"Апостол Закарпаття" без однієї легені

^{Обкладинка книжки В.Мороза «Апостол Закарпаття»,
видавництво Українського католицького університету, 2025 рік.}

Постать монаха-василіянина Павла Мадяра (1923-1996) є знаковою для України. Не дарма ще за життя його називали «апостолом Закарпаття». Він переслідувався за українські погляди угорським окупаційним режимом під час Другої світової війни, відтак вступив до чернечої спільноти у Мукачівському монастирі.

За часів СРСР проводив активну підпільну діяльність, за що неодноразово підлягав обшукам і допитам. Від арешту його рятував слабкий стан здоров’я (мав видалену частину легень).

Павло Мадяр був у дружніх стосунках ще з двома відомими постатями катакомбної церкви на Закарпатті – Петром Оросом та Іваном Маргітичем. (Про першого, застреленого міліціонером у 1953 році, навіть написав вірша, який став піснею).

Володіння словом було прикметною рисою Павла Мадяра. Він писав не тільки поезії, а різні тексти, які роздавав вірникам у роки заборони греко-католицької церкви. Завдяки цьому його праці збереглися, бо під час трусу все знайдене в нього вдома вилучалося КГБ і знищувалося.

^{Під час презентації книжки в Ужгородській богословській академії імені Теодора Ромжі}

Володимир Мороз твердить, що нині відшукано близько 140 текстів ченця-просвітителя, десять з яких опубліковані в книжці. Зокрема, і важливий спомин «Моє монашество», де настоятель Імстичівського монастиря у 1992-1994 роках та перший протоігумен провінції Святого Миколая за часів Незалежності розповідає про своє життя.

Як розповів нинішній протоігумен Франциск Онисько, спочатку виник задум написати популярну біографію Павла Мадяра у вигляді брошури до його сторіччя у 2023 році. Але в процесі роботи зрозуміли, що слід подати і його праці, що мають непересічне значення для історії Мукачівської греко-католицької єпархії.

^{Павло Мадяр (в окулярах) посеред ченців Імстичівського монастиря
напередодні його закриття, 1950 рік.}

Володимир Мороз працював над книжкою кілька років, чимало часу провів у різних архівах. Окрім докладної біографії книжка містить і близько півсотні унікальних світлин. Вже під час презентації лунали думки видати і другий том книжки «Апостол Закарпаття», куди би могли увійти спомини про Павла Мадяра, документи про нього та неопубліковані ще праці.

«У 1939 році монастир був цілковито сплюндрований»

Думки Павла Мадяра цікаві не тільки з релігійного та історичного погляду, але й із національного. Адже він є помітною постаттю українського крила Мукачівської греко-католицької єпархії, яке традиційно опонувало мадяронському.

Зокрема, у своїх споминах «Моє монашество» він зазначає, що на перешкоді вступу до Мукачівського монастиря за часів угорської окупації «була моя українська орієнтація. Мадярська сторона противилася вступу кандидатів-українців. Справу розв’язав нунцій, поділивши новіціят на мадярський в Марія-Повчі і український в Мукачеві».

Далі згадує, що як «ненадійного» його забрали в робітничий табір неподалік Мукачева, де вони жили «в якомусь бараці». «Мадяри готувались до відступу. Радили нам усім відійти з ними, але ніхто не хотів покидати рідну землю…»

^{Василіяни в Імстичівському монастирі після виходу з підпілля, 1991 рік.
Павло Мадяр другий ліворуч}

Цікавими є спостереження про зміну політичних режимів:

«Радянські війська наступали. Їх приходу ми всі в монастирі вже чекали і не думали чогось злого. Вже приходили «свої», наближалась свобода…

Старші розповідали, що ця зміна влади пройшла далеко легше, як за нападу мадярів у 1939 року. Тоді монастир був цілковито всередині сплюндрований, багнетами пошкодили навіть стіни, монахів держали у столовій цілий день під дулами кулеметів з піднятими руками, а сімох вивезли в ліс і хотіли розстріляти. Їх врятували якісь офіцери.

До внутрішнього життя монастиря ніхто з радянських представників не мішався, люди і далі спокійно ходили до церкви, монастир відвідували дуже високі достойники, вели навіть дружні розмови…».

Однак з кожним роком ситуація для греко-католиків погіршувалася:

«Найбільший відпуст – мабуть, за всю історію Мукачівського монастиря – був 1946 року. Війна закінчилась, люди готувались до мирного життя, однак вже давався чути тиск атеїзму. Люди відчували, що недовго вже їм ходити на відпусти. Присутніх на відпусті було близько 60 тисяч. Вся Чернеча гора заповнилася паломниками…».

«Слово «мадярон» не прилипло до нас без причини»

На щастя, Павло Мадяр дожив до відновлення греко-католицької церкви та розвалу СРСР. Тому зміг висловити свої думки публічно.

29 серпня 1991 року «Новини Закарпаття» опублікували його статтю «До суверенної України», що, вочевидь, була написана до проголошення Незалежності і яку редакція вийняла з шухляди у сприятливий момент. Починалася вона так:

«Більшість закарпатців ще боїться слів «Україна», «українець», хоч прекрасно знає, що урядово вже давно живе в межах України – радянської, але все ж України. І абсолютна більшість населення Закарпаття розмовляє українською, зрозумілою по цілій Україні мовою.

^{Найвідоміша світлина о.Павла Мадяр як ігумена Імстичівського монастиря
в 1992-1994 роках}

Причина того ясна: ми ще ніколи не були державною нацією, ми ще зовсім не знаємо, як впорядкувати діла на добро лиш нашого, українського народу.

А коли хтось вважає себе нічим, якщо думає, що у нас немає своєї гідної поваги історії, що наша культура не гідна уваги, що наш народ нездатний самостійно організувати ні культурне, ні політичне, ні економічне життя, – то такий буде шукати захисту в сильніших, культурніших народів. У нас, закарпатців, так велось споконвіку.

Був час, коли 99% наших священників розмовляли навіть у себе вдома чужою, мадярською, мовою. Слово «мадярон» не прилипло до нас без причини…»

«Самостійна карпаторуська нація – це чиста видумка»

Свій духовний заповіт ця надзвичайно побожна, тиха і скромна особистість сформулювала у «Відкритому листі до греко-католиків Закарпаття» 1991 року. Коли Мукачівську греко-католицьку єпархію особливо гостро роздирало протиборство двох протилежних орієнтацій, Павло Мадяр писав:

«Свого часу було проведено збір підписів священників з ціллю, щоб Закарпатська греко-католицька єпархія була незалежна ні від кого, а безпосередньо належала до Святійшого престолу. Це було б дуже розумно і справедливо, якби ще десь у світі, крім нас, практикували таке пряме підпорядкування. Воно було б справедливо лиш тоді, якщо б ми не жили в рамках одної і тої самої держави і не були б тим самим народом, що і наші брати за Карпатами. Що ми «русини», самостійна карпаторуська нація, яку дотепер звали «угрорусами», -- це є чиста видумка, придумана для того, щоб нас ділити і тим самим ослаблювати як народ.

Такий поділ не має нічого спільного з релігією, це чисто політичний захід – як і стремління до політичної автономії: щоб та адміністрація, яка перебуває на автономній території, не підлягала жодній вищій зверхності і щоб вони могли уживати, а то й надуживати, своєї влади.

Ми вже знаємо з історії, чим кінчаються такі автономії, така незалежність. Свого часу Гайдудорозька і Пряшівська єпархії стали незалежні від Мукачівської єпархії. Кінчилось то тим, що в одній і в другій тепер зникла наша русько-українська мова, а панують лиш мадярська і словацька мови.

^{о.Павло Мадяр, кардинал Мирослав Любачівський, єпископ Іван Маргітич, 19 квітня 1991 року}

Політики знають, що денаціоналізувати через релігію найлегше. Чи Східна Україна стратила б свою українську мову, якби не підлягала Московському патріархату? Людина найскорше полюбить ту мову, якою молиться.

У нас на Закарпатті, певно, не було б повороту до схизматицького православ’я, якби до Першої світової війни в нас не було загальної мадяризації. Східна віра в очах народу лиш тому стала своєю, що користалась слов’янськими мовами замість зовсім чужої народові мадярської мови. На жаль, у той час не лиш священники, але з дуже малими виїмками інтелігенція користалась тільки мадярською мовою. У нас була вже заборонена і кирилиця… В таких обставинах ми вже давно загинули б як народ...

Приміром, з приходом мадярів на Закарпаття в 1939 році всі монахи-українці були або вивезені як арештанти в глибину Мадярщини, або вислані за кордон. І релігія не мішала католикам віднестись зовсім без чуття до своїх одновірних братів, бо вони уважали за святу справу силою нав’язати свою, вищу, і релігію, і мову, і культуру…

У жодній самостійній державі світу ми не знаємо такої єпархії, яка не хотіла б співпрацювати з іншими одномовними і одновірними єпархіями того ж народу. Кому це було б на користь? Лиш ворогам людських душ – бо це слова нашого Спасителя: «Дім, який розділився в собі, запустіє». Клич ворога завжди такий: «Розділяй і володій над ними!».

^{Дослідник Володимир Мороз і єпарх Мукачівської греко-католицької єпархії владика Теодор
на презентації книжки}

Вивчення творчої спадщини Павла Мадяра лише почалося. Завдяки книжці Володимира Мороза, що побачила світ у видавництві Українського католицького університету, бачимо, що ця постать посідає почесне місце поруч з іменами таких духовних і громадських діячів українського Закарпаття, як папський прелат Августин Волошин, отець-василіянин Себастіян Сабол (відомий як поет Зореслав), згадувані в його споминах репресовані священники Петро Орос, Дмитро Попович, єпископ Іван Маргітич, політв’язень Йосип Тереля.

Радіо Свобода

Теги: Мадяр, ЧСВВ, василіяни, монастир, Імстичово

74 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати