Схиляємо голови в тихій молитві. Слово про о. Монс. Авґустина Волошина

Схиляємо наші голови в тихій молитві перед має­ста­том його смерти.

Не знаємо точно, котрого дня він помер і якою смер­тю, але знаємо, що замучений за свою не­зламну вір­ність нашій Батьківщині, якої не зрадив і під за­грозою смерти. Навіть маємо високою ці­ною набуту зним­ку двору тієї московської в’яз­ниці, якої понурі му­ри були свідками мучеництва нашого безсмертного Бать­ка Августина Волошина.

Близько був до особи о. Монс Августина Во­лошина в 1930-х роках. Зупинюся тільки на де­котрих най­за­міт­­ніших та найбільш характерних моментах ді­яль­но­сти нашого покійного Прези­дента.

Першим найзамітнішим моментом у житті Во­ло­ши­на я вважаю один негатив у ранній його мо­ло­до­сті, негатив, що виходить йому на честь.

Науковці, які приїздили з Галичини на Закар­паття у 2-й половині 19-го століття, знаходили наших гр.-кат. священиків сильно помадярщених. Між собою во­ни переважно по-мадярськи роз­мовляли. По-русь­ки обзивались тільки до слуги чи служниці, що ма­дяр­ської панської мови не знали. А ось науковець ук­ра­їн­ського факультету філології в Пряшеві влітку цьо­го року показав мені рідкісну як на сьогодні пуб­лі­ка­цію з 1924 року, в якій покійний др. Володимир Бір­чак наводить маловідомий факт з життя о. А. Воло­ши­на, а саме, що коли ще малий Августин Волошин за­мало знання мадярської мови виніс із народної шко­ли в Келечині і провалився саме з мадярської мо­ви при вступному іспиті до гімназії в Ужгороді, тоді піз­ніший науковець і найбільший просвітитель За­кар­паття мусів ще раз повторювати 4-у класу на­род­ньої школи в Ужгороді. Ця маловідома подія свідчить про те, що в родинному домі о. А. Воло­шина говорили не панською мадярською мовою, а мовою простого на­роду Закарпаття. Др. Бірчак свідчить також і про те, що батько о. Августина Волошина – о. Іван Воло­шин – всі свої листи до сина в ужгородській гімназії пи­сав тільки по-руськи.

У тій самій публікації, виданій 1924 року з нагоди свят­кування 50-ліття з дня народження о. А. Воло­ши­на та 25-ї річниці його культурної праці, учень по­кій­ного о. Президента, учитель Павло Яцько пише у сво­є­му спогаді, що йому та його співтоваришам в Учи­тель­ській семінарії в Ужгороді здавались непотріб­ни­ми 2 години тижнево на «руський язик», на материн­ський язик та що слова о. Волошина про материнсь­кий язик здавались їм чужими й кожний із них хотів кри­тися з тим, що колись умів «по-руськи» говорити. «На­ша нена­висть проти того «муска Волошина» зро­ста­ла з дня на день і «москалем» ми його прозивали, але ми спостерігати також і те, що навіть і крізь його ви­клади з фізики та математики можно було відчути, як твердо він любив свій руський нарід.» У тих часах тре­ба було твердої віри біблійного про­рока – пише Пав­ло Яцько, – щоб непохитно стояти на народній ос­но­ві та щоб вірити в ясне майбутнє придавленого на­род­нього генія».

«І крізь його виклади з фізики та математики ми від­чували, як твердо він любив свій нарід». Яке чу­до­ве свідоцтво колишнього учня Учительської семінарії про щирий патріотизм Батька Волошина навіть і за ма­дярської ери, коли за руську мову переслідували й пе­рекидували вчителів до найтемніших закутин, а за не­достатнє знання мадярської мови провалювали при іспитах.

Другим характеристичним моментом у житті Монс. Августина Волошина, моментом, що в дійсності три­вав і руководив усім його трудящим життям, – я на­звав би освітньо-педагогічний мо­мент.

Хоч на Закарпатті сильне було москвофільство, го­лов­­но після того, як 1848 року війська царської Росії по­ма­гали Австро-Угорщині задушити по­встання ма­дя­рів, Авс­трія дала мадярам необмежену свободу ма­дя­ри­зу­ва­ти слов’янські народи, що жили в Угорщині. Ін­ша «вес­на народів», а наше Закар­паття стояло пе­ред загрозою смерти. Мадярський уряд 1836-го року на­казав усім священикам про­вадити церковні ма­три­кальні книги ма­дярською мовою, а 8 років пізніше, 1844-го року за­ве­дено обов’язкову мадярську мову по всіх школах на

Закарпатті. Мадяризація пірвала за собою вже біль­шу частину інтелігенції, а та частина закар­пат­ської інтелігенції, що не пішла за вигідною ма­дяр­ською хвилею, захопилась могутністю Росії і в Москві та в московській мові добачувала рятунок народу. В Уж­городі та Пряшеві творились нові літературні та ви­давничі організації та часописи, але писані пе­ре­важ­но наближено до московської мови, а це стало по­чат­ком відчуження народу від його інтелігенції. На­рід не розумів москвофіль­ських авторів, бо їхня мова бу­ла йому чужа й не­зрозуміла. Так писані часописи, піс­ля короткого існування, падали одні за одними. То­му такі провідники, бачачи, що Москва не дуже їм по­ма­гає, а нарід за ними не йде, почали й самі пере­хо­­дити на мадярський бік. Вони то, збанкрутовані мос­квофіли, писали в часописі «Карпат» 1884 року: «Ми не признаєм какую то политическую область с на­званієм Русь. Угорская Русь не существуєт і в Угор­щи­ні сушествовати не может». А мадяри в тому часі все голосніше говорили й писали, що в Угорщині не­має ніяких рутенів, а є тільки мадяри греко-като­лиць­кої віри, «греко-католический народ».

Мадяри, бачачи таку слабість верхівки русинів, по­­чали ще більш поспішно заводити мадярську мову до народніх шкіл уже 1870 року, а 11 років пізніше за­­вели мадярську мову в обидвох Духовних Се­мінаріях, у Пряшеві та Ужгороді.

Тоді насильна мадяризація пішла швидким тем­пом. 1881-го року було 353 церковних шкіл з руською мовою і тільки 265 з мадярською мовою, але 2 роки піз­ніше, 1883-го року, вже було тільки 282 руські школи, а число мадярських шкіл зросло до 313. А до ро­ку 1914 не зосталося ані одної руської школи, бо всі немадярські школи були зліквідовані законом Апо­нія 1907 року. Не дивно, що наслідком того наші се­ляни не посилали своїх дітей до шкіл і через це 1918-го року нараховано на Закарпатті 60 % не­гра­мот­них. А пам’ятаймо, що в другій половині 18-го сто­ліття Закарпаття мало 300 руських шкіл, більше, ніж простора Галичина.

І це на такому тлі чорної безнадійносте, по­просту над відкритою могилою, що її мадяри го­товили для на­шого народу, виступає молодий іде­аліст, учений свя­щеник Августин Волошин. По­рівнюючи його по­яву з іншими діячами того часу, Волошин виступає пе­ред нашими очима як Мойсей, провідник і учи­тель, виступає тоді, коли руськість ховається вже тіль­ки в підсвідомості всіми опущеного і зрадженого се­л­янина та в серці дуже маленької жменьки інте­лі­ген­ції.

о. А. Волошин ще як молодий священик і свідомий сво­го національного почуття патріот, – стався душею бо­ротьби проти насильного мадярщення та проти спроб завести мадярську мову до нашої Літургії.

У своїх спогадах, друкованих у щоденнику «Сво­бо­да» з приводу сотих роковин народження о. А. Воло­ши­на, його найближчий співробітник, незабутній го­лова Сойму Карп. України, Августин Штефан, отак опи­сує драматичний виступ нашого Батька Воло­ши­на перед державним секретарем, графом Куно Кле­бер­сбергом та перед примасом Рим.-Кат. Церкви Яно­шом Чернохом у Будапешті 5 серпня 1915 року. Ма­дярський уряд рішуче брав­ся до змадяршення гр.-кат. Церкви на Закарпатті, а наші приклонники та­кої ідеї, єп. Степан Новак у Пряшеві, його священик Др. Степан Семан із Пряшева, Гайдудозький єп. Сте­пан Міклоші та ужгор. єпископ Антоній Пап на­ма­га­лись у першій мірі зліквідувати руський алфавіт у цер­ковних книгах і завести латинські літери з ма­дярським правописом. Граф Куно Клеберсберг скли­кав представників трьох гр.-кат. єпархій, а посеред­ни­ком між пропонентами усунення кирилиці та її обо­ронцями мав бути примас, родом словак, архиєп. Янош Чернох. Він це й відкрив ті наради й від самого по­чатку сильно натискав на єпископів і їхніх дорад­ни­ків, за­стра­шуючи їх тим, що опір проти запро­ва­джен­ня ма­дярського письма – це майже зрада дер­жави.

З представників мукачівської єпархії А. Воло­шин зра­зу зареагував на загрозу державної зради і сказав: «Зда­ється, пан примас не є вірно поін­формований, бо ко­ли б знав, про що тут ідеться, то, певно, від самого по­чатку був би не погодився посередничати в такій спра­ві.» В дальшій частині своєї промови молодий А. Во­лошин сказав: «Я обвинувачую тих греко-католиків (а мав на думці єп. Новака, Антонія Папа та всіх ін­ших мадяронів), які інформували уряд, що з нашим на­родом та нашою мовою можно пускатися в таку по­гану гру, на яку нема прикладу в історії культурних на­родів. Турки не накинули своєї азбуки своїм під­да­ним грекам, сербам чи мадярам, москалі лишили по­ля­ків та німців з їхньою власною азбукою... В на­шій дер­жаві жиди, серби, румуни, навіть і цигани можуть ужи­вати своєї азбуки. Але «патріотичні добродії» ви­бра­ли собі вас, русинів, щоб знищити нашу особ­ли­вість, примушуючи нас прийняти негідний альфа­бет».

Акція проти кирилиці скінчилася фіяском, а віден­ський нунцій, певно на приказ Папи Венедикта XV (мабуть, поінформований Митрополи­том А. Шеп­тиць­ким) наказав мадярським єрархам не мішатись біль­ше до такої брудної справи. Але мадярський уряд, як подає покійний п. Августин Штефан, помстився тим, що заборонив уживання кирилиці в державних та церковних школах.

Але наш Батько Волошин, що так гостро ви­ступив пе­ред прилюдним форумом в обороні свого руського на­роду та його Церкви, найрадше по­свячувався ти­хій науковій та виховній праці в замкненій святині Учи­тельської Семінарії.

Він написав щось до 40 творів наукових праць, як ди­пломований учити фізику та математику в серед­ніх школах. Декотрі його книжки, як пише проф. В. Бір­чак, мали аж 10 видань. Мовознавці найбільше під­но­сять його «Граматику руського язика», написану ще за мадярської ери, тоді, коли тодішні наші мово­знав­ці були свято переконані, що «написати граматику на­род­ного язика не тільки тяжко, але просто немож­ли­во, бо язик угорських русинів поділений на стільки го­­ворів і підговорів, що між ними неможливо знайти то­­го зв’язку, який є конечним слів’ям кожної грама­ти­­ки, – писав Єв­ген Невицький, і продовжує: Во­ло­шин дуже мудро не вибрав ані одного з угроруських го­ворів за автен­тичний, а відлучивши побічні та ма­ло­значні прик­мети від важніших та характе­рис­тич­ні­ших, – при помочі етимологічного правопису щасливо зна­йшов золоту середину, на якій сходяться різниці на­ших говорів». (Бірчак, Літ. Стремління, 1937, с. 155-156). Проф. Бірчак від себе додає, що Граматика о. Волошина оперта на Граматиці Лучкая, на Слов­ни­ку Чопея та на Граматиці др. Омеляна Огоновського.

Третім, і чи не наймаркантнішим та найбільш па­м’ят­ним моментом у житті Монс. Августина Во­ло­ши­на кожний із нас назвав би його політично-дер­жав­ниць­ку ді­яльність. Не одні з нас були свід­ками такої його ді­яль­но­сті, про що найбільше на­писано та най­біль­ше го­во­рить­ся при будь-яких нагодах і тому я об­ме­жуся тільки тим, що зацитую те, що завважили на нашому по­кій­ному Прези­дентові бистрі обсерватори, свої і чужі.

Паризький часопис «Ле Пті Парізієн» з 3 лютого 1939 написав про Батька Волошина таке: «Воло­шина час­то представляли як типового духовника-політика-дип­ломата з часів Ренесансу. Але цей об­раз рішуче фаль­шивий. Отець Волошин зовсім не подібний до то­го рафінованого духовенства, що засліплювало ко­ро­лівські двори своїм блиском та дорогоцінностями. Батько Волошин, – каже далі той французький ча­со­пис – між населенням дуже облюблений і сам він – ро­­зумний реаліст. Він ані не мрійник, ані фанатик».

Др. Володимир Бірчак, проф. Ужгородської гім­на­зії, родом із Галичини, літературний критик і пись­мен­ник, у своєму досить пашквільному творі «Кар­пат­ська Україна», виданому в Празі після упадку Карп. України, злосливо критикує діяль­ність багатьох ви­датних українців, але про криш­тально чистий ха­рактер о. А. Волошина пише ось як: «А. Волошин зав­ж­ди на­ле­жав до перших пра­цівників на народній ни­ві. Людина на­скрізь чесна, шляхетна, розумна й за­галь­но люблена «за його велику доброту». За це й на­зва­ли його всі не «дер­­жавним мужем», ні не «вождем», а «Батьком».

Хай це буде і моєю квіткою на могилу Батька Во­ло­шина в день, коли всі ми разом відзначаємо річ­ни­цю його мученицької смерти в далекій чу­жині, на ка­м’я­ній долівці Лефортової тюрми в чер­воній Москві.

о. Севастіян-Степан САБОЛ ЧСВВ (Зореслав)

Теги: Волошин, Карпатська Україна

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати