Мудрий душпастир

Любомира Гузара на єпископа висвятив у Римі Патріарх Йосип Сліпий. Це було у 1977 році. Відтоді Блаженніший називає Йосипа Сліпого своїм духовним батьком. Насправді ця подія мала вирішальне значення в житті греко-католицької церкви. Патріарх Йосип Сліпий, знаючи та враховуючи тогочасні реалії життя Радянського Союзу, взяв на себе сміливість та велику відповідальність і рукоположив sub urbe, без відома і благословення папського престолу, трьох єпископів, створивши тим самим так звану «резервну владу» церкви, яка мала спеціальну місію — таємне проникнення та висвячення нових єпископів греко-католицької церкви в тогочасній Радянській Україні. «Ми мали одне завдання, якщо би КДБ зліквідував усіх наших єписко­пів в Україні, ми мали старатися дістатися на терен Совєцького Союзу, там висвятити нових єпископів і повернутися», — пояснює Блаженніший. Його колеги-професори з Папського урбаніанського університету, де він викладав еклезіологію, не знали, що він єпископ. Більшість людей у церкві також не знали про це.

Упродовж чверті століття Любомир Гузар як архімандрит студитських монастирів багато подорожує країнами Європи, де в монастирях та парафіях проводить реколекції, великопосні місії та читає лекції для широкої аудиторії духовенства й мирян. У 1984—1991 роках Блаженніший є просинкелом Львівської єпархії в Римі.

Минають роки, і після 46 років життя на чужині Любомир Гузар повертається в Україну. «Я дуже вдячний Богові, що після стількох років поза Україною, без великої надії, що колись повернуся, я повернувся”, — розповідає Гузар, згадуючи, як плакав, побачивши на кордоні після повернення станцію Славське. «Я був дуже радий повернутися на рідну землю. Ще був Радянський Союз. У 1990 році у вітринах стояли лише паперові коробки. Це було сумно, але я був на рідній землі. Що це значить — бути на рідній землі! Навіть якщо на чужині було більш організоване життя, більш спокійне, всього було достатньо — це не те саме, що бути вдома».

Любомир Гузар після повернення відразу береться за справу розбудови та розвитку Української греко-католицької церкви. У листопаді 1996 року його призначають єпископом — помічником глави Української греко-католицької церкви. У кінці січня 2001 року Любомира Гузара на надзвичайному синоді єпископів обирають верховним архієпископом УГКЦ, а 21 лютого того ж року Папа Йоан-Павло II призначає його кардиналом католицької церкви, тобто фактично він очолює Українську греко-католицьку церкву, ставши наступником кардинала Мирослава Івана Любачівського.

Діяльність Любомира Гузара як очільника церкви розпочалась із підготовки до знаменної історичної події в житті всіх католиків України — візиту Папи Йоана-Павла II на українську землю у червні 2001 року. Ці відвідини стали ві­копомними для греко-католиків Західної України, адже саме тоді відбулась беатифікація 26 новомучеників за віру Христову, серед яких достойний син Срібної Землі єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії блаженний Теодор Ромжа.

У 2002—2003 рр. Блаженніший береться до організації ще одної події, яка утвердить місце Української греко-католицької церкви в історії України та відновить історичну справедливість, — повернення кафедри глави УГКЦ до Києва. В серпні 2005 року головний престол УГКЦ таки був перенесений до Києва. «Ми не прийшли до Києва, ми повернулись туди, звідки нас вигнала двісті років тому Російська імперія. Символічно правильно, що ми тут», — зазначив Любомир Гузар. Академік Іван Дзюба так прокоментував той переїзд: «Те, як Любомир Гузар переїхав до Києва, є черговим доказом того, що він наймудріша постать в Україні».

Тоді ж дипломатичний талант і твердість моральних засад Блаженнішого проявилися під час Помаранчевої революції. Любомир Гузар — єдиний архієрей, що дуже чітко висловив церковний принцип стосовно політики: церква покликана просвітлювати своїх віруючих і суспільство щодо моральних засад, але вона не повинна нав’язувати своїй пастві кандидатів чи поодинокі партії.

Діяльність Любомира Гузара визнана також на державному рівні, у 2001—2008 роках він був нагороджений чотирма орденами: орденом князя Ярослава Мудрого III, IV та V ст. і орденом «За заслуги».

Серед 16 інших Любомир Гузар розглядався як кандидат у наступники Папи Римського Йоана-Павла II, перевагами його кандидатури були ясність розуму, висока духовність і популярність серед кардиналів. Однак на заваді стали східноєвропейське походження, тодішнє громадянство США та необхідність подальшого переходу в лоно римо-католицької церкви.

Діяльність Блаженнішого Любомира Гузара в УГКЦ представила світу нове обличчя церкви. Наразі це відкрита для діалогу з іншими конфесіями, розуміюча, доброзичлива інституція: «Ми ще не чуємо одне одного, але все є можливим, коли ми хотітимемо цього. Буває так, що люди сваряться. От розсварилися брати: батьки їм залишили спадщину, а вони через неї затіяли чвари. Але минає час, і вони кажуть: чекайте, але ж ми брати, то що, ми будемо і надалі ворогувати? Примирімося! Живімо разом, будьмо разом. Для нас надзвичайно важливим є перш за все налагоджувати щораз тісніші братерські зв’язки з церквами-сестрами Володимирового хрещення в Україні, а вже тоді спільно міркуватимемо, як вибудовувати наші стосунки з іншими християнськими центрами. Чи це є можливим? Я думаю, що так. Але на це потрібна добра воля усіх».

10 лютого 2011 року після більш ніж двох років розгляду Папа Бенедикт XVI прийняв зречення глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Своє рішення про зречення Блаженніший пояснив із властивою йому покорою: «Коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступнику, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця, і я не є ключем. Ключем є церква, а мета нашої праці — служіння, і ми стараємось це робити доти, доки можемо це робити ефективно». На питання, чому Папа Римський так довго не хотів підписувати зречення глави УГКЦ, Гузар посміхнувся: «Правдоподібно, що він мене любить». Зречення Блаженніший сприймає з гумором, як нагоду вивільнення часу для громадської діяльності: «Я ще не дав собі вимурувати печі, на якій я міг би засісти як старий чоловік. Я ще хочу щось робити». «Втім, я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, — не моя заслуга. Це труд, який почав І.Шептицький, а ми його тільки продовжуємо».

Після зречення, яке, до речі, здивувало й віруючих греко-католицької церкви, і все суспільство України, Блаженніший залишається духовним главою і беззаперечним авторитетом церкви. Журналісти та соціологи зазначають, що він став одним із найбільш об’єктивних коментаторів вітчизняної дійсності, і практично кожне слово Гузара, підхоплене засобами масової інформації, швидко стає здобутком всієї країни.

Нині Любомир Гузар веде дуже активне громадське та суспільне життя, втілюючи свою заповітну мрію: об’єднання християн в одну церкву. «Ісус Христос створив одну церкву. Коли князь Володимир хрестив Русь, церква була одна. Проте це залежить не лише від нашої волі. Треба, щоб уся громада цього прагнула», — каже він. Блаженніший не раз зазначав, що в Україні християнські церкви не є суперниками, усі вони роблять одну місію — проповідують слово Боже. «Представники трьох найбільших в Україні церков спільно звернулися до громадськості, закликали українців до єднання навколо духовних ідеалів. Таких, як принципи любові та взаємодопомоги. Це є прикладом нашої співпраці задля України», — наголошує екс-глава УГКЦ. І додає: «Ми мусимо також дуже багато працювати над тим, щоб і всередині нашого народу люди вчилися шанувати один одного, дивитися один на одного як на брата чи сестру. Велике завдання церкви полягає у тому, щоб долати та усувати всі поділи, щоб люди зрозуміли, що ми є один народ. Не Схід, Захід, Північ, Південь, члени тої чи іншої партії... Ми всі є українці! Ми можемо між собою мати різницю в поглядах, але ми є українці й мусимо згідно із цим діяти».

Підготували
з використанням інтернет-джерел
Микола ЖУРАВЧАК,
Тетяна ЖУРАВЧАК,
члени Закарпатської
греко-католицької спілки
імені владики Івана Маргітича