Акт унії 1646 року, знайдений у Пряшівському архіві у 2016 році
Якщо у 1596 році Берестейську унію підписала більшість церковної ієрархії православної церкви Речі Посполитої на чолі із самим київським митрополитом та 5 єпископами, то Ужгородське свідоцтво переходу – лише 63 священники, що складали на той час абсолютну меншість православного священства за Карпатами (на думку дослідників, до десяти відсотка від усієї кількості).
Важливу роль на Закарпатті зіграло й велике зацікавлення у переході православних до з’єднання з Римом католицької родини Другетів, власників Ужгородського замку та обширних навколишніх володінь. Саме з цих теренів й були більшість підписантів, які залежали від волі всесильного землевласника. Тим паче, що брат дружини графа Другета – Юрій Якушич – і був тим єгерським єпископом, у вірності якому присягнули православні священники. Тобто, виглядало це радше на родинну справу. Тим паче, що діялося це в ті часи, коли села змінювали релігійну орієнтацію разом зі своїми власниками. Недарма тоді побутувала приказка: «Чий пан, того і віра».
Другети, що раніше насаджували протестантизм, на початку 17-го століття знову стали ревними прихильниками католицизму, розпочавши на власних теренах контрреформацію, навертаючи підданих назад у лоно Ватикану. І як твердять історики, найбільшого релігійного тиску зазнавали православні, за яких не було кому постояти через відсутність власної провідної верстви.
А Берестейська унія стала наочним прикладом, як можна втілити ідею з’єднання церкви. Тим паче, що між православними з обох боків Карпат весь час зберігалося активне контактування. Щоправда, друга унійна спроба стала лише далеким відголоском першої. Бо якщо у Берестейській угоді йдеться про об’єднання високих сторін, то в ужгородській грамоті не згадується ні папа Римський, ні Католицька церква, ні тим паче принципи об’єднання, а проголошується лише особиста відданість єпископу:
«Ми, що нижче підписалися, проголошуємо від імені свого і своїх наступників, що найсвітлішого і найдостойнішого пана, пана Юрія Якушича і т. д., єпископа еґерського і т. д. і його законних наступників на єпископстві еґерському за наших наступних і легітимних єпископів, ординаріїв, прелатів та єпархів визнаємо; йому і всім їм належну пошану й послух, які юрисдикція духовна і церковна його і їх всіх вимагає, вірно та під присягою обіцяємо й гарантуємо. Також жодного іншого єпископа за ординарія нашого, крім названого чи названих найсвітлішого і найдостойнішого єпископа або ж єпископів, не будемо визнавати, доки будемо в його чи в їх єпархіях перебувати. Без його чи їх погодження, схвалення, дозвільного листа не будемо від когось свячення приймати, парохії змінювати, ані щось вчиняти, що його юрисдикції перечити може. Тих також, кого настоятелями нашими або ж суфраганами, вікаріями або ж архідияконами згаданий найсвітліший і найдостойніший єпископ або наступники нам поставлять, визнавати наступними й легітимними настоятелями по-християнськи обіцяємо. На підтвердження й закріплення цієї великої справи ми наші підписи власноручні і печать захисну подали. Ужгород, дня 24 квітня 1646».
Ось і весь текст знайденого оригіналу. З нього висновується, що окремі православні священники просто перейшли під зверхність угорського єпископа, що, до речі, невдовзі й вилізло боком, бо ще понад століття мукачівські унійні єпископи змушені були доводити власну самостійність, і лише у 1771 році Римом була канонізована Мукачівська греко-католицька єпархія, яка все-одно аж до виходу Закарпаття з Угорщини у ХХ столітті підлягала номінальній зверхності угорських католицьких ієрархів. І чесно кажучи, важко позицію угорської сторони заперечувати, адже підпорядкування егерському єпископу і складало суть історичного документу 1646 року.
Натоміть «в офіційному проголошення унії Руської Церкви з Апостольським Престолом, укладеному на Берестейському соборі» в 1596 році читаємо інше: «…просячи, щоб – як найвищий пастир вселенської католицької Церкви – прийняв нас під свій послух та визволив від зверхности царгородських патріярхів і розрішив нас, зберігаючи за нами обряди і звичаї східних Церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін у наших церквах…»
Різниця між документами цілком співмірна з масштабами, які нині має Українська греко-католицька церква (УГКЦ), що нараховує 40 єпископів на різних континентах, та Мукачівська греко-католицька єпархія, що має єдиного єпископа і лише четвертину з мешканців невеличкого Закарпаття.
Досі ці дві греко-католицькі юрисдикції в Україні існують нарізно, творячи дивний анахронізм, адже в усіх сусідніх країнах церковні структури, що підлягають Ватикану, давно об’єднані. Таке розділення є живильним ґрунтом для закарпатського сепаратизму, який хоче заперечити будь-який стосунок до України. Натомість виходить, як у випадку з Ужгородською унією, коли один знайдений історичний документ різко присаджує плекану століттями романтичну міфотворчість.
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
