Помер Тиберій Фекете, Тибі-бачі

Помер Тибі-бачі. Тиберій Фекете. Мій сусід і художник.

Перше для мене пріоритетніше. Тому й зірвався писати. Бо він для мене – той приклад, яким має бути сусід. І якими мають бути справді добросусідські відносини.

Майже все життя він прожив в політичному концтаборі СРСР. У державі, з якою мав непрості особисті стосунки. Починаючи з, практично, першого дня, коли при реєстрації народження у його метрику внесли ім’я Теодор, а національність – "русскій". Бо "Тиберій" і "угорець" було якось не по-радянському. Того "Теодора Теодоровича – русского" в паспорті поміняв на себе справжнього вже в незалежній Україні.  А про інші, суттєво проблемніші моменти свого «совкового» життя волів мовчати. Бо те життя жорстко, чи навіть жорстоко, навчило його не говорити зайвого. А я, не влазячи в те минуле, дізнавався про нього лише то з фрагментів, то з натяків.

Він став художником в безпосередньому спілкуванні з корифеями закарпатської школи живопису. Але так і не став членом жодної спілки. Казав, що йому досить того, що його картини роз’їхалися по всьому світу. А коли після першого інсульту паралізувало руку, якою досі тримав пензля, навчився малювати другою.

Таким я його вже і застав, коли став його сусідом – з безпорадною рукою, яку він все намагався якось прилаштувати – то на грудях, то за спиною. Ця, за спиною, рука, бачена тисячі разів до того, чомусь врізалася мені в пам’ять того дня, коли його не стало. Дня Незалежності України. Мабуть, звідти, куди пішов Тибі-бачі, саме так мені натякалося, що він піде у засвіти після чергового свого інсульту. Я побачив, але тоді ще не усвідомив того, що потім стало правдою, в яку досі не хочеться вірити...

Він був угорцем, а я – українцем. Але це стало не нашою проблемою, а нашим спільним надбанням. Бо я вітався з ним «Йоу реґелт, Тибі-бачі!», а він завжди відповідав українською – «Доброго ранку, Олег!» Українські та угорські Різдво та Великдень були для нас спільними. Ми дуже часто говорили про політику, але знаходили в ній не точки розбрату, а місця дотику.  Він любив Угорщину, прийняв її громадянство, але не покинув заради неї своє Закарпаття. І розумів Україну. Часто говорив про УПА як жертовний приклад служіння своєму народові та своїй країні, обурювався, що фільми про український повстанчий рух показували глибоко вночі. І його не дратував мій синьо-жовтий прапор на флагштоці перед двором. Хоча той майорів фактично перед його вікнами...

Я взагалі не знаю, що би могло його справді дратувати. І загалом не пам’ятаю його злим. Або, щоби він просто піднімав голос. Всі його емоції нуртували десь так глибоко всередині, що могли прориватися, вихлюпуватися назовні виключно в моменти, означені тими самими інсультами.

Раніше ми часто пили з ним каву у мене вдома, з моєї кавоварки. І обоє любили і цінували ці моменти. Але останні два роки, коли моє життя стало галопувати, на них ніколи не вистачало часу. І тепер мені бракуватиме тої спільної кави, і тих миттєвостей спілкування.

Ми ніколи не ходили один до одного через «офіційні» ворота. Між нашими дворами завжди була саморобна капурка, яку ми називали перелазом. Я більше не знаю в Ужгороді таких сусідських дворів з таким перелазом, через який можна було зайти в гості будь-коли – без попередніх домовленостей чи дзвінків у ворота. Просто так. На каву, поговорити, чи поділится смачною приготованою стравою. Тепер та фіртка відкриватиметься рідко. Хоча закритою її тримає лише пружинка, зачеплена за цвяшок. Пружинка, що її щоразу ладнав і поправляв Тибі-бачі...

Він ніколи нічого не шкодував для нас. І у відповідь нічого не хотілося шкодувати для нього. І наш двір, формально розділений старим дерев’яним парканом, попід який до нього крадькома перебралися мої бамбуки, був наче спільним. І наші вікна дивилися одні на одних. Літом навіть через листя мого винограду, котрий, на його прохання, обвив лугош перед його будинком.

Тієї п’ятниці ми спілкувалися кілька разів. І привід для цього був більш, аніж дивним: якась машина в передранкових сутінках зачепила телефонний кабель, що був натягнутий над вулицею зі стовпа через дорогу, і вирвала з даху трубостійку, до якої він кріпився на нашому будинку. Поперек вулиці висять інші такі кабелі, але доля вибрала саме цей, який до того висів більше десятка років, як і інші, не створюючи перешкоди для транспорту. Вночі різкий удар розбудив всіх, але було не зрозуміло, що стало його причиною. І лише зранку дріт, що лежав через всю вулицю і через який проїжджали вранішні машини, і відчахнута тією відірваною трубою товста гілка черешні посеред двору «розповіли» про обставини нічної незвичайної пригоди.

Це був дивний, на перший погляд, привід, щоби зустрітися, побачитися востаннє. Протягом дня Тибі-бачі заходив кілька разів, аби вирішити, як заладнати діру, що утворилася в покрівлі зірваними квадратами етерніту. І друге, що тоді врізалося в пам’ять після тієї паралізованої руки за спиною, це його якийсь позазвичайний сум. Він наче приходив попрощатися. Назавжди...

Він помер швидко і, по суті, легко. Практично миттєво. На хвилі емоцій до жінки, до якої прикипів душею останнім часом. Між тим, коли ми спілкувалися востаннє, плануючи спільну добросусідську роботу, і моментом, коли його не стало, минула всього година. І я ще досі, на завершенні третього дня без нього, не вірю в те, що Тибі-бачія вже не буде в моєму житті. В житті моєї родини.

Він став часткою моєї душі і та частка відійшла разом з ним. Натомість залишилися картини, які він дарував на мої дні народження. І в них він залишив мені частку своєї власної душі.

Сьогодні, о 14.00, ми прощатимемось з Тибі-бачієм, з художником Тиберієм Фекете в ритуальному будинку біля Кальварії.
Приходьте.

Теги: Тиберій Фекете, Тибі-бачі

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати