Ніч на Купала. Дорогою до себе

Я не бачив себе давно – принаймні, останні кілька років. Багатьох інших я не бачив десятиліттями, але не дуже сумував за ними. Але сьогодні дуже хотів зустріти саме себе...

Я знав, що зробити це можу тільки сьогодні. Не вчора, не завтра. А тому я не міг пропустити цю ніч. Інакше я би шукав себе ще довго. І при цьому – міг не знайти ніколи...

Я знав, що у цієї зустрічі буде багато свідків. Я навіть міг би перелічити їх наперед, не упустивши жодного, хоча не кликав нікого і не укладав жодних списків...

Вони прийшли, бо теж знали, що не можуть не прийти. Що без них ця зустріч не відбудеться, або відбудеться не так. Хтось прийшов раніше, хтось – згодом. Але ніхто не спізнився. Кожен з"явився саме тоді, коли мав. Вони тихо стояли поруч, і жодним чином не перешкоджали моїй самотності. А тільки підкреслювали її своєю присутністю. Вони були тут саме заради неї...

Першим прийшов дух землі. Я навіть не помітив, як це сталося. Просто відчув, що маю відірватися від комп"ютера, і копати. Я робив це сотні разів до цього, і навіть зараз лопата стояла ввіткнутою саме на тому місці, де я залишив її учора. Але сьогодні я не просто механічно перекопував землю. Я знову чув її. Я говорив із нею. Я брав у руки грудку, і вона оживала, даруючи наснагу, якої не дарувала давно. Збитий з пантелику цим неочікуваним, не до кінця усвідомленим відчуттям, я не подякував їй за це. Роблю це зараз...

...Вже стемніло. Я знав, що маю робити далі. Дрова зі старих спиляних абрикосів, персиків і вишень чекали на мене давно. Останні шість років поспіль я різав старі дерева, і складав їх у дровітні. Їх брали звідти всі, хто завгодно, але не я. Бо ці останні роки я не палив вогню. Приходили шумні компанії, смажили на цій терасі коло мого будинку шашлики і цомби, пили пиво і горілку, кричали, шуміли, веселилися. Але я був не з ними. Вони втомлювали мене. І, швидко виконавши усі суспільні ритуали й формальності, я покидав їх радіти життю на власний розсуд...

Мої старі спиляні дерева були не такими галасливими. І дуже терплячими. І, що найважливіше, вони виявилися живими. При цьому зовсім не тримали на мене зла, а тому сьогодні легко відпустили на волю той мій жаль, з котрим я колись зрізав їх. Жаль щез, і я залишився сам на сам із безтілесними душами цих дивних істот, що їх – як був переконаний досі – я колись занапастив. З"ясувалося, що вони нікуди не щезали. Вони завжди були поруч. Тільки я втратив здатність їх чути і відчувати. Але сьогодні, по дорозі до себе, усе змінилося...

Вони не заперечували, коли я поклав їх у простий мангальчик, що його колись нашвидкуруч просто склав зі звичайних цеглин. Вогонь з"явився швидко. Він, власне, також завжди був тут. І навіть пробував щоразу потрапити мені на очі під час тих "не моїх" застіль, але я розучився бачити і його. Тобто, начебто  й бачив, але якось не так. Він, як і я, вже знав, чому я не розпалював його власноруч ці останні кілька років. Це мало статися сьогодні. Акцентовано. Поза межею звичайного...

Він мав багато що мені сказати. А тому говорив - довго, мудро і виважено, без зайвої тріскотні. А я слухав. Дивився, і слухав. І, що головне – бачив і чув... І не тільки я. Старший, але ще малий син, що вийшов трохи посидіти зі мною, після тієї бесіди з вогнем повернувся до хати іншим. Певно тому, що теж зустрів себе. Не буденного. Справжнього. Йому для цього потрібно було не так багато, бо він не встиг ще відійти від себе так далеко, як я...

Так, мені потрібно було більше ... А тому далі був дощ, який прийшов так само вчасно, і саме в тій мірі, у якій я – відвиклий – знову готовий був сприйняти його таким, як колись – коли навчився йому радіти. Тепер він нагадав про себе нечастими прохолодними краплями по тілі, і ще – тихим, незадоволеним шипінням вогню. Вони – дощ і вогонь – не любили один одного, але нині, через мене, змушені були терпіти. Тому огризалися навзаєм, але зовсім злегка, не зле.

За дощем надлетів вітер. Легкий, невимушений  – він просто прошелестів верхівками моїх бамбуків. Не такий, як учора. Інший. Особливий. Очікуваний і потрібний...

...Я сидів навпроти себе, і ще якийсь час не міг упізнати. Я не бачив себе дуже довго. Занадто довго. Майже вічність. Але не настільки довго, аби не повернутися. А вони були поруч – духи землі, моїх дерев, вогню, дощу,  вітру. Разом з ненабридаючим сюрчанням цикад у траві, сонними кольоровими коропами і закритими на ніч квітками водяних лілей у моєму озері. Вони всі були свідками і учасниками миті, що могла відбутися тільки цієї незвичайної, купальської ночі. Навіть – не раз на рік. Раз на моє життя...

P.S. Дякую Тобі, Господи, за різні прояви Твоєї Єдиної Божественної Суті...

Теги: Купала, вітер, вода, земля, вода

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати