Незрівнянний Стефан Мострянський

Однак сила його акторських чарів була така велика, що для ужгородців він і далі залишився улюбленцем. Його слава не в’янула, хоча він уже не підіймався на сцену. А далі Стефко, як називали його знайомі, несподівано переїхав до Львова, де ми з ним зустрілися кілька років тому в кав’ярні біля знаменитого оперного театру, неподалік якого він мешкає, і записали цю розмову, де вперше привідкрили завісу над багатьма таємницями його закрученого життя.

– Звідки ви такий особливий взялися?

– Народився я 1 липня 1950 року в селі Мечищів Бережанського району на Тернопільщині. Була ще в мене молодша сестричка, але вона померла маленькою. Батьки були простими колгоспниками. Коли почалося будівництво Бурштинської гідроелектростанції, батько влаштувався туди на роботу. Тож коли я мав 14 років, ми переїхали із села в Бурштин.

– А як виникла думка про театр?

– Я гадав стати художником. Пішов працювати на Бурштинську ГЕС художником-оформлювачем. Оформляв стенди, плакати, всіляку агітаційну дурню.

А потім мій товариш Богдан потягнув мене до Івано-Франківська. Там я впав в око режисерові і він заповзявся готувати мене до вступу в Київський театральний інститут. Поки я не зрозумів на репетиції, що він на мене має зовсім інші плани і довелося дати йому під дих, аби відчепився.

Після конфлікту сиджу в розпачі під театром. Думаю, поїду до села, працюватиму з  конями. Тут до мене підсідає сивий видний чолов’яга. Думаю: «О, ще один голуб». Кажу: «Вам що – лавок мало?». А він: «Вибач, я бачу ти цікавий хлопець». Представився: «Віталій Васильович Смоляк. Народний артист України. Відкриваю в театрі навчальну студію». Я йому розповів про свій гіркий досвід репетицій. А він каже: «Тут, біля пам’ятника Міцкевича, де ми сидимо, до мене колись підійшов знаменитий Амвросій Бучма і взяв мене таким самим хлопцем в учні. Життя в тебе тільки починається, буде в ньому багато всякої погані. Але давай повіримо в діда: я тебе багато чого можу навчити». А я вже чув про Бучму, тож погодився.

^{Стефан Мострянський – актор Тернопільського обласного драмтеатру}

Так я потрапив у студію при Івано-Франківському театрі, де провчився три роки. За чотири місяці до закінчення навчання до дівчини, з якою я дружив, став чіплятися директор, колишній кагебіст. Я зайшов до нього в кабінет, схопив за краватку, притиснув до стіни і кажу: «Якщо ти, падло, ще раз вчепишся до моєї дівчини, будеш мати справу зі мною». Він очі вирячив, не може нічого сказати. Ясна річ, що далі я там вчитися не міг.

Віталій Смоляк передзвонив своєму товаришеві Ярославу Томовичу Гелясу, першому Гамлету України, який працював режисером в Тернополі. І він негайно запросив мене до театру.  І коли я прийшов туди в 1970 році, то відразу став багато грати. Згодом В.Смоляк так влаштував, що іспити в студії я досклав і мені вручили диплом. Це був великий режисер. Умів і теоретично розповісти, і показати. Він індивідуально зі мною займався. Весь час казав, що бачить в мені актора. Хоча я не люблю публічність, сцену. Більше ціню усамітнення, затишок. Щось собі поміркувати, попрацювати на самоті.  Я страшенно не любив інтерв’ю в театрі, оцей дешевий піар.

– Тоді звідки взявся театральний хист?

– Не знаю. Це внутрішнє. В мене більше було інтуїтивного чуття. В.Смоляк говорив: «У тебе дуже глибока інтуїція. Я тобі кажу одне, а ти робиш по-своєму, і виходить цікаво». Так само в мене і в живописі.

В Тернополі я подружився з художниками. Після вистав проводив в їхніх майстернях цілі ночі. Почав відвідувати індивідуальні заняття з живопису і скульптури. Бо ж малярство я любив зі шкільної парти. Хоч у школі добре й співав. Мав такий голос, що мене прозивали  Робертіном Лоретті. Але я не любив сцену.

Художник має настрій – малює, а ні – то займається іншим. А в мене в театрі постійне завантаження, я ніколи не міг побути на свята вдома,  поїхати кудись із друзями.

^{У ролі Михайла у виставі «Земля» за Ольгою Кобилянською}

– Після чотирьох років у Тернополі ви перебралися до Ужгорода…

– Так, у Тернополі я був дуже активним. Навіть міг відмовитися на користь товариша від ролі Лукаша у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Мені дорікають: «Як так? Актори б’ються за ролі!». А мені слави й так вистачало в житті.

В Ужгороді я відразу здружився з художниками-нонкомформістами Ичі Семаном, Павлом Бедзіром, Лізою Кремницькою. Коли дістав маленьку квартирку, купив мольберт і почав малювати. А на прем’єрі «Енеїди» в Закарпатському муздрамтеатрі  влаштував свою першу персональну виставку.

– З Тернополя ви приїхали цілим десантом…

– Так, нас приїхало шестеро: зокрема, Ярослав Геляс із дружиною Майєю, якого запросили на посаду головного режисера, актори Ярослав Мелець, Ліда Ящук…

^{Із заслуженим артистом України Ярославом Мелецем}

– Чому погодилися на переїзд?

– У Геляса в Тернополі виникли певні непорозуміння. Його запросили до Ужгорода. Він поставив умову, що забере із собою кількох улюблених акторів. Мені сказав, що на Закарпатті будемо створювати потужний театр.  Я не вникав у театральні суперечки. Мені своїх вистачало. У мене вибуховий характер, вічно комусь хотілося набити писок. Я ж антисоветчик по натурі. Тата під час війни забрали остарбайтером до Німеччини, стрий пішов у бандерівці.

– Навіть так?

– Коли мене прийняли в піонери, я прийшов у червоному галстуку додому. А дід як мене вхопив за ту шмату і зі злості завісив на плоті. Як заспокоївся, то пояснив: «Ця влада, внучку, сатанинська. Коли виростеш, вона пропаде. Але ти нікому про це не кажи, бо нас усіх пересадять. Най це буде твоя таємниця. Ти собі виконуй, що тебе просять, так, для ока, але в то не вір». Так я і робив: перед школою чіпляв галстук, а як повертався додому – знімав. Весь час допитувалися, чому в мене зім’ятий галстук, бо я його в кишені носив.

– Не було проблем через такі погляди?

– Згодом кагебісти викликали на розмови. Хотіли мене зловити на чомусь: то не те малюю, то не такі анекдоти розповідаю, підкинули якесь порно. Прагнули зробити сексотом, щоб я підписався на співпрацю. А я став клеїти дурня. Кажу: «Я радянська людина. Граю в головній ролі комуніста Губанова. От бачите відомий критик  Юрій Богдашевський написав у рецензії, що я -- актор, який вартує столичного театру». Одне слово, прикинувся дебілом, який і їм може наробити біди. А то вже був 1985-86 роки, розпочалася перебудова, демократія, і вони відстали.

^{Програмка вистави «Повінь» за романом Федора Потушняка}

– Як працювалося в Закарпатському муздрамтеатрі?

– Загалом добре. Я там 15 років працював: з 1975 по 1990-й рік. Туди вся моя молодість пішла! Останньою моєю роллю став Еней у музичній виставі Станіслава Мойсеєва «Енеїда». Роль дуже важка, складні декорації, масивні станки, постійні перевдягання. А я вже відчував проблеми зі здоров’ям: приступи неврастенії, турбував хребет. А  на прем’єрі ще й мікрофон відключився. Я почав горлати без нього, в голові щось дзенькнуло: у мене стався мікроінсульт. Голкотерпавт Едгард Малиновський два місяці мене потім голками витягував. А в театрі гадали, що я викаблучуюся.

У той час я вже почав інтенсивно малювати. І в мене навіть почали купувати картини. З того я мав більші доходи, ніж 140 рублів акторської платні. Тому вирішив піти з театру і зайнятися живописом.

І не шкодую, бо малювання для мене – це не заробітки, а сенс життя. Я без нього не можу жити. Якщо не малюю кілька днів, у мене починається паніка, внутрішні проблеми.

Я багато вчився приватно. Їздив у Варшаву до Анджея Ґераґи, брав у нього уроки пластики, графіки, модерного мистецтва, у Краків -- до Сороки, у Тернопіль – до Віті Приймаченка, який навчив мене відчувати рисунок об’ємно. Я все це вбирав у себе. Трохи шкодую, що не вступив до художнього вузу. Хоча для мене це потрібно радше як визнання, що маю диплом художника. З іншого боку, там могли мене зіпсувати академізмом, радянськими догмами. Бо я би не витерпів, сперечався, скандалив.

^{Виконавець головних ролей Закарпатського муздрамтеатру}

– Такий амбіційний характер?

– Ні, я дуже самокритичний. Я не задоволений до кінця жодною своєю роботою. Весь час сподіваюся, що наступна буде краща. Як починаю працювати, думаю: «О, це вже інший рівень!», а коли закінчую: «Чергове лайно, може, наступна вдасться ліпше». І не можу дочекатися, коли візьмуся за іншу картину.

Так і живу. Слава Богу, за малярство купив хату в Ужгороді, далі обміняв її на однокімнатну квартиру у Львові. Маленька, але в центрі міста, я її переобладнав під майстерню, є природне освітлення.

Трохи мучився останніми роками, бо мусив забрати маму до себе, як вона злягла. Вона посеред помешкання лежить, а я довкола неї ходжу, дивлюся на мольберт і так малюю. На початках було нестерпно, бо я не звик, що мене хтось відволікає. Хронічно не висипався. Ось така каторжна праця митця.

Я змінював щось у картинах, ламав, перероблював, переставляв і вийшов на такий рівень, який маю. Запрошували в Нідерланди працювати, створювали всі умови, але не зміг поїхати через хворих батьків. Як батько помер, злягла мама, а я – єдиний син.  Оскільки людське сумління у мене залишилося, я не міг їх кинути напризволяще, відправити у пансіонат і тішитися власним життям. Це не моє. Хоч і в самого були гіпертонічні кризи, мікроінсульт, мікроінфаркт, але батьків доглядав до кінця. Бавив маму, як дитину.

– А з театром коли настав кінець роману?

– Відомий театрознавець Юрій Богдашевський грозився директорові Закарпатського муздрамтеатру Василеві Руснаку, що забирають мене до Києва. А той категорично: «Ні-ні, з ким я залишуся? Хай ще рік попрацює!». Потім Богдашевський мені каже: «Подякуй Руснаку, що тебе не відпустив. Режисер Національного театру імені Івана Франка Оглоблін, який хотів робити на тобі новий репертуар, помер». Богдашевський приїжджав до мене поспілкуватися, був захоплений моїми акторськими роботами. Згодом став головним редактором журналу «Український театр».

Ось така іронія долі. Зрештою, я задоволений, що ще живу і займаюся тим, чим хочу.

^{Гримування перед виставою «Витівки Скапена» за комедію Мольєра}

– А якби не стали художником, то ким би були?

– Мабуть, добрим столяром. Бо я ціню дерево, люблю і вмію майструвати. В мене не було великої жури, що я пішов із театру. В Ужгороді я собі помалюю, далі піду з акторами порозмовляю, поп’ємо каву, пожартуємо: «Ото б зараз разом на виїзд!». У мене там була прекрасна майстерня, садочок, соловейко щебече.

– Як актор зумів купити особняк майже в самому центрі?

– У мене був тоді дуже добрий закуп картин, і я отримав великі гроші. Міг купити навіть три хрущовки. Але я придбав цю хатинку на вулиці Лермонтова, бо там гарна місцина. Це був 1993 рік, криза, долар дорогий. Актор отримував по 15 доларів платню, а в мене картини --  по 400-500 баксів. Я собі дозволяв розгульне життя. Контрабандисти мали гроші, тож картини продавалися. Багато полотен поїхали закордон. А потім гроші закінчилися, і я ледве ту хату доробив. Влаштував там майстерню з верхнім світлом, апартаменти для роботи і  відпочинку.

– Як так сталося, що такий улюбленець жінок так і не одружився?

– Я не гуляка, а просто екстравагантний тип. Мені дуже хотілося мати гарну сім’ю, довірливу, сталу. Але я не вмію йти на компроміс. Якщо мене зрадили, то не пробачаю. Не виношу  підлості. Якщо зроблю щось погане, то одразу зізнаюся, а не так, як інші – тихо паскудять далі. Щоб не впасти в п’янки і гулянки, повністю віддався малярству.

– А коли хотіли одружуватися?

– Уже мав 33 роки, мріяв про дітей.

– Акторка?

– Так, і вона мені позаздрила. Гадала, що я просунутий, а я навіть не маю вищої освіти. Ось так залишився сам. Потім приїхали друзі до мене: «Що ти тут застряг? Ти ж стопроцентний галичанин, бандерівець. Давай до Львова! Там вся рідня довкола».

А й справді, думаю, тож взяв і переїхав. Але донині шкодую за тою ужгородською майстернею. Люблю Ужгород, але зараз не маю змоги приїжджати. Дуже шаную художника Ігоря Панейка, він, кажуть, також хворіє.

^{Стефан Мострянський в ролі Енея у рок-опері «Енеїда» (1988 рік)}

– А з ким в Ужгороді ще були близькі?

– Багато мені допоміг Василь Вовчок, хоча не скажу, що в захваті від його творчості, але він виручав мене з різних халеп. Дружили ми з поетами Петром Скунцем і Миколою Матолою, митцями Бедзіром, Ичі Семаном. Прекрасна тогочасна модерна художниця Кремницька мене обожнювала. Я в захопленні від її малярства.

– А в театрі?

– У театрі я виконував акторську роботу. Ні з ким не ворогував. Розумівся з режисерами О.Саркісьянцем, С.Мойсеєвим. Я не дуже ліз в театральне коло. Завжди ходив скраю. Мене ще В.Смоляк застерігав: «З акторами треба мати гарні стосунки, бо – це сучі діти».

– Ви член спілки художників?

– Були пропозиції, але я не захотів. Я і з театральної спілки вийшов. Як вільний, то вільний. Хіба я буду ходити на збори? Ні, краще попрацюю.

^{Афіша великої персональної виставки Стефана Мострянського 
у Львові у 2018 році}

– Які ключові ролі зіграли в Ужгороді?

– Багато таких. Пам’ятається Швейк, Еней, потужно зіграв у «Чардаші над Амуром» Василя Вовчка, у «Повені» за Федором Потушняком.

– Ви були помітні в Ужгороді?

– Що я себе буду нахвалювати? Було по-різному: і провали, й істерики, невдоволення.  Але якщо брався за роль, то віддався повністю.

– А коли отримали звання «Заслуженого артиста України»?

– Звільнився із театру, а через місяць прийшов наказ. Здається, 1991 року. Мені подзвонили: тобі такий аванс дали, а ти пішов…. Я кажу: «Нічого собі аванс – 30 головних ролей, газети переповнені відгуками, рецензіями. Дали, так дали. Я на відміну від багатьох, ні до кого за званням не бігав, не був юним «корчагінцем», який штурмує Київ». Навіть не знаю, хто  тоді був міністр культури.

Я працював у театрі не заради кар’єри, а щоб задовільнити свої внутрішні потреби, амбіції.

– Для акторів не властива ваша категоричність…

– Я ніколи не стримувався. Якщо хтось крутив-мутив, навіть той же Ярослав Геляс, я міг йому випалити все, що думав. Знали, що мене краще не чіпати, бо можу зірватися. Вгамовувати мене було важко.

– Ви пішли з акторства у сорок років…

– І дуже добре: встиг реалізуватися у малярстві.

^{Відкриття персональної виставки у Львівській галерії мистецтв, 2018 рік}

– А як проходила робота над роллю?

Читалося, осмислювалося. Де треба, вивчав документи, архів. Хоч у мене працювала інтуїція, але це було чтиво з інтуїцією. Театр – це колективне мистецтво, а не те, що я собі роблю, як захочу, бо мені так подобається. Мусиш бути органічно вплетений в тіло спектаклю.  Не можеш випинатися, як і нота в мелодії. Якщо будеш вириватися, це виглядатиме смішно.

– Любили читати?

– Звичайно, мав домашню бібліотеку. Прочитав Драйзера, Діккенса, Ніцше. Так закладається фундамент, який потім дає про себе знати. Після мікроінсульту порушилася пам'ять, виникла проблема з мовленням, заплітався язик. І я вирішив себе не добивати. Якщо Бог дав, що мушу покинути акторство, то займуся іншим.

– Не важко жити самому?

– Я звик до усамітнення. Мені не було нудно жодного дня. Якщо відчував потребу, міг на годину-дві піти покарнавалити. Були в мене друзі, жінки, я ж не жив монахом. Але для сім’ї я не знайшов тої єдиної.

Якби одружився, довелося би заробляти гроші на родину. А я коли почав малювати, кілька років жив на жалюгідні копійки. Малював день і ніч, поки не стали купувати картини.

– На кого схоже ваше мистецтво?

– Я не терплю аналогії в мистецтві. Люблю геометричність, витриману пластику. Може, трохи є в мене від Тіріко. Всі кажуть про Сальвадора Далі, бо знають лише його. Нема художників, щоби винайшли таке, чого ні в кого не було. Усе десь переплітається. У багатьох роботах навіть великих художників я би щось замалював, переставив. Але найбільш вражений полотнами Джотто і Рембрандта. Дивуюся, як так можна геніально малювати.

– Ви себе усвідомлюєте більше художником чи актором?

– Я не відмовляюся від акторства.  Я віддав сцені багато поту і  сліз. Це була серйозна виснажлива робота, якою я заробляв на хліб десятиліттями.

^{Стефан Мострянський на відкритті персональної виставки
у Львівському палаці мистецтв, 2018 рік}

– Але більше часу ви вже художник…

– Я можу вважати себе і столяром, бо роблю меблі. Коли хату виладжував, то стільці, вікна й двері змайстрував сам. Мій дід був столяром. З дитинства обожнюю запах дерева. Люблю дошку тримати, гладити, нюхати, притулятися до неї.

– Я ніколи не гнався за славою. Навпаки -- я від неї втікав. Десь вона мене наздоганяла, але я не зациклювався, йшов далі. Мене постійно гризуть сумніви. Завше, коли мене хвалили, мені ставало ніяково. Я не знав, куди себе подіти. Думаю, це вроджена риса.

– А які ще власні риси характеру ви би виділили?

– Я не скажу, що я великий герой, бо страшенно чутливий до болю. Тож якби мене катували, то навряд чи би витримав.  Стуса чи Чорновола з мене би не вийшло. Але підлість і брехню я ніколи не зносив.

У театральній студії в Івано-Франківську у нас викладали один урок майстерності, один танцю і два -- історії комуністичної партії. Ми зібралися і вирішили просити, аби нам дали один урок КПРС і два уроки театральної майстерності. Приходить викладач Рябоконь: «Добрый день! Подготовились…». І тут я підіймаюсь: «Наша група відмовляється від двох уроків історії КПРС. Натомість просимо дати нам два уроки майстерності». Він дивиться на мене: «Кто так сказал?» Відповідаю, що всі. «Встаньте, кто так думает?» Із 18 студентів більше не піднявся ніхто.  І все залишилося без змін.

Але це нічого не змінило в моєму характері: я й далі залишився правдолюбом, навіть коли всі воліють мовчати.

Ужгород–Львів

Теги: Мострянський, актор, художник, театр

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати