Справжні корені Мукачівської єпархії

На що вказують джерела?

Звісток про діяльність апостолів чи їхніх учнів, а також рівноапостольних братів святих Кирила і Методія, на теренах історичної Мукачівської єпархії немає. Колись ця єпархія займала близько 50 тисяч квадратних кілометрів, а тепер — трохи менше неповні 13 тисяч. З цієї різниці нічого не відійшло до Львівської чи Перемиської єпархії. Усі втрати — на півдні й заході. Навпаки — історичний Списький деканат Перемиської єпархії у XVIII столітті разом з відпустовим місцем у Літмановій з волі Габсбурґів передали Мукачівській єпархії.

Серед найдавніших джерел, які вказують на церковну приналежність теренів Закарпаття: Мукачівські пергамінові уривки другої половини ХІІІ століття — фрагменти Тріоді Цвітної, а також Імстичівські пергамінові уривки ХІV століття. За підсумками відкривача цих пам’яток мовознавця Івана Панькевича, вони вказують "на звязь із Галичиною через Перемиську епіскопію та Галицьку митрополію, або на Київ". 

Особливе місце займає "Ужгородський півустав", який викрали з музею в Ужгороді за СРСР, але його частина збереглася завдяки публікації мовознавця Олександра Колесси. Це джерело написане на Марамороші. Містить моління до святого Теодосія Печерського спільно з іншими руськими святими, тропар до святих князів Бориса й Гліба й поминання Київського митрополита Алексія, який помер 1377 року. "Ужгородський півустав" вказує, що принаймні на Марамороші Київського митрополита вважали своїм.

Галицька єпархія по обидва боки Карпат

ХІV століття було дуже складним для України-Руси. По занепаді Королівства Русі (Галицько-Волинської держави), Константинопольський патріархат скасував Галицьку митрополію. Але відновив 1371 року після погроз польського короля Казимира ІІІ перевести русинів на латинський обряд. Правитель-католик мав інтерес: не бажав, щоб його піддані руського обряду були підпорядковані митрополитові з центром у Москві. Таким чином митрополія з центром у Галичі постала знову. Її очолив митрополит Антоній.

За угодою з бездітним Казимиром ІІІ, угорський король Людовік І отримав Галичину, в якій угорська адміністрація протрималася до 1387 року. 

Митрополит Антоній урядував у Галицькій єпархії по обидва боки Карпат. У серпні 1391 року Константинопольський патріархат, з огляду на смерть Антонія, двома грамотами призначив тимчасових урядників для частин осиротілої митрополичої єпархії. Першою з цих грамот призначено ігумена Грушівського монастиря Пахомія патріаршим екзархом для восьми населених пунктів у володіннях марамороських воєвод і рідних братів Драґоша й Балиці, а самому монастирю надано право ставропігії.

^{Сторінка з рукописної історії марамороських монастирів, писана у 1749 році, у порівнянні з детальними згадками про монастирі у Білій Церкві та Великому Бичкові три рядочки про найдавніший з них Грушівський монастир демонструють втрату історичної пам'яті про нього після зруйнування куруцами
Фото: Державний архів Закарпатської області}

Другою грамотою призначено ченця з "Малої Русі" Симеона адміністратором Галицької єпархії з правом стати її повноцінним єпископом. Ба більше, Балицю й Драґоша глава Константинопольського патріархату вказує як патронів, які мають право номінувати Галицького єпископа. В історіографії Мукачівської єпархії чомусь досі є увага до першої з названих грамот та ігнорування другої, що веде до викривлень: упущення того, що Закарпаття тоді — Галицька єпархія. Натомість в історіографії Галицької єпархії досі ігнорують першу з названих грамот, а в другій — згадку про марамороських воєвод. Як наслідок з "галицького" боку теж є забуття того, що Закарпаття — Галицька єпархія.

Загалом брати Балиця й Драґош — васали угорського короля, але з амбіціями до самостійності. Здобути незалежність їм не вдасться, але Константинополю — не до них: йому більше залежить на тому, як обійти Ягайла та його васалів — молдавську династію Мушатів (Красивих). Саме 1388 року Мушати в заставу позичених грошей тимчасово отримали від Ягайла Галич з околицями, тобто формально стали патронами Галицької катедри.  

Драматична історія єпископа Макарія

В умовах жорстких змагань за те, хто ж по смерті Антонія посяде Галицький митрополичий престол, Галицька митрополія занепала. На початку ХV століття її приєднав до себе спершу Київський митрополит Кипріян, а потім — його наступник Фотій. Обоє сиділи уже в Москві. Аби контролювати Галич та убезпечитися від амбіцій тамтешніх єпископів знову стати митрополитами, Фотій призначив туди тільки священника-адміністратора без єпископських свячень Ігнатія Креховича.

Світська влада користала з церковного безвладдя в Галичі. Маєтності митрополитів і єпископів розтягнули. Переділ майна вже завершили, коли 1440 року до Галича прибув з Флорентійського унійного собору Київський митрополит Ісидор. Він призначив Холмського єпископа, а от Галицька єпархія навіть не вказана в його Служебнику. Мукачівська там теж не фігурує. З іншого боку, у привілеї, який 1443 року митрополиту Ісидору видав польсько-угорський король Владислав ІІІ Варненчик, вказано, що Київська митрополія діє в обох королівствах, тобто по обидва боки Карпат: і на Закарпатті теж. Відсутність згадки про Мукачівську єпархію в світлі цього факту можна тлумачити двояко: 1) вона ще не існує; 2) вона, як і Галицька, вакантна. Відповідь знаходимо у джерелах.

^{Краєвид Мукачівського монастиря святого Миколая — давньої резиденції Мукачівських єпископів. Зображення, опубліковане дослідником Тиводаром Легоцьким у 1904 році}

У 1458 році Ісидор зрікся престолу і його місце зайняв митрополит Григорій Болгарин. Натомість до Галича після півстолітньої перерви папа призначив єпископом Макарія — унійного ченця константинопольського монастиря святого Кипріяна. Призначення Григорія погодили на найвищому дипломатичному рівні. Він урядував митрополією як унійний митрополит до смерті 1470 року. Так-так, за Ісидора і Григорія Київська митрополія була унійною: греко-католицька, сучасними словами, як би це не ігнорувала російська імперська, потім радянська, а тепер пострадянська історіографія і залежні від неї українські автори.

Менше пощастило Макарію. Коли цей монах приїхав до Галича, то побачив, що все розікрали. На місці знайти правду не зміг, бо до афери залучили численні еліти. Навіть король Казимир ІV особисто дав вірній йому шляхті майно галицьких єпископів. Макарій написав папі Пію ІІ. Він наказав Львівському та Перемиському латинським єпископам заступитися за співбрата. Ті не заступилися. Як можемо сказати тепер, Львівський навіть долучився до кривди.

Крім папи, Макарій знайшов підтримку в угорського короля Матвія Корвіна. Матвій забезпечив йому право урядувати південною частиною Галицької єпархії в межах Угорського королівства. 

А папа Павло ІІ 1466 року також підтвердив: "Цей єпископ Макарій отримав посідання чи радше правління й адміністрування маєтками згаданої церкви, або ж більшою їх частиною, а саме тими, які містяться у Варадській, Трансільванській і Еґерській дієцезіях; усі його мали та вважали за істинного єпископа Галицького; він здійснював архієрейські обов’язки і все, що належить до його чину та юрисдикції; усім тим, котрі живуть у грецькому обряді й належать до його юрисдикції, проповідував, промовляв і постановляв усе те, що визнає, схвалює і зберігає свята Римська церква згідно з декретом раніше проведеного вселенського Флорентійського собору".

Як бачимо, сам папа вказав, куди доходили межі Галицької унійної єпархії руського (візантійського) обряду: вони покривали терени тогочасних Трансільванської, Варадинської та Еґерської єпархій латинського обряду.

Рейдерство, залякування, терор

Матвій Корвін ворогував із Казимиром ІV, який спершу сам хотів посісти угорський трон, а коли не вдалося, висунув туди свого сина. Це — додатковий аргумент на користь програного Казимиром єпископа Макарія в очах Матвія. Звісно, це не означає, що у житті Макарія настала ідилія. В Угорському королівстві теж були охочі збагатитися чужим. Папа Павло ІІ написав до Естерґомського та Калочського латинських єпископів в Угорщині:

"Проте, наші шановні брати, Миколай, єпископ Трансільванський, а також деякі інші церковні предстоятелі та чернечі й світські клірики Трансільванської дієцезії посміли й досі сміють, всупереч змісту згаданого декрету, заважати йому в здійсненні архієрейського служіння й у мирному користуванні та втішанні його посілістю, всіляко докучати йому й непокоїти його. До того ж, вони по-негідницьки обібрали того ж таки єпископа Макарія з деяких маєтків, грошових сум та інших речей, належних до Галицького єпископського столу; а також лякають його страшними погрозами, зокрема ще більшою втратою забезпечення".

^{Трапезна Мукачівського монастиря святого Миколая на Чернечій Горі. На стінах видно портрети давніх єпископів і ктитора монастиря Дмитра Раца
Фото: Історичний архів Провінції святого Миколая Василіянського Чину святого Йосафата в Україні}

Йдеться про те, що Трансільванський латинський єпископ Мікловш Запольяї відібрав у Макарія частину маєтностей Галицької єпархії на історичному Закарпатті чи Трансільванії. 

На відміну від Казимира ІV, заангажованого до перерозподілу церковного майна, Матвій Корвін через трансільванського воєводу Йоана Понґраца захищав Макарія. Події розгорталися так, що єпископа Мікловша та ще кількох високих церковних достойників викрили у змові проти Матвія Корвіна. Змовників покарали, а головний замок Трансільванського єпископа король наказав зрівняти з землею. Цікаво, що коли у 1897 році угорський священник і дослідник Меньгийрт Ердуйгелі видав уже двічі цитований лист папи Павла ІІ, то фальсифікував його: вилучив згадки, що кривдником був угорський латинський єпископ Мікловш Запольяї. Але зберігся і нефальсифікований текст.

Йоан — перший єпископ Мукачівський

Галицький єпископ Макарій врядував у південній частині своєї єпархії до відходу у вічність десь у 1370-х роках. У 1379-му угорський король звільнив духовенство Мараморошу від податків уже на прохання Білгородського сербського митрополита Йоаникія. Чим є ця одинока згадка про опіку сербського єрарха щодо Галицької єпархії Київської митрополії? Вочевидь, її можна пояснити тим, що Макарій, який був сербом, контактував зі сусідніми сербськими єрархами. А проте, сербська опіка тривала недовго, бо уже 31 липня 1491 року у грамоті угорського короля Владислава ІІ Ягеллончика маємо першу згадку про Мукачівського єпископа Йоана:

"Владислав, Божою милістю король Угорщини й Богемії та ін., усім загалом та кожному зокрема нашим вірнопідданим руським плебанам, що перебувають в юрисдикції церкви святого ісповідника Миколая, фундованої в містечку Мукачеві в грецькому обряді, здоров’я та благодаті. Воліємо і цією грамотою щонайсуворіше наказуємо та доручаємо вашій вірності відтепер в усіх законних та узвичаєних за давнім звичаєм справах коритися та підпорядковуватися велебному отцеві Йоанові, вашому єпископу".

^{Грамота угорського короля Владислава Мукачівському єпископу Йоану від 31 липня 1491 року. Перша згадка про Мукачівського єпископа. Публікується вперше
Фото: Національний архів Словаччини}

Так народилася Мукачівська єпархія, дійсні корені якої — у Галицькій митрополії, а якщо точніше — у давній Галицькій митрополичій єпархії, частині історичної Київської митрополії. Показово, що постала ця церковна провінція як дітище Флорентійської унії і складних політичних умов. І попри все вистояла до наших днів.

Якщо єпископ Макарій найімовірніше мав свою головну резиденцію в Грушівському монастирі святого архистратига Михаїла, то Йоан резидував уже в Мукачівському монастирі святого Миколая. У цій чернечій обителі мукачівські владики житимуть, одночасно як її архимандрити, аж до середини ХVІІІ століття. На жаль, Грушівський монастир з архівом приблизно 1680 року знищили угорські повстанці-куруци, які були кальвіністами. А от архіви Мукачівського монастиря, Мукачівської єпархії, як і римські та інші архіви з документами про ці події, збереглися і є безцінними джерелами.

Щодо першого відомого Мукачівського єпископа Йоана. Після останньої згадки про нього 1498 року звістки про мукачівських єпископів зникають аж на 53 роки — до 1551 року. Після цього з’явилися імена Мукачівських єпископів Владислава (Василія І), Іларіона, Василія ІІ та Амфілохія. Останній — і цей факт теж досі малознаний у єпархії — послав свого офіційного представника на Берестейський собор 1596 року. 

Амфілохій та його наступник Сергій — єпископи з кола князя Василя Костянтина Острозького. Амфілохій після Берестя урядував Турівською єпархією на Поліссі, а Сергій — Мукачівською та неунійною частиною Луцько-Острозької єпархії. Наступники Сергія Петроній та Іван Григорович, які обоє походять з Волині, походили з кола Київського унійного митрополита Йосифа Велямина Рутського. Зрештою у 1640-х — 1650-х роках двоє Мукачівських єпископів, які пов’язані походженням з теренами, нині званими Галичиною, приводять Мукачівську єпархію до унії. 

Щоб вибороти право на унію з Римом на умовах Берестейського собору, а не прямого підпорядкування місцевим латинським єпископам, Тарасович пройшов через два ув’язнення і змушений позірно відректися католицької віри. Петрович же майже до кінця життя змушений правити з-поза Мукачева. Туди його не допустили князі-кальвіністи Раковці. Та це вже окрема історія.