о. А. Пекар, ЧСВВ. Греко-католицька церква під час мадярської окупації Закарпаття (1939-1944)*

Вже 18 березня 1939 року, як зазначено в життєписі о. Пет­­ра Котовича, відділ мадярських вояків при помочі танка на­їхав на василіанський монастир в Імстичеві біля Білок. Тан­ком завалили входову браму до монастиря, а відтак ку­ле­метом і крісами обстрілювали з усіх боків монастир, по­ви­бивали всі вікна і понищили стіни монастиря, мовляв, шу­кали за січовиками… Монахи скрилися у пивниці. Коли ж їх звідтіля витягли, то один з вояків так сильно вдарив крі­сом старенького ігумена, о.Петра, що той повалився на зем­лю. Теж інших монахів били і копали, допитуючись, де во­ни скрили січовиків і їхню зброю. Розуміється, що в мо­настирі вони не знайшли ані січовиків, ані зброї. Зате вони по­забирали з монастиря іншу «зброю», тобто шинку, ков­басу, конфітюри, літургічне вино тощо.

Коли ж трус скінчився, то жовніри погнали старенького о. Котовича і ще двох монахів перед танком через ціле се­ло аж до сусіднього села Білок – на вислух. Їм не до­зво­ли­ли навіть відповідно одягнутися, хоч було досить холодно. Лю­ди по дорозі накидали на них теплішу одежу, щоб не по­мерзли. З Білок всіх трьох монахів відвезли до Мукачева і замкнули їх у військовій казармі. Старенького о.Котовича ще й там сильно побили. По трьох днях о.Котовича на ін­тер­венцію деяких впливових людей випустили з військової в’яз­ниці, але інтернували його в монастирі на Чернечій горі, а інших імстичівських монахів відвезли до концент­ра­цій­ного табору біля Ніредьгази. Дня 20 квітня 1939 о.Ко­то­вич за наказом мадярів виїхав з бр.С.Бужарою до Юго­сла­вії.

23 березня прийшла черга до Свято-Миколаївського мо­настиря на Чернечій горі біля Мукачева. Наочний свідок наїзду мадярської солдатні на Мукачівський монастир – о.Гліб Кінах, ЧСВВ, описав такими словами:

«Перед полуднем біля 11-ої години перед монастир при­їхало вантажне військове авто, а з нього висипалися ма­дярські жандарми і жовніри, які облягли цілий монастир і почали обстрілювати його з кулеметів і  крісів. Відтак роз­би­ли клавзурову браму, вдерлися до монастиря і, стрі­ля­ючи по коридорах, силоміць витягали монахів з їхніх келій і ста­вили їх під стіну. Всі монахи мусили тримати руки до­го­ри, заки вояки перевіряли їхні кишені. Шукали нібито зброю, а в дійсності забирали від монахів годинники, но­жи­ки, ручки тощо. Під час обшуку наставили на монахів нала­до­ваний кулемет. Всі вже приготовлялися на смерть і тому о.Кінах дав усім спільне розгрішення. За це його скували лан­цюгом…

Коли вже всіх монахів докладно «перевірили», завели їх до їдальні, поставили їх уряд під стіною з піднесеними ру­ками, частина жовнірів розбіглася по монастирі і почали собі господарювати, розбиваючи двері, столи, скрині, і все на­грабоване добро виносили до свого авта. Коли ж добре за­господарилися, на коридорі поставили три чеські кріси і 23 ручні гранати, мовляв, це знайшли в монастирській пив­ни­ці. Тож монахів по одному виводили на коридор і ви­пи­ту­вали, хто що знає про скриту зброю. Коли вже всіх допи­та­ли, а ніхто не вмів щось сказати, то ще раз усім пригро­зи­ли розстрілом, сіли на авто і від’їхали. Це сталося за бі­ло­го дня, від 11 години ранку до 3.30 по обіді, у так званій «ка­толицькій державі» і то вже тиждень після окупації За­кар­паття, під проводом трьох офіцерів».  Спричинена шко­да – біля 100.000 чеських корон. Та на тім не скінчилося, бо три дні пізніше, саме в неділю, коли всі монахи були в церкві на утрені, знову приїхали жандарми з наїженими штиками «на ревізію». Згаданий о.Кінах далі описує:

«Монахи саме докінчували утреню, коли мадярський жан­дарм увійшов до церкви з наїженими багнетом на крісі пе­ред самий іконостас і приказав, щоб усі монахи негайно вер­талися до монастиря. В монастирі знову відбулася ре­візія, шукали за зброєю січовиків. Вони не позволили, щоб для людей або бодай монахів, відправили Службу Божу, бо ж була неділя. Вони також не позволили братові-ку­ха­ро­ві приготували для монахів сніданок чи якийсь обід. Всіх мо­нахів переслуховували, і то кожного зосібна. Монастир на Чернечій горі ще довший час був під строгим наглядом ма­дярського війська і жандармерії, які часто погрожували мо­нахам розстрілом або шибеницею».

Опісля мадяри взялися розганяти монахів з мо­на­сти­рів. Перш за все усі монахи, що не були народжені на оку­по­ваній мадярами території, мусили чимскоріш за­би­ра­ти­ся, бо їхня присутність «загрожувала спокоєві і безпеці дер­жави». Єпископ Стойка вже 4 квітня 1939 р. повідомив на­стоятелів василіанських монастирів, що всі «монахи-чу­жин­ці» будуть змушені виїхати з Мадярщини, хоча такий на­каз військової команди прийшов щойно 14 квітня. Так ото «21 квітня біля год 1:30 по обіді до монастиря на Чер­не­чій горі приїхало більше жовнірів і цивільних, вони до­ма­га­лися списку усіх монахів. Тоді вичитали імена всіх мо­на­хів, що не народилися на території тодішньої Мадярщини, спи­сали їхні дані і виголосили, що протягом одної години всі вони мусять покинути Мадярщину. Проти цього роз­по­ря­дження не може бути ніякої апеляції. А між тим жовніри вже окружили ввесь монастир.

Тоді до військового вантажного автомобіля посадили 8 мо­лодих монахів (словацьких громадян) і під багнетами ви­везли їх на словацький кордон за Собранцями, біля се­ла Гайдош. Того самого дня (21 квітня 1939 р.) у Хусті ма­дя­ри ув’язнили директора єпархіального гуртожитку о.Се­вас­тіяна Сабола, ЧСВВ. Його також як словацького гро­ма­дя­нина викинули на словацькому кордоні.

В половині травня 1939 р. мадяри ліквідували василі­ан­ський монастир у Великому Бичкові, бо його було за­сно­ва­но вже за часу Карпатської України. В ньому були при­мі­ще­ні висиліянські ченці-студенти, котрих після Віденського про­цесу було перевезено з Ужгородського монастиря. Між ни­ми були 8 пряшівчан, яких мадяри 14 травня також ви­ки­нули на словацькому кордоні.

Позбувшись «монахів-чужинців», мадярська влада на­ка­зала мадярським василіанам у Марія-Повчі взяти під свою управу всі закарпатські монастирі, навіть не чекаючи для цього розпорядження Апостольського Престолу. А ті, як «правдиві патріоти», радо прислухалися до веління ма­дяр­ської влади, яка не мала найменшого права втручатися у справу правління монастирів. Але після протесту Голов­ної управи оо.Василіян у Римі, Апостольська Столиця сво­їм розпорядженням підтвердила, що мадярським васи­ліа­нам належать тільки монастирі в Марія-Повчі, Гайдудорозі і в Дейді біля Берегова, а всі інші монастирі, тобто в Уж­го­ро­ді, Мукачеві, Малому Березному, Імстичеві і в Хуст-Бо­ро­няві належать закарпатським українським василіанам і пе­ребувають під їхнім управлінням.

Але мадяри так легко не піддалися. Вони почали на­гін­ку на закарпатських василіан за їхню, мовляв,  українську по­літику.  Першою жертвою став ігумен Мукачівського мо­на­стиря о. Антоній Станканинець, котрий знав мадярську мо­ву і завзято боронив своїх монахів перед мадярським на­силлям. Щоб забезпечити прихід до Мукачівського мо­на­сти­ря ігумена-мадяра, о.Станканинця призначено про­він­цій­ним секретарем у Марія-Повчі, а ігуменом до Мукачева – мадяра о.Теофіла Мезева. Однак мадяри не забули, що о.Стан­канинець відважився протестувати проти насильних ре­візій Мукачівського монастиря та проти вивезення мо­на­хів. Тому вони домагалися, щоб усунути о.Станканинця з по­сади провінційного секретаря. Тож уже 28 липня 1939 р. обо­в’язки провінційного секретаря перебрав уроджений ма­дяр о.Т.Сюреш, але звільненого о.Станканинця таки за­три­мали в Марія-Повчанському монастирі, щоб мати його під наглядом мадярських монахів далеко від своїх. Навіть ко­ли Головна Управа ЧСВВ в Римі призначила о.Стан­ка­нин­ця настоятелем українських василіан, мадярська влада не дозволила йому повернутися на батьківщину і він на­да­лі мусив залишатися Марія-Повчі.

Ставши головним настоятелем українських монахів, о.Стан­канинець домагався, щоб управління закарпат­ськи­ми монастирями було передано в руки тамошніх василіян. Од­нак мадярські монахи ніяк не хотіли цього допустити, бо во­ни боялися випустити з рук керівництво матірним Му­ка­чів­ським монастирем, як теж Ужгородським, з його дру­кар­нею і гуртожитком для студентів. Тому перед органами ма­дяр­ської безпеки вони постійно оскаржували закарпат­сь­ких монахів, що ті далі ведуть «українську політику», не­без­печну для Святостефанської корони. Тож під кінець 1940 р. вони почали нову нагінку на василіан, цим разом – уже закарпатських.

Першою їх жертвою став уже згадуваний настоятель за­карпатської вітки оо. Василіан о.Станканинець, котрий на­прикінці грудня 1940 р. домагався передачі Ужго­род­сь­ко­го монастиря закарпатським монахам. У березні 1941 р. прийшла черга на інших закарпатських монахів, про що о.Кі­нах у своєму «Дневнику» коротко згадав такими сло­вами: «Мадяри українських василіан арештували, а на Чер­нечій горі зосталися тільки о.Геґедіш та о.Леґеза – оби­два мадярські монахи з Марія-Повчі». Ось так мадяри за одним заходом «очистили» всі закарпатські монастирі від тамошніх українських монахів, залишаючи управлянні за­карпатськими монастирями й надалі в руках мадярів.

Серед ув’язнених були такі ієромонахи: о.А.Стан­ка­ни­нець, настоятель закарпатської вітки василіан; о. А.Мон­дик, Мукачівський ігумен; оо.П.Лозан, І.Сідей, Б.Мересій, М.Ма­линич – забрані з Мукачівського монастиря; о.Й.За­ва­дяк, ігумен монастиря в Малому Березному; о.Д.Дребітко з Бо­ронявського монастиря; о. І.Сатамарій – з Ім­сти­чів­сь­ко­го.

Інтернованих закарпатських монахів якийсь час за­три­мали під наглядом таємної поліції в Ужгородському мо­на­стирі, звідкіля їх щодня забирали до регентського ко­мі­са­ріату для допитів. Згодом їх вивезли до Будапешту та ін­тер­нували в єзуїтському монастирі. Після подальшого слід­ства їм заборонили упродовж 5 років повертатися на За­карпаття, а до того часу їх інтернували під наглядом жан­дармерії малому румунському монастирі в селі Ми­ку­ла, що в глибині Трансільванії, яку мадяри зайняли влітку 1940 року.

Теги: греко-католицький, василіяни

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати