«Міністерство пропаганди» УжНУ. Шумицька

Рідко потикаюся на люди. Майже завжди виключно для того, аби нажити чергового ворога. Але що поробиш, коли зло – персоніфіковане.

«Міністерство пропаганди» УжНУ. Шумицька

Я не знайомий з Галиною Шумицькою. Принаймні, не пам’ятаю її зі спільного студентського минулого в УжНУ, про яке вона мені нагадувала, зателефонувавши після появи на Закарпатті онлайн інформації про неперезатвердження ректором Ващуком на посаді в.о. декана філологічного факультету Юрія Бідзілі та, відповідно, призначення на цю посаду її, Галини Шумицької. Та інформація не була якоюсь значущою і просто ілюструвала ущербну логіку дій Ф.Ващука, а тому мене здивував як сам дзвінок, так і прохання зняти з сайту публікацію, або, принаймні, видалити деякі з коментарів. Акцентовано – від людини, яка мала б розуміти, що таке журналістика.

Тепер я знаю Галину Шумицьку. Не особисто. А за діями. За вчинками. І розумію, що на цій посаді вона таки опинилася не випадково…

Відділення журналістики в УжНУ з часу його створення одразу мало проблеми. І найбільшою була та, що серед його викладачів практично немає власне журналістів. Лише перекваліфіковані філологи, що жодного дня не працювали в ЗМІ. Немає навіть журналістів-ремісників, які б, принаймні, могли передати студентам здобуту на власному досвіді майстерність якісно володіти словом і здатність фахово його застосовувати. Тим більше немає медійників, які пройшли жорстке і безкомпромісне випробування свободою слова, аби власним авторитетом задавати молоді високі журналістські стандарти.

І, що найгірше, вже не вірю, що будуть. На філфаці УжНУ – час Ф.Ващука і  Г.Шумицької. І жоден справжній журналіст не піде працювати різником на ту фабрику з продукування журналістського фаршу, що її у вигляді Медіацентру УжНУ організувала нинішній в.о. декана філологічного факультету.

Переконаний, що зайво буде пояснювати п.Шумицькій ту просту банальність, що не можна починати навчати майбутніх журналістів на практиці роботи прес-служби. Тим більше – специфічної ващуківської, де обов’язковою умовою всіх публікацій є повторювання всіх регалій «шефа» перед його прізвищем. Разом з підлабузницьким використання «по-батькові», успадкованим з раболіпної азійщини, яка суперечить українській європейській традиції. Бо першим, чого насправді треба вчити майбутніх журналістів, це вміти говорити правду. Незважаючи на обставини, чини та регалії. Але у випадку Медіа-центру, в якому адміністративно сконцентрували весь ще податливий, не сформований журналістський «матеріал», що демонструє бодай якусь іскру журналістського таланту, про правду не йдеться взагалі. Федір Ващук має своє уявлення про журналістику, вже викристалізував його сумними реаліями своєї ЗакДУшної вотчини і вже готовими переніс ці пропагандистські стандарти в окупований за сприяння Табачника УжНУ. Потрібна була тільки людина, яка цей досвід втілить на практиці.

До честі Юрія Бідзілі, цією людиною виявився не він…

«Наразі такого спеціалізованого підрозділу не має жоден інший класичний навчальний заклад України», – хвалиться в одному зі своїх інтерв’ю Ф.Ващук. «Наразі такого спеціалізованого підрозділу не має жоден інший класичний навчальний заклад України», - слово в слово луною повторює свого шефа у вступній статті на сайті Медіацентру його «редакція​». І я переконаний, що ні він сам, ні Г.Шумицька справді щиро не спроможуться зрозуміти, що у цьому плані УжНУ – не лідер, не взірець, вартий наслідування, а ганебний прецедент, аналогів якому справді немає у вищій освіті України.

Саме тому  справжня журналістика тепер розвиватиметься в УжНУ не за принципом «за», а, швидше, «всупереч». І для неї, можливо, це краще, корисніше, ніж розвиватися в тепличних умовах. Бо принаймні частина дітей, що їх насильно вписали в структуру «міністерства пропаганди» Ващука, зараз формуються як журналісти саме через відчуття внутрішнього спротиву тОму, що їх змушують робити. А деякі, хто здатен мислити більш самостійно, критично та усвідомлено, – навіть через огиду. Тобто, ті, кого мають навчати, виявилися стократ кращими за тих, хто взявся навчати.

«Інколи читаю сайт УжНУ і ще декілька солідарних з ним сайтів, основним завданням яких є «підтримка іміджу ректора як талановитого менеджера та наукового діяча, міжнародного експерта" (З Положення про Медіацентр ДВЗН УжНУ) і стає мені шкода студентів (та й викладачів, деканів і проректорів), які мусять виписувати оди під диктовку, проходити через редактуру та цензуру, щоб хоч трохи відбілити "імідж", який як варене пасхальне яйце у серпні - виглядає ще гарно, але запах...»

Це, пані Шумицька, слова, написані у соціальних мережах вашою студенткою. І ви, як викладач, як декан нині, в цих конкретних умовах не варті в журналістиці навіть її мізинця…

Переконаний, що вам ще доведеться самій спожити хліб з того отруєного зерна, яке ви зараз засіяли. Як вже спожив його, так і не відчувши смаку тіста, що його сам замісив, нинішній проректор УжНУ Роман Офіцинський.

Але це буде пізніше. І не важливо, в якій конкретній якості. А зараз просто дам вам ще одну неоціненну можливість зорієнтуватися в дійсності, прочитавши фейлетон, що готувався в рамках журналістської практики іншої вашої студентки, насильно рекрутованої на службу у ваше «міністерство пропаганди» Ващука. Мудрі дорослі вчасно порадили їй не здавати на залік цей справді талановитий  текст, який є її щирим сприйняттям тієї атмосфери неправди, що її продукуєте ви з Ващуком. Її спротивом цій задусі. Її викликом.

Це езопова мова. Утім, «той, хто має вуха, той почує, той, хто має очі, той побачить».

Слухайте і дивіться, пані Шумицька. І, якщо вдасться, чуйте і бачте…

 

Як піарити нове керівництво УжНУ в художньо-публіцистичному жанрі

(студентам-журналістам для проходження практики зі створення позитивного іміджу університету в Медіацентрі)

 

І все-таки вона крутиться. Галілео Галілей

– Чорт, знову, – подумав він і, навмання мацаючи рукою, вимкнув будильник. У голові шуміло і було важко cконцентрувати погляд. Потрібно було вставати та збиратися на роботу. Сьогодні на нього знову чекали недоумки з благаючими очима, пустими головами та заліковками в руках.

Віталій Георгійович був викладачем з двадцятип’ятирічним досвідом роботи. Він викладав ще при Союзі і кожен раз, коли він прокидався з важкою головою, у його свідомості пролітала думка, що в той незабутній час його б давно звільнили за таку поведінку.

У роботі Віталія Георгійовича нервувало практично все. Через це він і прикладався до пляшки – чим далі, тим більше і частіше. Нервували пришелепкуваті студенти, що поводилися так, ніби їх змушують вчитися і вони роблять йому позику, коли відповідають на іспиті. Нервували колеги з пустими поглядами, що механічно виконували свою роботу, суть якої тепер зводилася до написання конспектів, методичок, інструкцій та інших непотрібних папірчиків, замість придумати, як зробити свій предмет цікавим для слухачів. Нервував стан будівлі факультету, що виглядала так, наче витримала ядерний удар, причому як ззовні, так і з внутрішньої сторони. Нервував виконуючий обов’язки декана, що постійно розповідав байки про додаткове фінансування кафедри з обласного бюджету, яке, втім, ніхто ніколи не бачив і не відчував. Нервували студентки-журналістки, що збирали матеріал про нові досягнення кафедри. От же ж дурня – на кафедрі крейди немає, а вони питають про наукові досягнення.

Це все знов промайнуло в його мутній свідомості, поки він штовхався в переповненій маршрутці по дорозі на роботу, що також пригнічувало Віталія Георгійовича. В акті ранкового проїзду в маршрутці завжди було присутнє щось знущальне над гідністю інтелігентного, хоч і питущого викладача. 

Ранок на початку робочого тижня і без того важкий, а тут ще й небо розпустило нюні, наче образилося на людей за їхню прохолоду при погляді на нього, за те, що вони розучились радіти небесній блакиті.

Підходячи до будівлі факультету, Віталій Георгійович традиційно побачив кривдників його нервових клітин, що спокійнісінько палили прямо біля входу. Коли він підійшов, всі швидко розступилися – незважаючи на вимогливість та пильність на контрольних та іспитах, Віталія Георгійовича поважали за справедливість та непідкупність.

Увійшовши до свого кабінету, Віталій Георгійович відразу помітив зміни. В кабінеті було тепліше, ніж зазвичай, та не було протягу. Він взяв усе необхідне для проведення пари та пішов до аудиторії, де його чекало свіже м’ясо, готове всмоктувати сіль науки.

Все проходило за звичним ритуалом: вітання, перекличка, оголошення нової теми, плану та, насамкінець, викладення матеріалу. Розповідав він цікаво, наводячи приклади, пов’язуючи матеріал із його практичним застосуванням, захопившись, почав вправно жестикулювати, зображаючи певні процеси, але раптом помітив, що його майже ніхто не слухає. Хтось грався з телефоном, хтось малював у зошиті, хтось колупався в носі, а хтось навіть спав… Чаша терпіння Віталія Георгійовича була добре змащена його педагогічним досвідом, і навіть коли переповнювалась, то за рахунок поверхневого натягу нічого не виливалося на студентів. Але цього разу його досвід дав слабину і він зробив те, чого старався ніколи не робити – дав студентам роздруківку лекції, наказав читати до кінця пари, а сам вийшов з аудиторії.

Нестерпно хотілося випити, забутися, не бачити цього всього, але при думці про алкоголь його почало нудити і викладач побіг в напрямку туалету.

Наступні декілька хвилин Віталій Георгійович перебував у змішаному стані шоку та незрозумілого відчуття остраху, наче він щось вкрав. ТУАЛЕТ БУВ НОВИЙ. Увесь! Від дверей до зливу унітазів усе виблискувало новенькою керамікою. Не вірячи своїм очам він одягнув сонцезахисні окуляри поверх діоптрій, щоб краще все розгледіти та не осліпнути. Було лячно навіть увійти туди, щоб бува не наслідити.

У стані ступору, забувши про нудоту, Віталій Георгійович поплівся в напрямку свого кабінету, згадуючи несподівану зміну в ньому зранку. По дорозі він зіткнувся з прибиральницею.

– Віталію Георгійовичу! Ви вже бачили? – старенька навіть привітатись забула, так її переповнювало бажання поділитися враженнями. – За вихідні нам новий туалет зробили та вікна всюди поміняли! Нове начальство – нові порядки!

– Он воно що, – пробурмотів Віталій Георгійович та поспішив до свого кабінету. Але не встиг там сховатися, бо потрапив на очі в.о. декана.

– Доброго дня, Віталію Георгійовичу! Як самопочуття? – привітався в.о., явно натякаючи на його посталкогольний синдром.

– Ви вже мали змогу побачити, який подарунок нам зробило нове керівництво? Дуже вчасно, оперативно та якісно. А головне – з турботою про нас та студентство. Взамін просять небагато – всього лише лояльність та підтримку в новій політиці розвитку вузу. У четвер вибори декана і, сподіваюся, ви зробите правильний вибір.

Віталій Георгійович був настільки приголомшений, що пробурмотів щось незрозуміле та заховався в кабінеті. Перебуваючи в алкогольному тумані він не дуже слідкував за зміною керівництва, тому події цього ранку справили на нього неоднозначне враження. Потрібно було сісти та перетравити інформацію.

«От що я відповім отим студенткам-журналісткам! Новий туалет з нанотехнологіями! Завжди чистий, не потрібно мити!» – було першою думкою. Дурня, звичайно, але все ж, якби таке дійсно зробити, то був би фурор!

Вирішив звернути увагу на вікна, підійшов, відсунув штору – звичайне металопластикове вікно, навіть наклейку не зняли робітники. «Цікаво, вони навмисне її залишили, щоб потім, якщо керівництво не затримається на своїй посаді, зняти й продати?» – проскочила думка.

Пізніше, аналізуючи свої враження, Віталій Георгійович подумав, що алкоголь зробив його занадто цинічним – за останні двадцять років навіть цього ніколи, ніхто і ніде у вузі не зробив. Все ж несподівані зміни та слова кандидата на посаду декана не виходили в нього з голови.

Одноманітність останніх років роботи, зниження інтелекту абітурієнтів, руїна у вузі у всіх відношеннях через байдуже ставлення чиновників до освіти, падіння планки моралі у колег, друзів і тих же студентів – все це не давало Віталію Георгійовичу спокійно жити та ходити на роботу, займатися наукою та педагогічною діяльністю, все це заганяло його в тяжкий конфлікт із самим собою, який він був не в змозі вирішити сам, тому на допомогу приходила чарка.

І тут раптом, коли вже все здавалося втраченим та пустим, із найнесподіванішого напрямку прийшли зміни. Ніби й не такі аж суттєві, але все ж…

Нове почуття охопило Віталія Георгійовича. Почуття надії. Надії на більші, масштабніші зміни. Охоплений цим почуттям, він вирішив посидіти таки в туалеті. Та коли вийшов з кабінету, у нього стався ще один розрив шаблону.

Була перерва, а в коридорі сидів студент і ЧИТАВ КНИЖКУ. Студент! Читає!! Книжку!!! Та ще й на перерві! Здавалося, небесна канцелярія перевіряла на витривалість серцево-судинну систему його зношеного організму. Викладач не втримався, підійшов та заговорив із ним.

– Лащук! Чого не на парі?

– Так перерва ж, Віталію Георгійовичу.

– Що читаєш?

– Пригоди бравого солдата Швейка.

– О! Швейк. Хороша книжка. На якому вже місці?

– Пристарілий генерал прийшов інспектувати полк, де був Швейк, і приділяв надмірну увагу, пробачте, солдатським відхожим місцям.

Так, пам’ятаю, – його система пошуку інформації в мозку швидко видала на екран свідомості рядки з книги, що дивним чином були доречними в цей день: «Генерал стільки приділяв уваги відхожим місцям, ніби від них залежала перемога Австрії…   Перемога Австрії явно витікала з відхожого місця».

– А ви в мене щось маєте ще здавати?

– Одну лабораторну залишилося захистити.

– Ну давай сюди, я підпишу, – розщедрився Віталій Георгійович.

– Дякую, Віталію Георгійовичу! – зрадів Лащук.

– «Дякую» судини не розширює, – за звичкою відповів викладач алкогольним гумором, але зрозумів, що бовкнув зайве.

– Зрозумів, зараз буде, – миттєво відреагував Лащук.

– Та ні, – спохопився Віталій Георгійович. – Я жартую, не треба нічого.


...До кінця робочого дня його мучили думки про новий туалет, вікна, підлабузника-колегу, Лащука та Швейка. Коли він зібрався додому і вийшов у коридор, його знову впіймав в.о. декана і, загадково підморгнувши, спитав:

– То що ви вирішили? До четверга не так вже і багато часу залишилося…

– Що вирішив? Із сьогоднішнього дня кидаю пити. Все! Ні краплі! Можливо, настав день позитивних змін, коли все почне розвиватися належним чином і, звичайно, для цього потрібно почати з себе, – відповів Георгійович і залишив приголомшеного майбутнього декана біля виходу.

Всю дорогу додому перед очима Віталія Георгійовича стояв Йозеф Швейк, що з придуркуватим виразом обличчя запально вигукував «Вперед!».

 

...У затишному кабінеті сидів новоспечений керівник вузу і переглядав рекомендацію на Віталія Георгійовича, яку дістав з папки, що підготували для нього декани всіх факультетів. Дочитавши, він задоволено відкинувся у м’яке крісло і мовив:

– І все-таки вони працюють!

15 серпня 2013р.

Теги: Шумицька, журналіст

Коментарі

*** 2013-10-23 / 18:22:47
Шановні,слабенька журналістика на Закарпатті , як не крути ,а щоб бути сильним журналістом ,важливо знати ІСТОРІЮ ЖУРНАЛІСТИКИ І ЖУРНАЛІСТИКУ СВІТУ, інакше діла не буде , ТЕОРІЯ -СЛАБА ТОЧНО !

О.Д. 2013-08-19 / 12:53:43


За всього кілька днів - понад сотня лайків під цією конкретною публікацією тільки з Фейсбука.

Це рекорд не тільки для Закарпаття онлайн, але й для новинного сектору закарпатського сегменту інтернету загалом. Це при тому, що багато хто боїться лайкнути, бо працює або вчиться в УжНУ.

Тобто, цей абсолютний рекорд свідчить про, загалом, величезу, по суті - безпрецедентну кількість тих, хто підтримує суть сказаного у цьому матеріалі.

Думаю, це те, над чим замислитися всім, кого стосується цей запис.


Адмін 2013-08-17 / 18:09:35


Видалено коментар, написаний з анонімного проксі-сервера.


Ірина 2013-08-17 / 13:26:23
Ну, непогана вона(Шумицька). Як викладач - сувора, але справедлива. Багато навчила. Справді. Хоча з тим Медіацентром...Загнули, чесно кажучи. НЕ з цього треба студентам починати.

О.Д. 2013-08-17 / 12:40:39


Кристиночко, як випускниця Галини ВасилівнОЇ, яка "робить усе для комфортного навчання" - гордіться. )) Комфорт навчання - це, справді, велика справа... ))

Але, повторюся, мова не про комфорт навчання, не про його якість і, тим більше, не про якість конкретних викладачів. (Навіть не про якість викладача Шумицької). Аби закрити цю тему, акцентую ще раз, що в моєму тексті, у тому маленькому його відрізку, що стосується відділення журналістики в цілому, написано, що "серед його викладачів практично немає власне журналістів". І в цьому "практично" - всі згадані і не згадані вами винятки.

Квінтесенція ж суті з послідовністю її пріоритетів - у заголовку. Бо йдеться про Медіацентр - "міністерство пропаганди" УжНУ. Тобто, структуру, в якій втілюються на практиці і, що найстрашніше, прививаються молодим журналістам як норма, спеціфічні антижурналістські підходи Ф.Ващука. Навчаючи журналістиці на відділенні журналістики, у Медіацентрі її, паралельно, паплюжать. Бо вилизування ректора будь-якою ціною - це не журналістика. І, тим більше, не можна примушувати до цього студентів...

Якби мене цікавила особисто Г.Шумицька, то матеріал по ній з'явився би значно раніше. Але до до створення Медіацентру, більше того, до певних конкретних його дій, особа Шумицької мене не цікавила. Вона стала помітною для мене виключно як втілювач специфічної практики використання журналістів і журналістики, що її приніс разом зі своєю особою в УжНУ Ф.Ващук.

І МОВА САМЕ ПРО ЦЕ...


Кристина 2013-08-17 / 11:41:35
"Немає навіть журналістів-ремісників, які б, принаймні, могли передати студентам здобуту на власному досвіді майстерність" а Володимир Юрійович Тарасюк? А Іван Іванович Бабущак? Ця кафедра власними силами забеспечила студентів сучасним медіацентром, у той час, коли від держави не було взагалі ніякої підтримки! До того ж, покажіть ще хоча б одну спеціальність, де такий високий відсоток випускників працевлаштовуються по фаху?
Щодо Галини Василівної. Мене здивувала новина що вона стала в.о декана...приємно здивувала! Вона одна з найвідповідальніших викладачів на всьому філфаці! Людина, яка робить усе для комфортного навчання, до того ж, вона знавець своєї справи!
Я ВИПУСКНИЦЯ ВІДДІЛЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКИ, І ГОРДЖУСЯ ЦИМ!

... 2013-08-17 / 07:55:32
Накінець "не журналіст" запалив свічку в цьому помийному мороці.

не журналіст 2013-08-16 / 23:46:04
За коментами затирається зміст сказаного О.Д. А насправді О.Д.правий!!!

Правий у тому, що люди типу Шумицької плазують і вилизують з метою стати на трошки вищу полицю, ніж були. Вони не відповідають вимогам цієї полиці, але ж хочеться на ній бути! тим більше, що на ній і на набагато вищих полицях сидять люди, які їх висоті теж не відповідають. Які змогли туди потрапити теж не в силу професійних, менеджерських, розумових, ... здібностей. В УжНУ таких багато серед проректорів і деканів. Багато серед них і таких, що не одобряють діяльність теперішнього ректора, але мовчать, бо власна ложка може впасти в помиї. І роблять те, що їм наказує ФГВ. Вони, як і Шумицька - конформісти і не можуть щось не так казати очевидному бандиту. Але ніколи в цьому собі не зізнаються. А для того, щоб самому собі довести свою правильність, унікальність, професіоналізм,... починають травити всіх, хто з цим не згоден. У цьому трагізм сьогоднішньої ситуації в УжНУ і в Україні загалом.

Найгірше те, що студенти підлаштовуються під ці правила гри.

P.S. З Вікіпедії:
Конформí́зм — морально-політичний термін, що означає пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючого стану речей, законів, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами, ігнорування унікальності поглядів, інтересів, уподобань естетичних та інших смаків окремих людей і т. д.

КОНФОРМІЗМ ОЗНАЧАЄ ВІДСУТНІСТЬ ВЛАСНОЇ ПОЗИЦІЇ ДОМІНАНТНОСТІ, БЕЗПРИНЦИПНА І НЕКРИТИЧНА ПОКОРА ПЕВНІЙ МОДЕЛІ, ЩО ВОЛОДІЄ НАЙБІЛЬШОЮ СИЛОЮ ТИСКУ.

журналістка 2013-08-16 / 19:59:47


Диба100% прав. Най би Шумицька і Тарканій не ховалися за спинами дітей, а підписували своїми іменами матеріали, які пишуть і редагують.


Микола Донор 2013-08-16 / 19:21:46
Звичайно, звичайно. Сам на сам. Із комплексами. Нам ніхто не лікар :-)
Будьте здорові.

Микола Донор 2013-08-16 / 19:19:24
дякую, дякую. Ай, облиште, яка вже там філософічність. До О.Д. мені справді ще далеко. Але я старатимусь. І теж десь за 2 тижні стану геніальним блогер-журналістом.
Як Ви містер "три крапки ".
А поки що це просто хобі. Чи гобі? Хай філологи поправлять.

О.Д. 2013-08-16 / 19:10:22
Миколі Донору

Для чого видаляти? Лишайтеся сам на сам зі своїми комплексами. Я ж не лікар... ))

... 2013-08-16 / 19:01:21
О, як романтично, яка філософічність. Миколо Доноре, ви не Мефістофіль? Цікаво було би вас читати, якби не піонерські штанці. Ви дійсно схожі, але не на Дибу, а на свою писанину.

Студент 2013-08-16 / 18:50:14
Подивіться на сайті цього "Медіацентру" хто є його редакторами і журналістами. Це же соромно: викладачі кафедри журналістки, студенти-журналісти. Це справжній колабораціонізм. Як державний вуз може створювати орган для своєї пропаганди??? Як таке взагалі може бути? Ващук би ще своє телебачення відкрив. І до чого вони привчають студентів-журналістів, котрі там працюють? До чого? Як працювати на багатого бандита і писати статті на замовлення і під диктовку? Такого медіацентру немає навіть у ганебному університеті Поплавського. Вітаю УжНУ, він впав нжче навіть цієї планки.

Микола Донор 2013-08-16 / 18:46:17
О.Д., цей запис у цьому блозі справді стосується не Буняка, і не Ребрика, і не Ороса, і не журналістики Закарпаття.

Як і цей "камент" не стосується "матеріалу".

Це все стосується лише О.Д.

Вибач, але щоб так сильно перейнятись діяльністю Ващуковського медіацентру і, вочевидь, зрозумівши, що саме ти є останнім борцем за справедливість на теренах Інтернету, "писати з коліна" "ВНОЧІ, о пів на п’яту РАНКУ " викривальну статтю про ЗЛО ... -це, брате, ПАРАНОЯ.

"Рідко потикаюся на люди. Майже завжди виключно для того, аби нажити чергового ворога. Але що поробиш, коли зло – персоніфіковане."

А це - маніакально-депресивний синдром. Вибач, що називаю речі своїми іменами. Але ж ти любиш правду? А істину? А знаєш де вона, в чому? ЩО насправді вартісного є у нашому житті? Напевно ж ти над цим постійно думаєш. А відповіді знайшов? І які ж вони, О.Д.?

Любий О.Д. , вийди з МЕРЕЖІ, озирнись –навкруги життя набагато ширше, яскравіше і багатогранніше ніж видається з Інтернету. Час іде, а ти і багато інших «профі», витрачаєте його на те щоб мірятись у коментарях «у кого щось там більше. Пора подорослішати.

Ти справді важиш більше, бо Ващук і ко поклали на тебе, твій сайт і твої статті. Але ти не здавайся, пиши, допоки не залишишся один на один із собою. Озирнешся, а навкруги - порожньо. Ні ворогів, ні, тим більше, друзів. Тоді будеш радий і ворогам. Це з досвіду. Гіркого.

Цей «допис», як прочитаєш - видали як і багато інших раніше і не тільки до цієї статті. Я ж відразу зазначив, що він стосується лише тебе. Я і ТИ схожі. Я теж видаляю те, що мені не подобається. І залишаюсь сам.

... 2013-08-16 / 18:44:23
Ярославе, комсомольську закваску ще ніхто не викурив, а тим більше (а мо* й іншої). Такі люди всім режимам вгодять своєю "патріотичністю"... у вигляді вишиваного банного листа на задниці. Тому й найбільш небезпечні.

ярослав орос 2013-08-16 / 18:37:35
з ростиславом буняком усе зрозуміло... молодий, задерикуватий, косить бабло там -- де можна урвати... пише ангійською, думає материнською... одне слово, ващуківської проби хлоп...
айбо болить мене голова за івана ребрика... чоловік уже не той, трішечки підтоптаний, з "шевченковими" вусами... патрі(йо)т ще той, комсомольської закваски (а мо* й іншої)... своїм коштом повидавав у краї стільки друкованої продукції, аж сташно... а ще готується до 20-ти річчя своєї ж "гражди"... й на тобі, на поріз сів, тобто, як у білі гаті вбрався...
слава україні!

О.Д. 2013-08-16 / 18:26:48
...кому важлива не суть, може знову повправлятися в пошуку помилок... ))

О.Д. 2013-08-16 / 18:24:22
Євгене, всі відповіді на ваші запитання - в тексті запису, на який ви відреагували. Читайте. Ще трохи роз'яснив вам нижче Генек.

Студентка, про яку ви говорите, сама і відкрито написала свій пост в соцмережах. Наскільки я знаю, її так само вербували на службу до Ващука, але вона мала мужність і гідність відмовитися. Ви хочете, щоби я ще раз вкладав її ім'я у вуха злопам'ятної, мстивої і безпринципної особи?

Зрештою, вчіться розділяти мужність писати правду правду під своїм іменем і здатність до підставляння інших.

А ще, якщо хочете продовження розмови, наберіться самі мужності підписатися своїм повним іменем, аби було зрозуміло, з ким я розмовляю. Тим більше, якщо намагаєтеся щось довести мені саме в цьому контексті. Бо я готовий до відвертої розмови, однак зовсім не маю часу реагувати на провокації ващуківських лизоблюдів...

О.Д. 2013-08-16 / 18:12:47


Пане Буняк, вас таки вчили виключно філології.. )) Ви, взагалі, розумієте, що таке блог? Що таке журналістське розслідування?..

Мої стандарти, разом з моїми стереотипами і суспільними залежностями - на сайті Закарпаття онлайн. Як на долоні. Там же є і всі жанри, з аналітикою включно. А тут блог. За всі слова, які говорю, маю звичку відповідати. І саме тому претензії, адресовані пані Шумицькій, висловив у власному блозі і під власним іменем. Тоді як вона на сайті Медіацетру, маючи на увазі Закарпаття онлайн, вдалася до евфемізмів, а цілий професор, кандидат і ректор Ващук у всіх останніх своїх інтерв'ю, поливаючи, голослівно, Закарпаття онлайн брудом, ніяк не може вимовити його імені, називаючи "один з закарпатських сайтів". Щодо аналітики на обговорювану тему, то думаю, що незабаром порадую вас, п.Шумицьку і персонально Ф.Ващука дещицею фактів на тему "Ващук і журналістика". Це те, що вже є, але що не маю часу скласти до купи за браком часу і непріоритетністю для мене особисто теми Ващука, як би він не надував своє я, в тому числі - стараннями Медіацентру. Всьому свій час. Аби вам було зрозуміло, я не наймався на роботу офіційним ворогом Ващука. І п.Шумицької теж. Просто маю звичку писати, а не мовчати, про те, що бачу, і що болить. Був би конформістом - працював би при владі або в Медіацентрі... ))