Руки в кайданках

ЦЕ СЛІДИ ВІД КАЙДАНОК. І ЦЕ МОЇ РУКИ, НА ЯКИХ ЦІ СЛІДИ.
І це фейси тих, хто ці кайданки на мене одягав.

Мені практично 58. Я пройшов багато. І починав з протистояння з КГБ – за перший синьо-жовтий прапор у кімнаті 4-го гуртожитку УжНУ (про те, хто піднімав два інші, великі, перші на Закарпатті, на трубі котельні позаду, вони так і не дізналися :) ), за участь у студентській (ще до двох пізніших – всеукраїнської і крайової) «Просвіті», «Студентському братстві» і РУХові. Далі – темні часи медведчуківщини і Януковича. Сайт Закарпаття онлайн – один з двох на Закарпатті, що говорив правду про Майдан. І 5 адміністративних і кримінальних справ на апогеї майданного протистояння. Згодом – жорстка і тривала спроба «закрити» мене по криміналу з «побиттям Голуба» від покидька Волошина і тодішнього очільника закарпатської міліції Шаранича, про яких писав.
І ще багато-багато чого, «здобутого» у протистоянні з усіма владними режимами і персоналіями.

Протистоянні як особистості. Олега Диби. І як журналіста.

Але НІКОЛИ ДОСІ Я НЕ БУВ У КАЙДАНКАХ.

Безпідставно.

ВИКЛЮЧНО, ЩОБИ ЗАКРИТИ МЕНІ РОТА.

Люди в цивільному перестріли мене у найвужчому місці мого маршруту з «Акваріуму» додому – на пішоходному з боку Театральної. Приблизно о 6:30 ранку. Як стало відомо пізніше, з попередньою «наружкою» – зовнішнім, певна річ – незаконнним, відстеженням мого способу життя і маршрутів пересування. Зі звертанням по імені-прізвищу. Тобто, не випадково, персонально. З телефонними перемовинами з "тіньовим закуліссям", якому звітували і з яким радилися, що робити.

Могли брати в «Акваріумі» – де я щодня, відкрито, але там камери і люди. А треба було без. Бо поза законом. І саме так – нагнутим, з руками в кайданках за спиною, через весь пішохідний міст, до машини, яка вже чекала з того боку.

Привід – надуманий і сфальшований. Точніше, без приводу. Ще точніше, справжній привід – єдиний: те що роблю і пишу ПРО КРИМІНАЛЬНО-КОРУПЦІЙНУ ЗМИЧКУ ДОНЕЦЬКОГО БАБЛА І ЧИННОЇ ВЛАДИ в контексті діяльності краматорських «Вітропарків» на закарпатських полонинах.

Уже писав і тепер просто повторюся. Процитую себе улюбленого з ранішого поста у своєму профілі у Фейсбуку:

«На Закарпаття зайшов Донбас. Кримінальний, жорстокий, бандитський. Позазаконний і навіть без "пацанячих" "понятій". При великому баблі, яке має на меті заробити ще більше бабло.

Він не підлаштовується під місцеве, він робить з наших гір свої терикони, а з нас, закарпатців, бездумну масу на взірець тих, ким звикли володіти і розпоряджатися у себе на малій батьківщині.

Вони сплюндрували, а потім без бою віддали на доплюндровування власну малу батьківщину, а тепер намагаються зробити те саме з нашою.

Вони купують все, що готове продатися, нагинають все, що гнеться, і намагаються зламати все, що стоїть на їх шляху.

Якщо ви думаєте, що відсидитеся, не вийде. Вони діють масштабно, і руйнують не тільки основи нашої європейської ментальності, але й середовище існування.

Це не фатальність. Не Апокаліпсис. Це можна і треба зупиняти. І це можливо, якщо ми відсунемо вбік все несуттєве, дріб'язкове, що розмежовує, і згуртуємося довкола головного.

І МИ ЦЕ МОЖЕМО»

Зараз я говорю від себе і про себе, але справа – не в мені. Точніше, не тільки в мені. Те, що останнім часом відбувається в цьому контексті в інформаційному просторі Закарпаття і вже України, – це безліч разів пробите моральне дно. Тих, хто на вістрі – вже багаторазово занурили в чорнодуше і чорнороте інформаційне багно. Тягають по судах. Залякують нічним розписуванням стін біля квартири і поливанням дверей кров’ю. Пресують морально і фізично. Беруть у кайданки.

Ще раз: на Закарпатті такого не було за жодному з попередніх владних режимів.

Що далі?

Неважливо.

НЕ СТРАШНО.

Журналістка-розслідувачка Олена Мудра днями подала заяву до поліції ( :) ). За умисне перешкоджання журналістській діяльності. На «низькому старті» всі правозахисні проєкти України – журналістські, природоохоронні. У тому числі – з міжнародним статусом і міжнародною підтримкою. Вони вже попередньо озвучили свою підтримку. Тепер підтягуються по факту.

Я дав собі можливість тиждень подумати. Відчути. Чи боятися. Чи замовкнути.

Я обрав.

БУТИ СОБОЮ.

У моєму випадку – наразі без деталізації та прізвищ. Як шанс для влади. Бо влада Закарпаття, яка на всіх рівнях декларує діалог з краматорським баблом бізнесом, у цьому ж контексті ЩОДО «СВОЇХ», ЗАКАРПАТСЬКИХ ГРОМАДСЬКОСТІ ТА ЗМІ, ДІЄ ПРОТИЛЕЖНО.

Може час зустрітися і почути, владо?

Це не прохання. Тим більше, не випрошування. Це шанс для самої влади. У ситуації, коли межу здорового глузду і закону нею вже переступлено, але ще не перейдено.

Поясню на простому прикладі. У випадку моєму і Закарпаття онлайн, навіть якщо ініціаторам вдасться завершити сценарій з кайданками, ЕФЕКТ БУДЕ ПРОТИЛЕЖНИМ ДО ОЧІКУВАНОГО – мені рота неможливо закрити НІДЕ, а Закарпаття онлайн у разі такого розвитку подій стане вже абсолютно вільним і відкритим для всіх, загальножурналістським і загальногромадським інформаційним майданчиком опору на Закарпатті. Всі доступи роздано, сервер був, є і буде в США, і тиснути вже буде ні на кого :)

А кейси відповідальності за вже зроблене вже сформовано і, в разі ескалації, буде направлено туди, де точно почують. А поки – тільки тегну кілька посольств при поширенні цього тексту у Фейсбуці. Хай вже будуть у курсі :)

Донецьке нерозуміння закарпатських реалій уже вивело цей локальний конфлікт на загальноукраїнський рівень. Далі – міжнародний.

Рух України в Європу може зупинити не угорщина. Не орбан.

А Закарпаття.

Влада Закарпаття.

п.с. Зброї не маю, наркотики не вживаю і не торгую. Не збоченець. Не злодій. Не вбивця. Не «ухилянт». І не все інше, що можуть накинути чи підкинути мені краматорське «бізнесмени» та їх місцеві колаборанти.
Суїцидальних настроїв не маю.
Заповіт оформлено.
Це якщо що )

Теги: кайданки, журналіст, пресинг, залякування, перешкоджання, влада, вітряки, вітропарки, Краматорськ, Донецьк

15 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати