Олександр Духнович – подвижник нацiонально-визвольної боротьби українцiв Закарпаття

Згадаймо Олександра Духновича, щоб побачити, яким він був насправді. Перед нами постане великий син україн­сь­кого народу, син, який має велику ознаку в тому, що За­кар­паття на своїх землях вело боротьбу проти мадяризації – денаціона­лізації. Олександр Духнович – це вождь тієї ве­ли­кої боротьби.

 "Уродився я в селі Тополя… Мій батько, Василь Дух­но­вич, був у Тополі руським священиком. Він змагався як­най­старанніше виховати сина у руськім національнім пись­мі, й тому сам учив мене... Гімназію я скінчив в жгороді". Це слова Духновича з його автобіографії. Тут ще додамо, що вдома Олександра Духновича по-мадярськи говорити не вчили. Тому в Ужгородській школі його висміювали і, як за­значає, доводилося йому часто чути: "русин – це свиня", або: "цундравий русин" - так принижували в Ужгороді ру­си­нів профеесори-єзуїти. Крім того, Духнович пише, що в гім­на­зії в голови дітей закарбовували гасло: "Екстра Гун­га­рі­ам нон ест віта" – "Поза Мадярщиною нема життя". Діти віри­ли, "що, крім мадяра, нема на світі чоловіка", – пише Дух­нович.

Все життя Духнович пам'ятає про смерть свого батька. То­ді, біля його труни, підійшов похилий уже віком дід, обняв його, 14-річного сироту і сказав: “не забувай Бога і молись Йому та люби свій руський рід і хоч тим не будеш багатий, але будеш щасливий"…

У 1851 році Духнович видав друком молитовник "Хліб ду­ші". Закарпаття до того часу не мало молитовника. На­род молився з того, що знав напам'ять. Цей молитовник ще за життя Духновича вийшов кількома виданнями, і при­чо­му не лише в закарпатських єпархіях, а і в Галичині. Того ж року Духнович видав "Літургіческий Катехизм", дру­гу найпотрібнішу книгу. А щоби піднести рівень освіти на­ро­ду, видав "Книжицю читальную" - "Букварь"…

Найбільшою і гідною подиву є народна праця Духно­ви­ча. У 1847­-1848 роках його відправили до Братислави як де­путата Пряшівсько­го капітулу на засідання мадярського сей­му. Там Духнович розгадав наміри Кошута та його при­хиль­ників, і про це написав так: ,,Ці нещасні депутати по­ста­вили собі за принцип заснувати велику Ма­дярську дер­жа­ву й вирішили, щоби лише мадярська мова мала своє пов­не право і, щоби кожний житель зразу почав учитися цієї мови й нею розмовляти...".

Духнович тоді відверто заявив: "Ви боретесь за волю й сво­боду, ви мадяри, – при тому полишаєте собі угнітати не­­ма­дярські народи, що жиють у Мадярщині".

У щоденнику Духнович записав: "Мадяри задумали жод­ний народ не честувати, не визнавати. У них всі на­ро­ди – бидло, скоти, тільки один мадяр був людиною".

Намагання Духновича вийти на спільну дорогу, як рів­ного

з рівним з мадярами, не мали успіху. Так  Духнович му­сив стати в ряди противників Кошута.

Знаючи план повної мадяризації закарпатських русинів, Дух­нович, коли вибухнув мадярський заколот, названий ре­волюцією, став разом з Добрянським на сторону Австрії. Та­ку ж позицію зайняли словаки. Мадяри за це засудили До­брянського на смерть, але він угік в Галичину, а Дух­но­ви­ча заарештували. Тоді Духнович писав: "..мене 27 квітня 1849 року вхопили мадяри…, одвели з великим допро­во­дом,  як якогось розбійника на місце страчення між чотир­ма 

В Кошицях здичіла мадярська юрба могла Духновича, якби не захистила сторожа, що його вела. Духновича ки­нули в тюрму, а в травні дозволили повернутися до Пря­ше­ва, і він там був під постійним наглядом.

Після придушення мадярського заколоту Духнович по­чав організовувати руську друкарню, що мадяри вважали ве­личезним злочином й антидержавною діяльністю. Дух­но­вич чудом врят;. від тюрми…

Духовний рятунок для народу Духнович бачив у шко­лах. Тому ходив із села в село, переконував людей, щоби за­сновували руські школи і завдяки його зусиллям було за­с­новано руські школи більш як у 70 селах. Це були над­зви­чай­ні зусилля, нелегка праця, села були дуже убогі… Зго­дом Духнович почав організовувати недільні школи, сіль­ські бібліотеки, читацькі гуртки на селах, театральні гуртки, про­пагував садівництво, бджолярство, впровадження дріб­них ремесел, гігієну тіла… 

У 1860 році Духнович писав Головацькому: "Мадяри­за­ція уводиться всюди…Наша доля все нещасна, ми мадя­рам очі колемо"…

І тут Духнович постає як будитель народу. Проти ма­дя­ри­зації, проти насилля, як протест він кидає: "Я русин був, є і буду!"

Протест проти мадяризації і запит про народні права за­карпатських українців Духнович висловив ще в 1849 році в 'Меморіалі", переданому цісареві, в якому вимагав: "Ви­зна­ти руський народ в Австро-Мадярщині самостійною на­род­ністю, ввести в школах і урядових установах За­кар­пат­тя рідну мову, заснувати руські гімназії; відкрити двері у Львів­ському університеті для закарпатоукраїнської мо­лоді…"

Духнович часто звертався до своїх земляків, заклика­ючи їх до боротьби за права народу, вказуючи на мер­зот­ність його зради: "Відмовитися від своїх прав, покинути свій народ, стати зрадником народу і його важку долю по змо­зі не поліпшити – це тяжкий гріх. Носити шлейф мадя­рам, як деякі наші священики й світські особи це роблять, на­кидуючи ярмо на свою народність - це мерзотне раб­ство!" …

Однієї ночі на хворого Духновича мадяри вчинили на­пад. Врятувало  його те, що принагідно тоді в нього спав гість, який його врятував від убивці...

Духнович бачить надію в молоді. Він дбає про чистоту, муж­­ність, чесноти молоді й учить їі:

"Не гaньба то працювати

Но є гaньба, стид лежати.

Лиш од дрyгux вшитко ждати".

"Хто своє не любить,

А за чужим прагне,

Той своє загубить,

Чуже не осягне".

"Ближча мені сорочка, як гуня; хотя би і моя сорочка гру­ба є, но все вона моя власна є".

"Ми не маємо нічого свого, крім честі. Відступити від неї – значить перестати бути людиною".

"Люби свій нарід не тому, що він славний, а тому, що він твій. Хто стидиться за свій народ, той сам себе стиди­ть­ся".

"Будь вірний своїй Батьківщині - це твоя колиска".

…Свої книги Духнович роздає задарма, увесь свій за­ро­бок віддає на освіту народу. "Брате, я вже все своє ви­дав на просвіту народу..." – писав він Я. Головацькому. "У нас, брате, невисказана біднота й тому вся література стогне... "

Духнович мав надію, що в єдності з галицькими україн­ця­ми, з якими нас в'яже одна мова, одна віра й одна доля, ми не пропадемо: "Бо свої то за горами - не чужі:Русь єди­на, мисль одна у всіх у душі".

Через два роки піс­­­ля смерті Дух­но­ви­ча на Закарпаття впав жах насилля ма­дя­ри­зації. Мадяри по­чали спі­вати ру­си­нам За­кар­паття "Віч­ную па­м'ять". І тоді про­яви­ла­ся сила Дух­­­новича. Сло­ва з гро­бу більше діяли, ніж за його жит­тя. Наш на­род не за­ги­нув, бо си­ни За­кар­паття полю­би­ли його так, як Дух­но­вич.

Олександр Дух­но­вич – найвизнач­ні­ший син Закарпаття в ХІХ ст. А прецінь в мислях українців Закарпаття в двад­цятих і тридцятих роках ХХ ст. відсторонений, в ми­с­лях України невідо­мий. Причина ось у чому. В двадцятих ро­ках ХХ ст. Закарпаття після приєднання до Чехо­сло­вач­чини сту­пило на дорогу націо­нального усвідомлення ру­си­нів-укра­їнців. А Олександра Духнови­ча, як великого і за­слу­­же­но­го сина, Закарпаття шанувало й цінувало його за­слуги. То­вариство "Просвіта" видало про нього одну із пер­ших своїх книжок.

Після заснування товариства "Просвіта" москвофіли За­карпаття (а це емігранти з Росії й Галичини), під­три­му­ва­ні мадярофілами й мадярами, заснували москво­філь­сь­ке товариство, яке назвали "Обществом Духновича".

Як пізніше виявилося, це товариство фінансово під­три­мували чехи, Мадярщина й Польща - усі з метою не до­пус­ти­ти українського національного усвідомлеення закарпат­сь­ких русинів-українців, бо тим самим ця земля назавжди про­пала би для Чехословаччини, Мадярщини і утворила б не­безпечну основу для загрози Польщі.

"Общество Духновича" не проявило постаті О. Дух­но­ви­ча як насамперед борця проти мадяризації, як будителя на­роду, але як москвофіла, хоч Духнович ним ніколи не був. Українці Закарпаття замість того, щоб прояснити на­ро­дові велику правдиву постать Олександра Духновича, про­сто “лишили" його на москвофілів.

…Треба зважати й на те, що Духнович свої твори писав то­ді, коли й на інших українських землях літературна мова ли­ше вироблялась… Знаючи про це все, не можемо ані кри­тикувати Духновича за його мову, ані доводити, як це де­хто фальшиво робив, шо Духнович хотів запровадити в на­шій літературі російську мову. Духнович ніколи по-ро­сій­ськи не говорив. Його грамматику поросійщили інші, проти чого Духнович протестував…

Після Другої світової війни москвофіли продовжували свою роботу. На Закарпатгі Лінтур планував приєднати За­кар­патську область до Російської Федерації, а на Пря­шів­щи­ні москвофіли ввели російську мову в навчальний про­цес шкіл, видавали нею газети. Але тоді вже вони про Дух­но­вича не згадували, бо він: священик. На Пряшівщині ви­рі­шили тихенько усунути пам'ятник Духновичу в Пряшеві, як це зробили з пам'ятником Добрянському в Михайлівцях. Але в цей критичний час один Київський професор опуб­лі­ку­вав статтю про заслуги Духноича. Пряшівщині моск­во­фі­ли відразу змінили курс і стали підносити Духновича. Але то­ді уже підключилися Пряшівські українці, в основному за­вдяки др. Юрію Бачі, доценту університету, правиль­но вка­зали на постать Духновича як на заслуженого сина За­кар­паття ХІХ століття.

…Духнович любив свій народ, всіма силами боровся з гно­бителя­ми, звинувачував мадярів у недолі народу, за­кли­кав до боротьби за народ: "Дай, Боже, щоб видержати бо­ротьбу!" Своєму народові ­віддав усе, що мав…"

о. Степан Пап