Яку національність обрали воїни Чехословацького корпусу Людвіка Свободи?

Василь Русин описує, як в Чехословацькому корпусі проходив процес усвідомлення власної національної ідентичності. Абсолютну більшість закарпатців у чехословацькій військовій частині у 1943-1944 роках складали ті, які нелегально перейшли угорсько-радянський кордон і були ув’язненні в СРСР. Провівши кілька років за гратами, вони мали змогу безпосередньо познайомитися як з росіянами, так і з українцями. 

Ось що пише цей парашутист і командир партизанського загону, який до війни був прихильником русофільського напрямку :

«Після успішних боїв на Харківському напрямі було прийнято рішення про розгортання на базі батальйону й запасного полку Чехословацької бригади. Як і раніше, тут зіткнулися дві протилежні тенденції: патріотичні прагнення рядових бійців, значної частини офіцерів на чолі з Людвіком Свободою, керівництва КПЧ – з одного боку, й інтриги чехословацького емігрантського уряду, його міністра оборони та військової місії в СРСР – з другого.

Бригада, як свого часу батальйон, народжувалася у взаємній протидії двох полюсів.

Про складність ситуації Людвік Свобода писав у своїй книзі «Від Бузулука до Праги»: «У Бузулуку тоді панувало пожвавления, Особливо помітні були інтриги чехословацької військової місії на чолі з полковником Пікою та інспіровані ним реакційні антикомуністичні та антирадянські виступи, якими він хотів вплинути на політичну єдність закарпатських українців, яких на 8 квітня 1943 року було 1366 чоловік із 1438 бійців, тобто 95 процентів усіх бійців та офіцерів полку. В зв'язку з наявністю в полку буржуазно-націоналістичних елементів (чеських – авт.) виникла реальна загроза підриву боєздатності частини».

^{Полковник Людвік Свобода перед чехословацькими воїнами}

Склалося так, що в запасному полку на певному етапі його формування основний контингент становили закарпатські українці. Буржуазно-націоналістичні елементи намагалися використати це у своїх цілях: домагалися відмежування воїнів-українців від чехів і словаків, а також певної автономності останніх у межах військового формування. Крім того, сили реакції хотіли відмежувати закарпатських українців від своїх братів росіян та українців Радянського Союзу. Нарешті буржуазні політикани й націоналісти твердили, що начебто закарпатці недостатньо підготовлені у військовому відношенні, й на цій підставі доводили неможливість розгорнути бригаду, а якщо це й буде зроблено, то знову ж таки заради якогось символу, а не участі в бойових діях.

Проблема тут справді була. Запасний полк, наприклад, функціонував як військова одиниця за статутом А – І - І старої чехословацької армії. Офіційною була чеська мова, а закарпатські добровольці, як правило, недостатньо нею володіли. Навіть газета «Наше військо в СРСР» спочатку видавалася чеською мовою.

Буржуазно-націоналістичні елементи не дбали про подолання труднощів і зміцнення боєздатності полку. Під їхнім впливом приймально-відбіркова комісія, ображаючи національну гідність воїнів-патріотів, самовільно проставляла в анкетах закарпатців національність «підкарпатський русин». Буржуазія і на цей раз вдалася до випробуваного нею принципу: «поділяй і володарюй».

Нашому обурению не було меж. Особовий склад готувався до запеклих боїв проти гітлерівців, а тут, на острівці нашої свободи, на радянській землі, знайшлися люди у військових мундирах чехословацької армії, які шкодять нашій спільній справі, сіють розбрат у рядах воїнів.

Доповіли полковнику Кратохвілу, який, нещодавно прибувши з Лондона, вступив у командування запасним полком. Він не наважився взяти на себе розв'язання конфлікту, запевнив, що звернеться за консультацією до начальника місії полковника Піки.

Та невдоволення наше зростало. Врешті-решт Кратохвіл погодився на поїздку в Куйбишев солдатської делегації. До її складу увійшли Михайло Фегер, Михайло Мацканюк і я. Всі троє були політпрацівниками, бійці добре нас знали, довіряли.

^{Генерал Людвік Свобода}

В поїзді ми виробили лінію поведінки, спільну позицію. Адже полковник Піка – досвідчений військовий, дипломат, і не просто буде нам, солдатам, вплинути на нього.

Домовилися, що перш за все Фегер викладе основні вимоги: право воїнів самостійно вказати в облікових картах свою національність, право називати себе українцями; організувати видання газети українською мовою. Нічого надзвичайного в цих вимогах не було.  Питания, які вирішувалися досить просто, політикани штучно звели у проблему.

Полковник Піка, заздалегідь проінформований про нашу місію, кілька днів нас не приймав, посилаючись на зайнятість. Ми знайомилися з містом Куйбишевом. Суворе, зодягнене по-військовому. Чехословацьких підрозділів тут не було, і наша форма привертала до себе увагу. Люди, дізнавшись, хто ми, щиро висловлювали свою симпатію.

Із значно меншою симпатією зустрів нас полковник Піка. Входимо до кабінету, доповідаємо. Намагаючись збити нас з пантелику, полковник одразу ж заговорив:

– Я запросив вас для того, – почав він, – щоб довести до вашого відома точку зору пана президента і свою власну на конституцію 1937 року...

Виявляється, нас послали не солдати, нас запросив глава військової місії. Запросив нас не для консультації, а щоб продиктувати конституційне рішення з національного питання. Ось що значить дипломатичний вишкіл.

Багатослівно, самовпевнено і зверхньо тлумачив Геліодор Піка те, що згідно з конституцією буржуазної Чехословаччини в республіці проживають чехи, словаки і підкарпатські русини.

– Чи можемо ми відійти від конституційного принципу? – вигукнув полковник. -- Чи можемо вигадувати для офіційних документів якусь іншу націю?

– Її не треба вигадувати, пане полковнику, вона є фактом, – відповів Фегер.

^{Книжка споминів Василя Русина, що побачила світ у 1987 році в Ужгороді}

Обличчя Піки зблідло, але він швидко опанував собою.

– Затямте, панове, в Чехословацькій республіці проживають підкарпатські русини. За всіма ознаками вони належать до західної культури і не мають нічого спільного з росіянами і українцями по цей бік Карпат. Збереглася лише деяка мовна подібність і не більше. Отже, як вимагає конституційний обов'язок...

Ми вже не слухали базікання Піки. Згадав, бачте, про конституційний обов'язок. А між тим конституція вимагає обороняти республіку від зовнішньої навали. Президент Бенеш та його оточення грубо знехтували цим обов'язком, зрадили національні інтереси та одностайну готовність трудящих взяти до рук зброю.

– Дозвольте, пане полковнику, – голос Фегера прозвучав спокійно, але ми знали, що коштував йому цей удаваний спокій. – Думалось, урядові кола зрозуміли згубність національного розбрату. Невже німецька окупація, втрата державної самостійності в 1938 році нічого не навчили? Невже уряд збирається проводити й надалі збанкрутілу довоєнну політику?

Геліодор Піка знервовано пройшовся по кабінету. Виструнчився його помічник, поручник Андрій Патрус, єдиний свідок нашої бесіди.

– Це комуністична пропаганда у нашому війську! -- заволав полковник. - Хто дозволив?

– Легше всього видавати справедливі вимоги сотень солдатів за комуністичну пропаганду, – різко відказав Фегер. – Прийом не новий, ми його чули двадцять років. А втім, – продовжував уже стриманіше Михайло, – можете як завгодно розцінювати наші дії. Солдати взялися за зброю і мають деякі права. До того ж, зуміють постояти за них.

– На що ви натякаєте? – погрозливо запитав глава військової місії.

– На торжество справедливості, пане полковнику. Ми з діда-прадіда – українці, і ними підемо на фронт. Ними й залишимося і живі, і мертві. Наполягаємо на офіційному визнанні нашого права.

– Від чийого імені ви виступаєте? – перебив Піка.

– Від імені солдатів-українців запасного полку. Трудящі Закарпаття, наші батьки і матері, брати і сестри висловлять свою волю у перший же день свободи.

Піка звернувся до мене і Мацканюка, мовляв, як думаємо ми.

– Так само, пане полковнику, – мовив я.

– Наш товариш Фегер висловив пану полковникові спільну думку, – підсумував Мацканюк.

Геліодор Піка знову заговорив про конституцію, про готовність піти на певний компроміс і дозволити воїнам називатися українцями, але неодмінно підкарпатськими. Ми ж твердо стояли на своєму.

^{Василь Русин – парашутист, командир партизанського загону, чільний громадсько-політичний діяч Закарпаття в другій половині ХХ століття}

Переговори делегатів від солдатів-добровольців з вишколеним дипломатом буржуазної держави були, по суті, зіткненням представників двох класово поділених світів, експлуатованих і експлуататорів. Одна сторона відверто виставляла й послідовно захищала елементарні людські права. Друга ж ухилялася від прямих відповідей, уникала поступок, нехтувала компромісами.

Не вдалося домовитись і про видання окремої української газети. Щоправда, полковник обіцяв подумати щодо перекладу з чеської на українську газети «Наше військо в СРСР».

Повернувшись у Бузулук, ми доповіли про результати поїздки командному складові полку. Потім виступили безпосередньо в ротах, взводах і відділеннях. Воїни щиро підтримали наші дії.

Фегер і я внесли виправлення до облікових карток, викреслили «підкарпатський русин» і написали «українець». Полк і в цьому підтримав нас. Незабаром Геліодор Піка одержав донесения: з 1806 закарпатських українців полку 1740 назвали себе українцями, 56 – русинами, 9 – руськими і один -- карпаторосом. Чехословацька військова місія не наважилася відверто ігнорувати волю, висловлену переважною більшістю воїнів.

Що ж до твердження буржуазних кіл про небоєздатність воїнів закарпатців, то воно було розвіяне на полях кровопролитних боїв за Київ, Жашків, Васильків, Білу Церкву, на карпатських перевалах і в Чехословаччині.

 «Ніколи не можна забути про те, – писав генерал армії Людвік Свобода у книзі «Шлях до волі», – що для переможної боротьби проти фашизму значила участь кількох тисяч закарпатських українців – чоловіків і жінок в лавах Чехословацької військової частини в СРСР. Вони своїми подвигами, а часто й кров'ю допомогли вписати у хроніку історії наших народів найславнішу новітню бойову традицію».

Теги: русин, українець, СРСР, корпус, Свобода

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати