Як хрестили Русь-Україну?

28 липня відзначати­мемо 1025 річ­ницю хрещення України. Зро­зуміло, така доленосна подія, як хрещення Русі-України, що ста­ла визначальною віхою в нашій іс­то­­рії, нерідко стає об’єктом різних спе­куляцій та фальсифікацій. До чис­ла таких належать дуже поши­ре­ні твердження про жорстокі, не­люд­ські методи «насадження» хри­сти­янства на Русі.

Як хрестили Русь-Україну?

Якщо розгорнути будь-яку кни­ж­ку, присвячену хрещенню Русі-Ук­раї­ни, видану чи то в радянські, ате­­їстичні часи, чи нині, у період ре­лігійної терпимості, всюди зна­хо­димо стереотипні оцінки цієї по­дії. В «Українській радянській ен­ци­клопедії» читаємо: «Хрещення Ру­сі було тривалим процесом, який від­бувався в умовах жорстокої кла­со­вої боротьби. Князі й бояри за до­помогою державної влади на­са­джу­вали в Київській Русі хри­сти­ян­ст­во... На Русі не раз спалахували по­встання проти примусового за­про­вадження християнства, що бу­ли виявом стихійного протесту тру­дящих мас проти посилення со­ці­ального гноблення». Уславлений вче­ний Іван Огієнко (митриполит Іла­ріон) в «Українській церкві» ствер­джує, що деякі українські зем­лі були охрещені силою та гус­то политі кров’ю: «…не треба ду­ма­ти, що народ легко покинув свою бать­ківську віру; і даремно сил­ку­єть­ся літописець переконати нас, що народ хрестився з радістю…» Та­ке ж переконання про насиль­ниць­кі, жорстокі методи охре­щен­ня панує і в історії інших сло­в’ян­ських народів, тому цій статті спро­бу­ємо дати відповідь на питання: чи й справді, хрещеня українців су­про­воджувалося насильством та жор­стокістю, як це в унісон твер­дять сучасні джерела. На наше пе­ре­конання, ця панівна нині в ук­ра­їн­ській та слов’янській історії те­за є нічим іншим, як одним із широко по­ширених міфів, що вкрай спро­ще­но інтерпретує складний процес ін­­культурації, або прищеплення хри­­стиянства на українському ґрун­ті, зво­дячи його до примі­тив­но­го про­ти­стояння, часто зброй­но­го, між при­бічниками «нової та пра­вічної» вір. Адже перш ніж твердити про без­компромісну, жорстоку бо­роть­бу між язичництвом та хри­сти­ян­ст­вом, належить довести, що язич­ни­цтво та християнство як за рів­нем віровчення, так і в плані обря­до­вості були рівновеликими яви­ща­ми.

Панівна нині концепція про не­при­миренну боротьбу хри­сти­ян­ст­ва та язичництва на теренах Русі-Ук­раїни спирається на пере­ко­нан­нях про поширення християнства ли­ше після 988 року. Утвердилася сво­єрідна ілюзія, що до охрещення Русь-Україна була суто язич­ни­ць­кою. Але існують численні до­сто­вір­ні свідчення про поширення хри­стиянства на Русі від середини ІХ ст. Так, візантійський патріарх Фо­тій у середині 60-х рр. ІХ ст. пи­ше, що «руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше дер­жа­лися, на чисту і непідроблену ві­ру християнську». Візантійський ім­ператор Константин Пор­фи­ро­ге­нес, який особисто подорожував те­ренами сучасної України, на по­чат­ку Х ст. говорить, що патріарх Іг­натій (жив приблизно в один час з патріархом Фотієм) на Русь ви­слав архієпископа. Про охрещення ки­ївського князя Аскольда у 60-х р. ІХ ст. твердить і Георгій Арматол. При­пускають, що Аскольд був охре­щений іменем Микола — церква, що й нині стоїть у Києві на могилі кня­зя, називається Свято-Ми­ко­ла­їв­ською. Про значну кількість хри­сти­ян у найближчому оточенні ки­їв­ського князя Ігоря можна судити на підставі його угоди з греками від 945 р., в якій, серед іншого, окре­мо застережено, що «ми ж [ру­си], скільки нас охрестилося, кля­ли­ся своєю церквою святого Іллі в со­борній церкві [цесароградській Со­фії] і присягальним чесним хре­стом». Засвідчена цим документом і київська церква св.Іллі також вка­зує на поширення християнства се­ред киян у доволодимирську добу. Хри­стиянкою була й Володим­и­­ро­ва бабуся – княгиня Ольга, яку вже в 955 р. під час її подорожі у Кон­с­тан­тинополь супроводжував свя­ще­ник-духівник. Усе це свідчить: до дати офіційного хрещення, чи, точ­ніше, до визнання з боку Во­ло­димира Великого християнства офі­­ційною релігією Русі-України, хри­стиянська традиція мала більш ніж сто­літню традицію. Нероз­роб­ле­ність, несистемність, неусталеність по­ганського віровчення на період хри­стиянізації Русі-України уне­мож­­ливлювали його запеклий та си­стемний опір поширенню хри­сти­­янства, про який так часто по­люб­ляють згадувати.

Дуже вагомим аргументом на ко­ристь мирного, безкровного ха­рак­теру християнізації Русі-Украї­ни слугує також відсутність україн­ських мучеників доби христия­ні­за­ції. Відомо, що християнська церк­ва свято оберігає імена усіх, хто по­страждав за поширення та утвер­дження віри Христової. За умов «на­сильницького» впровадження хри­стиянства мусили постраждати, хай меншою мірою, і його адепти. Окрім варягів Феодора та Іоанна, які загинули мученицькою смертю ще до офіційного прийняття хри­сти­янства, у 983 р., інших імен му­чеників історія Христової церкви в Русі-Україні не фіксує. Невже наші пращури-язичники з усталеною в їх­ньому середовищі кровною пом­стою у відповідь на «нелюдське впро­вадження християнства» по-хри­стиянському підставляли для уда­ру другу щоку і тому-то ніхто з хри­стиянських місіонерів не пост­раж­дав?

Міф про запеклий опір язични­цт­ва перед інвазією християнства ґрунтується також і на хибних уяв­леннях про древність «прадідів­сь­кої» язичницької віри наших пра­щурів. Існують переконливі свід­чен­ня того, що язичництво на час хре­щення Русі-України не було та­ким уже й «прадідівським», до того ж вивчення глибших шарів дохри­сти­янської духовної культури на­ших пращурів дозволяє говорити про поширення серед них віри не в ба­гатьох, а в одного Бога. Прокопій Ке­сарійський у відомому трактаті «Про війну…» пише: «Єдиного бога, що посилає блискавку, признають во­ни владикою усіх і жертвують йо­му корів і всяку жертву. Не зна­ють долі (фатума) і зовсім не при­зна­ють, аби мала якусь владу над людь­ми, але як хто має перед со­бою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за жит­тя своє, якщо не загинуть, жертву бо­гу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жер­твою спасли собі життя». Про од­ного Бога, в якого вірили ста­ро­дав­ні слов’яни, говорять і арабські ман­дрівники. Ібн-Даст подає мо­лит­ву, яку відмовляють женці під час жнив, що дивовижно нагадує «От­че наш»: «Боже, ти давав нам по­живу, то дай нам і тепер її досить».

Вшанування єдиного Бога на­ши­ми пращурами віддзеркалилося і в давніх слов’янських іменах на кшталт Богуслав (Бога славити), Бо­жидар (Божий дар), Богдан (Бо­гом даний). Серед імен українців не­має жодного дохристиянського іме­ні, яке присвячувало б його но­сія якомусь іншому божкові, окрім Бо­га. Тоді як у греків, наприклад, ок­рім імен на зразок Феодор, тобто да­ро­ва­ний богом, були й імена, які да­ва­ли­ся на честь конкретних чис­лен­них бож­ків: Діана, присвячена Діа­ні, бо­гині Місяця і полювання; Дмит­ро, чи Ди­митріан, належний Де­метрі, бо­ги­ні родючості та хлі­бо­роб­ства...

Сліди віри наших пращурів у єди­ного Бога зберігає й ціла низка ін­ших загальних назв на зразок ба­га­тіти, багач, убогий, багаття, збіж­жя, небіжчик, бажати, значення яких проливає світло на окремі важливі елементи релігійного світогляду пра­­українців: добробут, замож­ність дає Бог (багач, багатіти, збіжжя, багаття, ба­жати); нестатки, смерть при­хо­дять, коли Бог відвертається (убо­гий, небіжчик).

Примітивне єдинобожжя наших пра­щурів, позбавлене канонічної ре­­лігійної традиції, через соці­аль­ну елі­ту (князі, воїни, купці) по­ча­ло «зба­гачуватися» вірою в різних, до­сі невідомих, привезених з чу­жо­зем­­них подорожей язичницьких бож­­ків. На теренах Русі-України пер­­шу спробу упорядкувати язични­цт­во робить Володимир Великий ли­ше за 5 років до офіційного при­йнят­тя ним… християнства. Саме у 983 р. Великий князь наказав «вні Дво­ра теремного» спорудити дере­в’я­ні боввани Перуна, Хорса, Даж­бо­га, Стрибога, Симарегла, Мокоші, чим утвердив офіційний (дер­жав­ний) ре­єстр поганських божків. Але ду­же ско­ро Володимир рішуче від­мов­ля­єть­ся від спроб утвер­джу­ва­ти поган­ст­во і докладає максимум зу­силь для хри­стиянізації Русі-Ук­раїни.

Тому з цих причин процес тво­рен­ня слов’янського пантеону в ста­рожитному Києві і близько не до­сягнув таких успіхів, як, на­при­клад, у античних греків чи римлян. На­віть такий поціновувач автен­тич­ної праукраїнської культури, як І. Огієнко, констатував, що наша мі­фо­логія «не відлилася в таку стро­й­ну систему, як, скажімо, мітологія грецька чи римська. Слов’янська мі­тологія досить убога». Справді, не треба забувати, що слов’янське по­ганство розвивалося за від­сут­ності писемності, літературної мо­ви та окремої соціальної групи слу­жи­телів культу (волхвів), які по­кли­кані були б розробити загаль­но­прийнятний варіант язич­ниць­кого віровчення, а також про­по­ві­ду­вати його та пропагувати від­по­від­ну обрядовість.

Оскільки слов’янське поганство роз­вивалося без дотримання на­зва­них передумов, то, як наслідок, ни­ні ніхто не може навіть точно на­зва­ти верховне поганське бо­жест­во: одні автори вважають верхо­в­ним божком Дажбога, інші – Сва­ро­га або Перуна. Відомий знавець по­ганства старожитних слов’ян Е. Ан­ничков переконаний, що на Русі кож­на суспільна верства визнавала різ­них богів: князь та дружина ви­знавали своїм божком Перуна, куп­ці, ремісники – Велеса, а простолюд мав інших божків. Додам, що й се­ред різних племен стародавньої Ру­сі-України слід, мабуть, очікувати не лише соціальних, а й суттєвих ре­гіональних відмінностей у по­ган­ському віровченні.

Поганські божки прийшли до дав­ніх українців у різний час і від різ­них народів, що також є ва­го­мим аргументом про штучний при­вне­сений, а не питомо український ха­рактер язичництва наших пра­щу­рів. Так, більшість дослідників схо­дяться на балтійському похо­джен­ні власної назви централь­но­го божества князя Володимира –Пе­руна. На Сході, зокрема у фі­ліс­тим­лянській або арабській тра­ди­ції, слід шукати генезу іншого відо­мо­го божка – Дажбога. Про поло­ве­ць­­ке або перське походження Хор­са говорили дослідники ХІХ-ХХ ст. Се­мітське коріння має, очевидно, сло­в’янський Велес (Волос), іран­ські джерела – Стрибог, а фінські – бо­гиня Мокоша. Очевидний ек­лек­тизм праукраїнського язич­ницько­го пантеону дає підстави говорити про його молодість, своєрідну аси­стем­ність та вкрай слабку ко­ди­фі­ко­ваність. Із прийняттям хри­сти­ян­ства процес творення сл­о­в’ян­сь­кого язичницького пантеону не за­кін­чується. До божків, відомих із ча­су хрещення Русі-України, дода­ло­ся чимало поганських божків, ви­гаданих діячами слов’янської куль­тури ХІХ-ХХІ ст. «Загін явно ви­­гаданих богів, – як дотепно зау­ва­жив професор Ю. Карпенко, – тво­­рять божества Лель, Леля, По­лель, Дана, Лада, Коляда». Процес тво­рен­ня поганських божків не при­пи­ня­ється і нині… Все частіше, на­при­клад, нині можнна почути, що Дід Мо­роз – це також одвічне слов’ян­сь­ке божество, а не така собі со­вєт­ська альтернатива святому Ми­ко­лаю. Відродження язичницької мі­фо­творчості у новітні часи зо­бо­в’я­зує її творців загалом активно про­па­гувати міф про багатство та роз­роб­леність «прадідівської віри», яку, мовляв, «підступне христи­ян­ст­во могло здолати після тривалої і кри­вавої боротьби».

Християнізація українців, як і будь-якого іншого народу, – це над­звичайно складний процес, спря­мо­ваний передусім на докорінну пе­ребудову свідомості людини, а то­му, зрозуміло, він ніколи не був, не є і ніколи не буде легким. Тому-то християнізація України-Русі ма­ла надзвичайно серйозні пере­шко­ди, але ці перешкоди зумовлю­ва­ли­ся зовсім не ворожістю наших пра­щу­рів до нової віри, а, по-перше, ка­та­строфічною нестачею христи­ян­ських священиків, дяків, єписко­пів, особливо тих, які володіли б дав­ньоукраїнською мовою; по-дру­ге, гострою нестачею потрібної бо­го­служебної літератури; по-третє, від­сутністю належних культових спо­руд. Саме у подоланні цих труд­но­щів, без сумніву, велика заслуга на­лежить великому українському дер­жав­никові, святому рівноапос­толь­ному Володимиру. Проте хри­сти­янізація українців не була кро­во­пролитною, не грунтувалася на на­сильстві, бо була спрямована не так проти якоїсь релігії, як зорі­єн­то­вана на глибоке вкорінення за­сад хри­сти­ян­ського віровчення у що­денному бут­ті наших предків. І над цим за­вдан­ням Христова Цер­к­ва тяжко пра­цює й досі – в Україні і в світі.

Проф. Любомир Белей

Закарпатська греко-католицька спілка імені Івана Маргітича, Закарпаття онлайн.Громадські організації
29 червня 2013р.

Теги: хрещення

Коментарі