Владика Ніл – єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії

У засобах масової інформації є чимало мате­рі­а­лів, які знайомлять вірних Мукачівської гре­ко-като­лиць­кої єпархії з нововисвяченим єпи­ско­­пом, проте, на дум­ку редакції, пре­освя­щен­ний Ніл 15 січня 2013 р. на зустрічі з нагоди вру­­чення Премії імені Й.Терелі сам вичерпно по­дав основні біографічні дані та пред­ставив своє жит­тєве кредо.

– Народився я в Ужгороді 22 травня 1973 ро­ку. Тут пройшло моє дитинство, юнацькі роки. На­вчався в школі № 6 м. Ужгорода, що знахо­дить­ся біля пра­во­слав­ного Собору. Пам’ятаю свою першу вчительку На­талію Іванівну Кар­бо­ванець. Нині вона вже ста­рень­ка і проживає в с. Невицьке. Одного разу, коли я від­відав хра­мо­ве свято Покрови Святої Богородиці в с. Не­виць­ке, несподівано зустрівся з нею. Але ми впі­зна­­ли одине одного, хоча й пройшло вже дуже ба­гато ро­ків від нашої останньої зустрічі. Мені бу­ло приємно, що перша моя вчителька, яка дала ме­ні основи осві­ти, виявилася надзвичайно ві­ру­­ючою та чеснотливою лю­диною, яка щиро лю­бить Господа Бога і постійно від­відує храм Пре­свя­тої Діви Марії в с. Невиць­ке…Навчали мене в школі дуже багато хороших лю­дей. Вони від­кри­ли для мене багато доброго, були гар­ним при­кладом морального життя, особливо того, що сто­сувалося освіти.

У 90-ті роки церква вийшла з підпілля і ми з ро­ди­ною відвідувала перші богослужіння, що від­бувалися на Кальварії, біля каплиці. Мені при­ємно з того, що бать­ки мої ходили на ці пер­ші Служби Божі. Зви­чай­но, як юнак, що закінчує школу, я не з ве­ли­кою охотою йшов на Літургії. Але завжди мав при собі таку думку, що спочатку маю послужити Богу, а потім вже за­йматися своїми справами.

У ті юнацькі роки я ще не мав такого твер­до­го рі­шен­ня, що хочу присвятити своє життя Бо­гу, тому пі­шов до армії. Спочатку проходив вій­сь­ко­ву службу в нав­чальній частині, що в м. Ше­­петівка, а потім служив у Німеччині. Там нас час­­то відвідували люди, що при­но­сили нам Свя­те Письмо. Його ми з хлопцями часто чи­тали та роздумовували над тим питанням, яким бу­де наше життя після армії.

Повернувшись додому я вже твердо знав, що хо­чу по­ступити до семінарії та стати свяще­ни­ком. Адже в нашій родині рідний брат моєї ба­бусі по мамі був священиком «з великої букви». Отець Степан Федор час­то таємно правив в ба­бу­синій хаті Служби Божі. Са­ме о. Федор під­три­мав мене і спрямував мої кроки до семінарії, давав мені багато корисних порад, спо­ві­дав. Не мо­жу не згадати і о. Йосипа Штелиху, який не­­що­давно відійшов до Господа Бога. Саме він го­ту­вав мене до Першої Сповіді і до першого При­час­тя. Тоді ці Таїнства проводилися таємно. Та­ким свя­щенно­служителям, як о. Йосип Шти­ли­ха, о. Юрій Федака та іншим, котрі завжди були вір­ні християнській вірі і не лякалися «ен­ка­ведистів», що їх залякували, я ду­же завдячую в своїй священичій формації.

Навчався я в Ужгородській греко-католиць­кій Бо­го­словській семінарії. І той період вважаю най­кра­щи­ми роками свого життя.

Після закінчення семінарії та року служіння в Ка­фе­дральному Соборі м. Ужгорода, мене на­зна­чили мо­­лодим парохом у селище Перечин. А в той час там не було церкви та парафіяльного бу­динку, де можна було б служити Літургії та жи­ти. Служби Божі про­во­ди­ли в дитячому са­дочку.

Згодом багато людей із своєю натхненністю, до­б­ро­тою та щирістю взялися до відбудови церк­ви у Пе­ре­чи­ні. І через трохи більше ніж 4 ро­ки храм був зве­де­ний. У цьому нам дуже до­по­міг один прекрасний бу­дівельник Михайло Ми­хайлович Молнар. Він свого ча­су будував шко­ли. Михайло Михайлович казав собі так: «Як­що я міг будувати школи, дитячі будинки, то чи не міг би я побудувати церкву?» Дні він при­свя­чу­вав будівництву Храму Божого і робив це не з метою отримання грошей, а для того, щоб при­нести при­єм­ність Господу Богу. Це в моєму жит­ті гарний до­свід того, як люди можуть згур­туватися, аби відбудувати Божий Храм.

Свого часу довелося мені пропрацювати з о. Мі­ланом Шашіком – майже 2 роки. У той час в нього я багато корисного взяв для себе у пи­тан­ні того, що стосувалося роботи з молоддю, про­цесій, які робилися у Великоберезнянському та Перечинському районах. Пам’ятаю, у перші су­боти ми разом з о. Міланом та мирянами ро­би­ли паломництва зі статуєю Фатімської Бого­ро­ди­ці, щоби наші вірники єдналися та про­слав­ля­ли Матір Божу та нашого Творця. Усе це про­во­дилося, щоб дати сильний поштовх для ду­хов­но­го відродження. Адже, знаєте, що віра людей на­шого народу, та й цілого світу, є приспаною, спля­чою. Про це дуже часто говорить Папа Бе­не­дикт XVI. І навіть цей рік він оголосив «Роком віри». Це для того, щоб ми, священики, і потім вже ті люди, хто приходить до церкви, взялися до добра і відродження, насам­пе­ред, в своєму сер­ці віри в Ісуса Христа та допомагали тим, які дрі­мають: не ходять до церкви, до Сповіді, не зна­ють Катехизму. Ми повинні намагатися зро­би­ти свою та близьких нам людей віру ба­дьо­рою, чуй­ною, живою.

Згодом я попросився на навчання до Риму, щоб по­повнити свої знання, вдосконалити осві­ту за пев­ним окремим напрямком – чи філо­со­фією, чи тео­ло­гією. Обрав я філософію. Отри­мав­ши благословення від Владики, потрапив на на­вчання до Риму, де я провчився 4 роки. Там я зміг побачити церкву в її католицькості, вселен­сько­сті. Навчання в Римі – це великий досвід у то­му, наскільки великою є Церква і як вона по­єд­нує, коли  ти розмовляєш із свяще­ни­ка­ми, які, до прикладу, походять із Африки, Південної Аме­­рики, Індії чи Парагваю. Ти спілкуєшся з ни­ми однією мовою, говориш про одного Бога, про­кладаєш шлях до Господа... Це є щось над­зви­чайне, що можна отри­мати тільки в столиці, цент­рі Католицької Церк­ви. Це виглядає по-особ­ливому, коли люди різних на­ціо­нальностей, бага­тьох етнічних культур знаходять спільну мо­ву і їхні серця наповнені одним і тим са­мим – ве­ли­кою шаною та любов’ю до нашого Отця та Спа­сителя.

Повернувшись з навчання до України, я ви­кла­дав фі­лософію в Ужгородській семінарії. А че­рез рік я звер­нувся до Владики і попросив бла­гословення для того, щоб зміг вступити та роз­почати шлях монашого жит­тя. У той час вже 5 років в Ужгороді діяли Брати Фран­цисканці – Чин Братів Менших. З францискан­ця­ми я мав мож­ливість познайомитися ще в Римі. До ре­чі, у мої юнацькі роки на Закарпатті працював мі­сі­о­­нер-францисканець отець Петро Жарковський. І ко­л­и ще наша Церква була в підпіллі, Петро Жар­ков­ський служив у Перечині. І дуже багато гре­ко-ка­то­ли­ків, які прагнули спокою душі, по­бу­ти на недільній Служ­бі Божій, могли відвідати Літургії римо-като­лиць­кого обряду. Я також з ро­дичами відвідував Служ­би Божі отця Петра Жар­ковського і вже тоді від­чував близькість до фран­цисканського конфесій­но­го духу.

Святий Франциск не був священиком і мав тіль­ки дияконські свячення. Завжди вважав се­бе негід­ним бути священиком. Але це був справ­жній місіонер. Його мрією завжди було нести Єван­геліє тим, хто його ще не знає. Він завжди ка­зав, що Брати Менші ніколи не мають мати в своїх кишеннях ні грошей, ні хліба, а мають пов­ністю довіряти Господу Богу. Не дивлячись на те, що ти не маєш нічого, не маєш даху над го­ло­вою, але ти завжди є під Божим покровом.

Так розпочалося моє життя в Чині Братів Мен­ших. А через декілька років надійшло рі­шен­ня Папи Бе­не­дик­та XVI про те, що мене на­зна­чено помічним єпи­ско­пом Мукачівської гре­ко-католицької єпархії. Ді­знав­­шись про це, я ду­же злякався. Адже житя свя­щен­­нослужителя − це не є праця, це − покликання, це − служіння Гос­поду Богу та людським душам. Адже ти ма­єш відповідати за вірників і за священиків пе­ред нашим Отцем та бути прикладом віри, надії та лю­бові. Але мене підбадьорив о. Мілан сло­ва­ми св. Апо­стола Павла: «Божа Сила завжди про­яв­ляється в люд­ській немочі». Коли людина по­кір­на, коли віддає все у руки Божі, тоді вона змо­же зробити великі спра­ви. Тому ми повинні по­кладатися не на власні си­­ли, але довіряти, без­перечно, Господу Богу. Щиро ві­ри­ти Йому, щи­ро любити Його і тоді ми дійсно по­чу­ваємо се­бе щасливими. Бо як кажуть: «Святіше щас­тя по­лягає не в тому, щоби бути щасливими, але щас­­тя полягає в тому, щоби зробити щасливими ін­ших». Тобто, не шукати щастя для себе, а шу­кати щас­тя для інших. Приносити Слово Боже іншим, при­но­сити Ісуса Христа для інших, щоб вони його полю­би­ли.

Теги: владика Ніл, владика Мілан