Загадковий Іриней

Торік в Ужгороді вийшло цікаве видання  під назвою "Поборник "возз’єднання" чи прагматик-конформіст?", яке написав Михайло Михайлець. Присвячене воно постаті відомого священника Іринея Кондратовича, чиє життя сповнене карколомних поворотів.

^{Іриней Кондратович та книжка Михайла Михайльця}

Він прожив довге життя ( 1881-1957), був одним із найвпливовіших греко-католицьких панотців, служив архідияконом єпархії, а після встановлення радянської влади перейшов до православних і навіть став першим настоятелем Хрестовоздвиженського кафедрального собору в Ужгороді при єпископській резиденції.

При цьому Іриней Кондратович проявився не тільки як духовна особа, але й як історик ( його "Історія Підкарпатської Руси для народа" роками служила шкільним підручником). Окрім історичних досліджень, писав і літературні твори. Нині вже задокументовано, що Кондратович був агентом як угорської спецслужби, так і радянської. Одне слово, постать всуціль барокова і цілком надається на героя авантюрного роману. Однак наразі маємо перше документальне дослідження про неординарного священослужителя, який залишив слід як в історії греко-католицької, так і православної церков на Закарпатті.

Прикметно, що автором книжки про нього теж є священик, настоятель греко-католицької парафії в селі Глибокому на Ужгородщині Михайло Михайлець. Отець Михайло, окрім Ужгородської духовної академії імені Т.Ромжі, закінчив й історичний факультет Ужгородського національного університету. Тому цікавиться історією професійно. Слід відзначити, що в Мукачівській греко-католицькій єпархії бракує власних історичних досліджень, тому такий почин парафіяльного священика можна тільки вітати.

^{о. Михайло Михайлець}

Сам отець Михайло пояснює свою цікавість до Іринея Кондратовича так:

"Цією постаттю я зацікавився ще на початку 1990-их років, коли мені подарували репритне видання "Исторії Подкарпатскої Руси" Іринея Кондратовича. Це була моя перша книжка про минувшину рідного краю, яку я прочитав із захопленням. Приблизно у той самий час я зустрів згадку про Кондратовича у статті о. Юрія Сабова про ісповідника віри владику Олександра Хіру. У ній о. Кондратович був охарактеризований украй негативно у зв'язку із зрадою Греко-католицької церкви і активною участю у процесі переходу священства й вірних Мукачівської греко-католицької єпархії до Російської православної церкви.

Також моя бабуся по матері згадала, що особисто знала Іринея Кондратовича, позаяк кілька років жила разом з його внучкою Ксенією в римо-католицькому гуртожитку для дівчат в Ужгороді. У той період я ніяк не міг зрозуміти: яким чином священик та науковець міг так змінити кардинально свою релігійну позицію. Через багато років я отримав доступ до різних джерел, зокрема, документів з Державного архіву Закарпатської області та архіву СБУ. Там я знайшов чимало матеріалів про Кондратовича.

Вдалося мені опитати ще живих очевидців -- колишніх парафіян о. Іринея, мешканців села Сторожниця, а також поспілкуватися з внучкою священика. Безпосередньо до написання книги я приступив у 2019 році. Намагався об'єктивно показати історико-психологічний портрет цієї неординарної, багатогранної та контроверсійної особи. Хотів показати різні аспекти діяльності, головні риси характеру, життєвий шлях і особисту драму."

Михайло Михайлець продовжує свою студії над постаттю Іринея Кондратовича, до речі, двоюрідного брата відомого художника, класика закарпатського живопису Ернеста Контратовича. (Букву в своєму прізвищі виправив сам о.Іриней, аби підкреслити спільність  з братами на Сході, бо Кондратович походить від імені Кіндрат).  Навіть у цьому факті видно сміливий характер цього неординарного священника. Слід також відзначити, що він був військовим капеланом, який особисто пройшов крізь Першу світову війну, де набачився чимало горя.

Про свої враження з тих часів залишив кілька коротких споминів, один з яких і пропонуємо вашій увазі, аби побачити рівень здібностей цієї людини.
 

Іриней Кондратович

Воєнний святвечір у Карпатах

Трапилося це під час світової війни 1914 року, в грудні. Зима була ще слабою. В земплинських Карпатах вже збиралися війська для визволення оточеного москалями Перемишля. Проте слід було остерігатися того, що російські війська так, як то було в листопаді, знову прорвуться до Карпат, які в цих місцях непрохідні. Навіть найлегший віз занурювався до осі в болото. Тренові вози ледве проходили 2-3 кілометри за годину. При дорогах лежали трупи здохлих коней. Це було неприємне видовище. Від вересня на моїй священицькій фарі постійно мешкали вояки. Я вдома був лиш гостем.

На надвечір’я Різдва став собі міркувати, з ким і де буду святкувати? Моя родина ще в листопаді від’їхала до Бачки, а сусідів я не мав. Від Березного до Гуменного залишився єдиним священником, бо всі духівники повтікали на мадярську низину.

Надійшла й артилерія, штаб якої поселився на фарі. Були це поляки, дуже побожні й приємні люди. Від Варшави були переміщені, щоби охороняти Карпати і наші села.

У школі розташувався штаб мадярської піхоти. Село аж гримить від веселих вояків. Кожен готувався до святкування наймилішого і найрадіснішого Різдва Христова. Тут варять, там біля ярку вмиваються, чистять вбрання та взуття. Провіант-офіцер подбав про делікатну святочну вечерю. Капусту, гриби і мед дав я.

Постаралися, щоби була й ялинка, бо без неї Різдво -- не Різдво. З їдальні всіх вигнали і на фортепіано, на якому недавно грали москалі, ставимо ялиночку. Прикрашаємо її святими образчиками, цукерками, а на маківку чіпляємо вифлеємську зірку: електричну лампочку.

Вечоріє. Тиша. Село вкуталося туманом. На дзвіночок «янгелика» ми, дорослі чоловіки, з дитячою радістю спішимо до кімнати. Один з офіцерів грає на піаніно польську різдвяну пісню: «Народзіл ше Крістушпан, вешельмеше». Спершу тихше, а далі голосніше разом співаємо.

Командир усіх вітає. З розчуленим сердцем згадує тих, що вже у вічности тішаться малому Ісусикові. Цей хоробрий і твердий вояк заікається зі сльозами в очах, коли бажає нам щасливих свят. П’ємо  багато «водки», але настрій все-одно сумний. Не сміємо глянути один на одному у вічі, аби не прозрадити сліз.

До кімнати заходить мадярський вояк. З пошаною повідомляє, що мадярські офіцери вітають польських панів і посилають їм різдвяний подарунок -- дві пляшки шампанського і просять, щоби на вечерю завітали до них на погарчик вина. Польський командир перший цоркається з мадярським вояком і бажає всім многая і благая літа.

По вечері переходимо до школи. Мадяри нас тепло вітають. Через нестачу склянок вино і чорну каву п’ємо з чашок. І нам все-одно смакує. Настрій дуже приємний. Співаємо польські, мадярські й руські (українські) пісні, бо поміж львівськими офіцерами є й русини. Вирішили, что до півночі будемо разом.

Та біда в тому, что цей план не узгоджений з вищою командою. До кімнати входить телефоний ординарець і передає наказ: «Піхоті й артилерії негайно виступати до Руської». Відстань приблизно 40 километров.

Школа і фара миттю порожніє, і лиш сиротлива й обірвана ялиночка нагадує ще про Різдво. Командир тепло прощається зі мною. До моєї пам’ятної книжечки записав: «Після сумного Різдва до радісного побачення!» Побачення?! Це лише мрія! 6‑го травня загинув у героїчній битві при Белграді.

По дорозі у великому болоті поволі тягнеться піхота. Мадяри тихенько співають: «Слава во вишніх Богу і на землі мир людям доброї волі». Чути стриману лайку: хтось вскочив до ями. Але потім пробурмотів: «Ангели весело співають, слава Богу, людям -- мир».

Незабаром відійдуть. Залишиться тиха ніч, в якій природа слухає Бога, й зірка говорить із зіркою. З далеку голосить опівнічний дзвін: «З нами Бог, почуйте народи».

^{Адаптація на сучасну українську мову Олександра Гавроша}

Теги: Кондратович, Михайлець, священник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати