугах неба. А річка грає живим сріблом, переливається дрібен цвітом шовкової косиці, райдужно іскриться. Він – онде: простує берегом, чує її, та не бачить!

Утратив час.

Спробуй тепер потертому життям актору впізнати мінливу річку, що колись отроком безтямно покохав. І втратив її враз, як ген – загаченим звором – не міг торгнутися сих берегів. Вона тоді, безумовно, взяла шлюб з доступним і судженим Дунаєм.

Перегодом урвалася на зворі гать, і він на радощах та з легким смутком подався в балаган мандрівним лицедієм, почасти й постановником. І надумав з роками поставити власну ж драму з промовистою назвою «Тиса». (Взяв за фабулу перипетії з життя першої дружини Єсеніна – Зінаїди Райх). Безумовно, готуючи «Тису» до постановки, він уніс дещо й з своїх прадавніх щоденникових записів, у яких отроком звертається до однойменної річки…

Узбіччям, уздовж річки, він уже дістався середмістя, й у кутку, на розпутті, вмостився біля мосту. Грає на цимбалах, ще й приспівує. Снує туди-сюди нáрод, глипне на прояву, стенає плечима: «Сказився чоловік». А йому все ‘дно! Коли захоче, вийме з табівки кресало, скрутить уважно лист довгану у рурку, смачно послинить уздовж, запалить, і в нірвані затягнеться їдким димом.

Бува, діткливі міщухи та гості міста намагаються кинути на срібні струни мідяка або й паперову гривню, та він на те бридко відсуває  дерев‘яним кливчиком:

– Заберіть лушпиння…

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати